фантастика

Деградувати / Прогресувати. І між вибором — стіна

07.07.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Цаплієнко АндрійСтіна / пер. із рос. С. Осока — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 576 с.

У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше — просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману — українці та росіяни, носії яскравих національних рис — перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях — від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, — це як незагойні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує тільки війну.

Публікуємо уривок з книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Старого Лева».

 

— Ну, хто тут головний?! — грізно запитав бородань.

 

— Я, — відповів я.

 

Не знаю, навіщо я викликав вогонь на себе.

 

— Неправильна відповідь, — посміхнувся бородатий вожак. — Головний тут я. Тому будьте ласкаві відповідати на мої запитання.

 

Я думав, що зараз будуть бити. І почнуть із мене. Але нас не били. Легкі потиличники не рахуються.

 

— Ім’я?!!!

 

— Іскра.

 

— Рід занять?!!!

 

— Мисливець.

 

— А дозвіл?!!! Дозвіл на полювання є?!!!

 

— Ні.

 

— Отже, браконьєр. Наступний!!! Ім’я?!!!

— Ян.

 

— Рід занять?!!!

 

— Скоморох.

 

— Скоморох — це добре. На замітку його. Наступний!!! Ім’я?!!!

 

— Сірий.

 

— Рід занять?!!!

 

— Чого рід?

 

— Чим на прожиток заробляєш, придурку?!!!

 

— Фермер я. Селянин.

 

— Селянин у колекторі — це справді цікаво. Добрива шукав, чи що? Наступний!!! Ім’я?!!!

 

— Артемій.

 

— Рід занять?!!!

 

— Скоморох.

 

— Брешеш, псяюхо!

 

І тут Капсюль, що назвався Артемієм, затягнув своїм цапиним голосом пісню.

 

— Любо, братцы, любо,

 

Любо, братцы, жить,

 

С веселым скоморохом

 

Не приходится тужить!

 

Це була пісня скоморохів. Нашвидку переробивши її невигадливий текст із козацької тягучої думи, Капсюль співав на всю міць своїх тонких зв’язок. А коли відчув, що втрачає переконливість, кинувся танцювати навприсядки навколо своїх конвоїрів.

 

Де тільки він брав сили, цей контужений розбійник? Напевно, потужний інстинкт виживання змушував його стрибати по двору, високо підкидаючи коліна. Він нагадував великого коника-стрибунця, що шукає бодай клаптик густої трави, аби сховатися в ній від злісних хлопчаків. Але трави не було. А його мучителі були не хлопчаки, а серйозно налаштовані мужики з карабінами.

 

— Два скоморохи в одному гівні. Збіг? Не думаю, — сказав їхній головний, якого називали осавулом. — І пісню нашу ти неправильно співаєш.

 

— Як умію, начальнику, як умію, — щенячим голосом проскавучав Капсюль.

 

— З цим Артемієм треба бути насторожі, — кинув начальник своїм козакам. — Надто прудкий. У клітку їх! Нехай там посидять.

 

Видно, Капсюль був достатньо переконливим, раз козаки відправили нас за ґрати, а не взялися до розправи негайно.

Вони були в невисоких каракулевих шапках, схожих на сплутані мотки сталевих пружин. Різкі, нахабні й зухвалі озброєні молодики заштовхали нас у величезну клітку. Вона стояла посеред бетонного двору, сірого й похмурого, як мордяка старого алкоголіка. На обличчях цих хлопців теж лежала сіра й нездорова печать пристрастей, яким вони віддавались у вільний від війни час.

 

Вести нас далеко було не треба: шахта каналізації вивела нас якраз у двір цієї козацької бази.

 

— Гей, вартовий! Обшукай-но їх як слід!

 

Ну от. Тепер ще знайдуть зброю в Капсюля, який назвався Артемієм, і тоді нам точно буде непереливки.

 

Вартовий уважно обшукав кожного з нас. Коли руки неголеного пройдисвіта в кубанці жадібно нишпорили по тілу Іскри, він криво посміхався. Ростовські баби замолоду хирляві, плоскогруді та полохливі. А до зрілості гладшають, найбільше — в нижній частині тіла. З роками нарощують і нахабство. Воно чудово допомагає торгуватися на місцевому базарі, коли власниця неосяжного заду починає розштовхувати ним конкуренток.

А груди й до старості залишаються невеликими. Я розумію шок і трепет вартового — доладна дівчина раптом буквально опинилася в його руках. Я побачив, як люто зиркнув на нього палючими очима Капсюль. Мало дірки не пропалив. Я злякався, що він зараз дістане гранату й кине її в козака. І тоді нам усім кінець. Але цього не сталося.

 

— Осавуле, цей чистий! Нічого нема!

 

Капсюля заштовхали у клітку, і мені відлягло від серця. Слідом за ним пхнули туди і мене з фермером.

 

— Годі вже по ній своїми обрубками нишпорити! А то батога дістанеш, — загарчав той, кого назвали осавулом, на вартового. Посмішка враз зійшла з його лиця, і він кинув Іскру в клітку слідом за нами. Куди ж Капсюль подів зброю? Він же був обвішаний гранатами, як новорічна ялинка черствими пряниками.

 

— Хай під замком трохи посидять. Може, розкажуть що цікаве, — весело заявив осавул, коли ключ заскрипів в іржавому замку. — А я поки відвалю на передок — ці «кроти» зовсім знахабніли сьогодні. Практично прорвалися в місто.

 

— Так, осавуле, — зітхнув вартовий. — Такого давно не було.

 

Він зрозумів, що покарання за природну хтивість йому сьогодні вдалося уникнути. А от чи вдасться нам не втрапити під страшного батога з металевими шипами, що висів на боці в осавула, або під якісь інші знаряддя тортур, якими так славилися козаки? Подивимося, що скаже осавул, коли повернеться.

 

У клітці було тісно, спекотно й нудно. Охоронцю за нею теж було тісно, спекотно й нудно. Але його життєвий простір, на відміну від нашого, не обмежувався товстими прутами. «Поводьтеся добре, — бурчав він. — А то накину брезент на клітку. Тоді взагалі зваритесь». Це він, певно, з нудьги. Ми й не збиралися бунтувати. А якщо хтось і збирався, то мовчав.

Наш час у клітці розтягувався: кожна хвилина в неволі додавала страждань — від бездіяльності. Мені це відчуття нагадувало сон, у якому ти біжиш від переслідувачів, але не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою. А вони майже поруч. І чим ближче вони до тебе, тим щільнішим стає повітря, через яке ти продираєшся вперед, мов крізь важкі, ватяні штори. Я так відчував. А глянувши на охоронця, зрозумів, що йому не краще.

 

Він сидів на зеленому ящику з-під снарядів і, затуливши долонями вуха, тягнув тужливу мелодію з трьох нот. Сумна була мелодія. Хвороблива. Козак чимось скидався на п’яного мандрівного співака. Але він не був ні мандрівником, ні пияком. Отже, людині було погано. Чому в людини сумне обличчя? Бо їй усе набридло. «Задовбало!» — зазвичай так, із люттю, підтверджують свій діагноз інфіковані нескінченною війною люди. А наш охоронець був лише людиною.

 

Фото: ВСЛ

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект