Book Chef

Дрібних мрій не буває. Шимон Перес про становлення сучасного Ізраїлю

16.05.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Шимон Перес — дев’ятий президент Ізраїлю та лауреат Нобелівської премії миру 1994 року за вклад у мирне врегулювання на Близькому Сході. У своїй книзі «Про сміливість, уяву та становлення сучасного Ізраїлю» Шимон Перес описує не лише історію своєї країни, а й — особисту.

Читомо пропонує ознайомитися з найважливішими моментами першого розділу.

Перес Ш. Про сміливість, увагу та становлення сучасного Ізраїлю. – Форс Україна, 2020.

 

Розділ 1. Поклик

Мені було одинадцять, коли я вперше побачив це місце, заховане від чужих очей в оточенні дерев. Цей простий будиночок належав моїм тітці і дядькові, які самотужки побудували його після того оселилися в Землі Ізраїльській. Це було 1934 року, в час, коли своєю домівкою цю місцину називали лише кілька сотень тисяч євреїв, де дороги ще були не мощені, а земля переважно безлюдна.

 

Коли ми під’їхали ближче, я зрозумів, що дерева там зовсім не схожі на ті, які я бачив раніше — то був апельсиновий гай, насаджений господарями. Ми з молодшим братом Гігі рвонули з місця одночасно, гасаючи між рівних, як по шнурочку, рядів дерев, на гілках яких висіло понад сотня кругленьких яскравих плодів. Подекуди на деревах іще лишилися квіти, і від них повітря наповнювалося чарівним ароматом.

Купити книжку

Раптом мені пригадалося наше маленьке єврейське село — «штетл», як його зазвичай називали, — і я ніби перенісся в ту мить, коли вперше побачив апельсин іще там, далеко-далеко. Наш штетл мав назву Вишнево. Він розташувався близько кордону між Польщею та Росією на латці землі, оточеній лісом, і здавалося, що там панує вічна зима. Часто бувало так, що кілька тижнів підряд між тонкими берізками завивали крижані, немилосердно шмагаючи покупців на базарі. Навіть улітку здавалося, що сонце тут — нечастий гість. Втім попри холод і відлюдність цього місця здавалося, є в ньому якесь тепло та чари, якесь сильне відчуття добра та спільноти. Завдяки один одному  всі ми відчували, що наше місце там. 

 

[…]

 

Моя родина мешкала в цій місцевості кілька поколінь. І протягом сотень років вона й справді була таким місцем, яке євреї могли називати домом.

 

Одначе, попри її просту красу, ніхто з моїх батьків не вважав Вишнево своїм постійним домом. Вони бачили в ньому швидше зупинку на шляху, одну з багатьох за тисячі років дорогою назад до нашої Батьківщини.

 

Палестина була не просто мрією моїх батьків; вона була метою, що надихала багатьох людей, наших знайомих. Здавалося, хай коли б ми зібралися, будь-яка бесіда перетворювалася на розмову про те, щоб поїхати на Сіон, залишити наш улюблений штетл, приєднатися до першопрохідців, котрі працювали над поверненням нашої землі. Часто згадували Теодора Герцля, засновника сіоністського руху, який стверджував, що майбутнє єврейського народу залежить від існування єврейської держави, об’єднання людей в якій відбудеться не лише на основі релігії, але й мови та національності. «Нехай вони нададуть нам суверенітет над частинкою земної поверхні, достатньою для потреб нашого народу. А ми вже зробимо все інше». 

 

[…]

 

Батьки, звісно, вплинули на формування моєї особистості, але більше за інших родичів я обожнював свого діда, рабина Цві Мельцера, з яким у мене були найтісніші стосунки за все життя. Він був худорлявим і завжди здавався високим. Він навчався у найліпшій єшиві Європи, а пізніше став одним із засновників єврейської сіоністської школи «Тарбут» і видатним провідником єврейської спільноти. 

 

[…]

 

Молодіжне селище Бен-Шемен для багатьох означало дуже багато. Засноване 1927 року доктором Зігфрідом Леманном, німецьким лікарем і педагогом, воно було і залишається й досі найдивовижнішим місцем, яке я колись знав.

 

Передусім воно було місцем, яке можна назвати домом, зокрема для відважних і ослаблених дітей, які осиротіли в Європі, але все-таки якось дісталися до Підмандатної Палестини. Утім воно було чимось набагато більшим. Селище було інтелектуальним центром сіонізму і місцем, де можна було навчитися найпрактичнішого застосування його принципів. Це було місце, де юнаки й дівчата могли набути навичок, необхідних для заселення посушливих земель: як пасти і доїти кіз і корів; як втискати насіння в твердий солоний ґрунт так, щоб йому було з чого рости; як правильно гострити й працювати косою. Воно також було місцем, де хлопців и дівчат навчали бути солдатами, знаючи, що за сіонізм неодмінно доведеться боротися. 

 

[…]

 

Я прибув до Бен-Шемена 1938 року, переповнений думками та прагненням учитися. Пам’ятаю, як уперше зайшов через головний вхід, перетнув двір, невелику площу, оточену скромними одноповерховими будинками. У самому центрі подвір’я було два прекрасні дуби, старі велетні, які, мабуть, були свідками багатовікової історії. Під ними стояла невеличка група дітей, які зібралися навколо жінки, схоже, вчительки, уважно слухаючи, що вона розповідає на тему уроку.

 

Читайте також: Перекладачка Анна Хромова: «Коли кажуть «Ізраїль», думають «війна»

 

Мене відвели до запасної дерев’яної хижки в кінці вузької грунтової доріжки, де я щасливо мешкав із двома іншими хлопцями. На перший погляд, були часи, коли все це, мабуть, скидалося на літній табір. Ми розповідали анекдоти, розігрували один одного й співали пісні біля багаття. Ми ходили в довгі походи звивистими стежками по передгір’ях неподалік і грали в різні ігри, виконуючи обов’язкову роботу. Саме там я вперше завів справжніх друзів. У Тель-Авіві я був чужим. У Бен-Шемені я став популярним.

 

[…]

 

Я в житті не бачив такої краси! Наші очі зустрілися всього на мить, на вустах заграла легка усмішка — і я пропав. Відчуття було таке, ніби вона зруйнувала й відновила мене лише за секунду. Її звали Соня. Вона була другою донькою Гелмана й виросла у селищі. Я бачив її щоночі, завжди босу, поруч із газонокосаркою. Я був зачарований.

 

Минуло трохи часу, доки я зібрався з духом і заговорив до неї. Утім вразити її мені не вдалося. Та я пнувся чимдуж: читав їй вірші, навіть кілька розділів із праці Карла Маркса, але, здається, ніщо на неї не діяло. Аж поки я попросив її піти зі мною на огіркове поле. Було щось у тому, як пахли молоді огірочки, якась романтика природи, що нарешті спрацювало. Вона зрештою подивилася на мене інакше — так, як я дивився на неї.

 

Соня стала моїм першим і єдиним коханням. Я зустрів дівчину лагідну й непохитну водночас, яка була в усьому джерелом глибокої мудрості й сили. Соня давала мені можливість ширяти у висотах мрій, але не дозволяла втрачати об’єктивності. Вона вірила в мене підтримувала мене в гонитві за найсміливішими задумами. Проте вона ніколи не дозволяла мені бігти попереду паротяга. Вона була для мене провідною зорею і совістю. У всьому світі не знайшлося б іншої людини, яка так заслуговувала на мою любов, і так сталося — хтозна з якої причини — вона, здається, була ладна кохати мене теж.

 

[…]

 

Я сидів на задньому сидінні, коли Бен-Гуріон сів поруч зі мною. Коли я роздивився його зблизька, то його волосся здалося мені ще більшим, ніж на світлинах, воно практично сяяло порівняно з кольором засмаглої шкіри на майже голомозій голові. Він був у пальті, а насуплене обличчя здавалося таким більше через міцно стиснуті губи, аніж через його характер — принаймні, я на це сподівався.

 

[…]

 

У 1941 році по закінченні Бен-Шемена групу випускників відправили у кібуц Ґева в Їзреельській долині для подальшого навчання. У Бен-Шемені ми опанували вміння, які знадобилися для обробки землі. У Ґеві ми мали навчитися, як досягти високих результатів у кібуці. У мене було дві роботи. Перша — робота на полі. Щойно я закінчував там усе, що мав зробити за день, зазвичай це було після заходу сонця, то брався до другої роботи — координатора руху «Робочої молоді» в Йорданській та Їзреельській долині. Мені в користування дали великого громіздкого мотоцикла «Тріумф», щоб я міг зустрічатися з членами організації з інших осередків. Ми проводили зустрічі й дебати, організовували семінари й публічні дискусії та присвячували той мінімум часу, який у нас іще лишався, тому, що переконували інших у правоті своєї позиції.

 

В основі цих дискусій лежало питання території. У 1917 році британський уряд, який контролював більшість Близького Сходу, оприлюднив декларацію Бальфура, в якій схвалив ідею національного дому для єврейського народу в землі Ізраїлю. Проте багато хто побоювався, що нашій майбутній державі віддадуть лише клапоть землі, занадто малий і безплідний, якого буде замало, щоб забезпечити їжею й місцем для замешкування єврейський народ. 

 

[…]

 

Щойно я влаштувався в Алумоті, мені призначили роботу, яка дала мені перший справжній досвід керівника, але не над людьми — над вівцями. Хоча й тут таки було дещо доволі схоже: скажімо, пастух може й має владу над отарою, але лише це не означає, що він може контролювати її. 

 

[…]

 

Того самого року (1945 – ред.) в Базелі, Швейцарія, відбувся XXII Сіоністський конгрес, перше таке засідання після Голокосту. Двадцять перший конгрес, що відбувся лише за кілька днів до початку Другої світової війни завершився пророчими словами Хаїма Вейцмана, президента, президента Всесвітньої сіоністської організації і майбутнього першого президента Ізраїлю: «Я не маю інших слів молитви, крім цих: щоб ми знову зустрілися живими».

 

Світ безповоротно змінився ще до початку війни. У травні 1939 року Британський уряд видав «Білу книгу», політичний документ, який містив незбагненну зраду єврейського народу. Він декларував відмову міністра закордонних справ Великої Британії від декларації Бальфура від 1917 року. Декларація сприяла «створенню в Палестині національної держави для єврейського народу». Ухваливши рішення про те, що якщо євреї мають мешкати в Підмандатній Палестині, то нехай вони отримають у ній статус постійної меншості, тепер британський. Тепер уряд встановлював жорсткі обмеження щодо єврейської імміграції та заморозив нашу можливість і далі купувати землю для поселення. Це мало бути смертним вироком для єврейської держави. І запобігання імміграції було б також смертним вироком для багатьох євреїв, які тікали від нацистів. Якщо ми хочемо незалежності, мусимо прийняти виклик британців.

 

[…]

 

Це була надзвичайно важлива перемога і не лише щодо поточної політики. Мені та багатьом іншим здавалося, що Бен-Гуріона не можна спинити, що ніхто й ніщо не зможе зупинити нас на шляху виконання нашої місії. Дійсно, в цей момент я відчув, ніби щойно народилася єврейська держава, так само як і щось нове й могутнє всередині мене.

 

Я вперше зізнався собі, що життя поета й пастуха недостатньо, щоб втілити мої мрії. Мені так відчайдушно хотілося приєднатися до першопрохідців!

 

Проте боротися за єврейську державу так, як це щойно зробив Бен-Гуріон, —  із невідступним, творчим і високоморальним умінням вести за собою, —  це теж було новим рубежем і закликало мене на службу.

 

Читайте також: Рита Кіндлерова: Мені подобається подорожувати на старих мапах

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект