мистецтво

Флоріан Юр’єв: «Наша країна у царині кольоромузики — в авангарді»

01.03.2019
Флоріан Юр'єв

Люба Войтович

Люба Войтович

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Національний художній музей України організував першу персональну виставку робіт відомого мультидисциплінарного художника та педагога Флоріана Юр’єва. Відвідувачі музею мали змогу побачити його архітектурні та скульптурні проекти, музичні інструменти та різноманітні малярські експерименти.

Відбулася у межах виставки й зустріч із митцем, на якій він розповів про свій шлях творця й науковця, книжки, цензуру, створення кольоромузики, яка стала новим видом мистецтва, а також про те, як завдяки їй він прийшов до музики слова. Усе найцікавіше із зустрічі — у матеріалі Читомо.

Про початок слави

У 1974 році до мене прийшли видавці, й оскільки я викладав кольорознавство в трьох вишах — у Києві, Львові й Москві — і вважався спеціалістом у цій сфері, вони попросили мене створити діафільм широкого призначення: для шкіл, вишів, людей, які цікавляться проблемами кольору. Кольорова фотографія була ще не розвинена, тож мені довелося малювати. Я створив фільм і3 72-х кадрів «Слово о цвете, о музыке цвета и о цветовой музыке слова». Його відзняли й поширили Радянським Союзом мільйонним накладом. А частину передали закордон. Моя знаменитість почалася з цього фільму. У ньому був повний курс кольорознавства — фізика кольору, фізіологія кольору, психологія кольору, виразність кольору, кольоромузика, кольоропис.

Цей фільм популярний і суперечливий. Коли він вийшов, мене запросили на VI Міжнародний конгрес колористів і попросили пояснити, що таке ефект Ленда (теорія, запропонована американцем Едвіном Лендом у 1977-му році, яка припускає, що колір не залежить від довжини хвилі випромінювання, а від властивостей ока – прим. Читомо). На той час ніхто у світі не міг це зробити, а я в книжці висунув гіпотезу, чому він виникає.

 

Коли я приїхав в 1992 році на конгрес, там уже знали майже всі мої роботи. Розповідаючи про ефект Ленда, я мимохідь сказав два слова про функції кольору в мистецтві. Всі насторожилися. Мене попросили зробити про це окрему доповідь під назвою «Modus coloris» вже на 7 конгресі. За кордоном вирішили, що це фундаментальна теорія.

Про функції кольору

У 1993 році я доповідав про три функції кольору в інформації — комунікативну, пізнавальну й виражальну.

 

Комунікативна — обов’язкова, адже без неї інформація не сприймається. Хто не знає основ мови кольору, той не зрозуміє, що означає конкретна картина чи символ на ній. Мене запитують, чому в Казимира Малевича три квадрати — білий, червоний і чорний? Бо це ті символи, які вже закріплені в культурі. Якщо ви знаєте, що означають символи, то ви володієте комунікативною функцією.

 

Читайте також: «Казимир Малевич. Київський період» з Олександром Манукьянсом

Пізнавальна означає, що колір вказує на об’єкт, але не дає про нього ніякої додаткової інформації (наприклад, що той гарний, яскравий тощо). У кольорознавстві існують кольорові означення, які не викликають ніяких емоцій. Але є кольори, які викликають емоції — це виражальна функція.

 

Тут у мене суперечка з мистецтвознавцями — я вважаю, що спершу виник виражальний колір, а тоді вже він набув пізнавальної функції. Вони — навпаки. Та якби колір не був виражальним, то він би не привернув уваги.

 

Читайте також: Хто є хто у культурі: від митця й філософа до споживача

Про психологію кольору

До мене про фізіологію кольору вже написали десятки томів, а от про психологію кольору робіт не було. У вже згаданому фільмі «Слово о цвете, о музыке цвета и о цветовой музыке слова» було пояснення, з чого починається психологія кольору. Художники знають, які кольори легкі, а які важкі для сприйняття. Це психологічні характеристики. Колись Ісаак Ньютон (а потім і я) зіштовхнувся з такою проблемою: з погляду фізики червоні кольори менш енергетичні, ніж блакитні, а з погляду психології — навпаки. У цьому фільмі пояснювалося це явище.

Кожен колір має свою енергетику, на одному зображенні різні кольори створюють різне враження. Це означає, що колір можна відділити від малюнка як засіб виразності.

 

Усі основи психології кольору й музики кольору були закладені ще тисячу років тому. Про музику кольору говорив ще Аристотель.

Про заборонені і знищені роботи

У 1961 році я написав книжку «Музика кольору», яка пролежала 10 років через те, що партія не хотіла її видавати. Книжка вийшла в 1971 р. тисячним накладом, та її заборонив Головліт (Головне управління у справах літератури та видавництв). Причина полягала в тому, що я в цій книжці доводив, що музика кольору має право на реалізацію. А в 1962-му році Микита Хрущов виступив проти абстракціонізму у всіх видах мистецтва.

У той же рік я мав дурість зробити виставку своїх, на їхню думку, абстрактних, а на мою — кольоромузичних, робіт у Союзі архітекторів. Усіх їх заарештували, показали в ЦК Політбюро і знищили. Тому я вважаюся за кордоном єдиним художником, роботи якого у XX столітті забрали й спалили. А в Союзі художників сказали, щоби я перестав займатися дурницями.

 

Книжку заборонили. У Києві були лише 50 примірників, які я забрав з типографії й роздав своїм друзям. Та коли я приїхав в Америку, мені сказали, що в них є моя книжка в бібліотеці Конгресу у Прінстонському університеті. Виявляється, заборонивши книжку в Радянському Союзі, її надіслали в Нью-Йорк. Ось така підлість.

Про музику кольору

Мої перші концерти відбулися в 1961 році. Я зробив інструменти й показував, як колір може створювати новий вид мистецтва. Для того, щоби не плутати враження, я усунув духову музику. До мене був кольоромузичний орган — це був найпоширеніший напрям. Коли говорять кольоромузика – це не про мою музику кольору, це поєднання музики звуку з нібито музикою кольору.

 

Для того, щоби створити самостійну музику кольору, потрібно відійти від музики звуку. Потрібно знайти нові засоби вираження. Мої концерти публіка зустріла на «ура», це були виступи в тиші. За ними стежили на Заході. Перша публікація про мої музичні роботи з’явилася в Польщі. У ній стверджували, що у світі з’явилася самостійна музика кольору. Але до цього було ще далеко, адже не працювала комунікаційна функція. Я знав, що означають кольори, який настрій, але публіці це було зовсім незрозуміло. Потрібна була елементарна музична освіта. Якраз цим я й займаюся — мої книжки, фільм — це елементарна музична освіта.

 

Читайте також про польську візуальну книгу

Виявляється, що наша країна в царині кольоромузики в авангарді. Але це довго не триватиме, адже у світі вже починають розуміти, що це окреме мистецтво. Його починають використовувати у фільмах. З теперішнім рівнем технологій, кольормузичну роботу на комп’ютері можна зробити швидко, тож вона буде розвиватися.

Про першу виставку за 40 років

Моя біда в тому, що з 1961 року, коли мене викликали в ЦК і сказали, що мої діти залишаться без хліба, якщо я буду займатися таким мистецтвом, мої роботи не брали на жодну виставку. Я працював окремо від аудиторії — це смертельно для художника. Художник повинен постійно кожну роботу показувати аудиторії, тільки тоді виробляється мова, зрозуміла всім — виникає комунікативна функція між глядачем і художником. Якщо вас ізолюють, ви працюєте тільки всередині себе. Вам здається, що ця картина означає те й те, а приходять люди й бачать щось зовсім інше. Комунікативна функція не здійснюється.

 

Ось чому потрібні виставки. Це моя перша виставка за 40 років. Але мої друзі й учні весь цей час допомагали мені зорієнтуватися, що реалістичне в абстрактному мистецтві. Якщо аудиторія мене розуміє, то значить воно реалістичне.

Одна людина мистецтво не робить. Його робить художній колектив, аудиторія, яка сприймає це мистецтво. Така органічна взаємодія породжує суспільно важливе мистецтво. Це коли комунікативна функція працює на все суспільство. Але це ще попереду. Музику кольору треба розвивати.

Про музику слова

Спочатку було не слово, а інтонація. У різних народів музична частина слова — різна. Мови відрізняються не лише словами, а й музичним звучанням. Наприклад, Микола Гоголь писав не російською. Я як музикант чую, що він писав українською російською мовою. Це чути за мелодією його мови — вона українська. Буває й навпаки. Хтось вважає, що він розмовляє українською, а мелодія його мови — російська. Українська мова мелодійніша за російську.

 

У Російській імперія потрібно було керувати різними народами з різними мовами. Пізнавальна функція там мала більше значення, ніж емоційна. Коли мова розвивається всередині своєї країни, то їй не потрібно пристосовуватися до мови інших народів. Чим більш національна мова, тим більш вона мелодійна з погляду гармонійності.

У 1970-х роках я познайомився зі знавцем перської мови. Він мені читав перською поета Нізамі Гянджеві. Я вважаю, що Алєксандр Пушкін почався з Нізамі. У нього була поема «Лейлі й Меджнун», а Пушкін спершу написав «Руслан і Людмила». Якщо ви послухаєте перською Нізамі, то зрозумієте, що це була справжня, глибока, найвищого рівня музична поезія. Коли мені читали цю поему, то я думав, що Пушкін зі своєю «Руслан і Людмила» взагалі не музичний поет. Перська поезія — кольорова, це справжня симфонія.

Про те, як побачити музику

Ми повинні знати всі мови, щоби ця музичність не зникла. Її треба берегти, сприймати, чути. Як її сприймати? Я вигадав для цього візуальний метод. Побачити музику слова важливо, тому що одна справа — чути (звук відразу зникає), а інша — бачити (він залишається). І коли ви слухаєте музичний вірш, то ви його чуєте як мелодію, але ви не можете побачити його як картину. А якщо ви музику слова зобразите  в кольорі — це вже картина, яка має музичну структуру, мелодію, акценти, музичне обертання, тобто декламацію, якої немає в чорно-білому письмі.

У чорно-білому письмі спочатку навіть не відображалися голосні, а в поезії — голосні стали головним. І коли з’явилося письмо з голосними, тоді люди побачили, що вони мають емоційне забарвлення, яке можна асоціювати з кольором. Але поезія — це не тільки голосні, це ще і склади, які у фразі мають певний наголос. Наголос — це керування словом.

 

Для музичної поезії мало однієї рими, повинна бути ще рима поліфонічна — мелодія. Будь-який вірш можна надрукувати через мій метод і побачити його музичну структуру. Музичні поети люблять читати свої вірші — чорно-біле письмо для них не звучить. Я їм у допомогу створив таку писемність, де кожен склад звучить у кольорі й має музичну структуру, мелодію. І це все можна бачити як картину.

 

Читайте також: Кольорознавство: Євген Демченко про те, як працює колір

 

Авторка: Люба Войтович

 

Фото: Олександр Зубко та Ігор Тишенко.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект