Книжковий Арсенал

Ґюдрун Скреттінґ: У мене є традиція щороку писати історії про кумедні родинні провали

07.06.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Перед тим як створити успішну книжку про пригоди підлітка Антона, норвежка Ґюдрун Скреттінґ була піаністкою. У ролі письменниці вона опинилася лише кілька років тому, розпочавши навчання в Норвезькому інституті дитячої книги та видавши 2016-го року книжку «Антон та інші нещастя», за якою з’явилася «Антон та інші комахи», а незабаром готується вже третя книжка про життя головного героя цих романів.

Ми зустрілися з Ґюдрун Скреттінґ на Книжковому Арсеналі в Києві, щоб поговорити про її роман, перекладений «Видавництвом Старого Лева», а також про дитячу літературу в Норвегії та про ті виклики, які виникають перед дитячими письменниками.

 

Безпосередньо перед приїздом до Києва на Книжковий Арсенал ви брали участь в інших літературних фестивалях. Поділіться враженнями, чим Арсенал відрізняється від інших відвіданих вами подій?

– Я здебільшого була учасницею менших літературних фестивалів у Норвегії. Хоча, звісно, у нас є Норвезький літературний фестиваль в Ліллегаммері, події якого відбуваються в багато локаціях по всьому місту. І також я була на Лейпцизькому книжковому ярмарку, а він просто величезний. Тож Книжковий Арсенал здається мені більш інтимним, навіть попри те, що це дуже масштабна подія.

 

Що стосується заходів, у яких я брала участь, то на жаль, через мовний бар’єр у мене не було змоги безпосередньо без перекладача спілкуватися з читачами. Удома ж я багато відвідую школи, де говорю про свої книжки, читаю та розмовляю із дітьми. Часто я ставлю їм питання на кшталт того, що вони вважають найбільш бентежним у їхніх батьках. І я багато що виношу з таких зустрічей та багато чому навчаюся завдяки цим розмовам із дітьми, оскільки бачу, з чого вони сміються або чим вони занепокоєні. Мені здається, всім дитячим письменникам така практика спілкування зі своїми читачами є життєво важливою, оскільки вона дає як матеріал для роздумів, так і для письменницької роботи.  

Ви навчалися в Норвезькому інституті дитячої книги. В Україні поки немає нічого схожого, тож було б цікаво послухати про роботу цього закладу.

 

– Я відвідувала курс літературної творчості в Норвезькому інституті дитячої книги. І це лише маленька частина діяльності цього закладу. Він є дуже багатогранним місцем, де зокрема досліджують сучасні тренди в дитячій літературі й пишуть про це статті, але частиною цього закладу є курс з літературної творчості. Він був організований для людей, які мають іншу спеціалізацію й працюють в інших галузях.

 

Я, наприклад, граю на фортепіано й навчаю дітей музики. Курс із літ.творчості тривав 2 роки, протягом яких його учасники зустрічалися раз на місяць. І ці заняття надзвичайно сподобалися мені, оскільки дали змогу вивчити багато нового про дитячу літературу. І, думаю, я ніколи не наважилася б написати роман без цього навчання. Бо крім практичних знань він став для мене джерелом підбадьорення. Я б ніколи не написала роман без слів заохочення від колег і викладачів: «Давай, зроби це! Все буде добре!» Ця підтримка була дуже важливою для мене. А ще в межах цього курсу я спробувала себе в різних типах дитячої літератури, адже в нас були завдання писати поезію для дітей, створювати книжки для найменших читачів, а також багато іншого.

 

Розкажіть, як ви потрапили до цього інституту? Що спонукало вас стати письменницею?

 

– Думаю, це бажання приходило до мене поступово. А що стосується конкретного поштовху, розкажу історію, з якої усе почалося. У мене є традиція щороку писати історії про кумедні родинні провали.

 

Пізніше виявилося, що людям подобається читати ці смішні історії, і в якийсь момент мені стало цікаво написати щось більше. Тоді я записалась на курс з літературної творчості, сподіваючись, що, можливо, одного дня хтось видасть те, що я пишу.

 

Але для мене стало справжньою несподіванкою, що по закінченні цього курсу я вже мала пропозиції від трьох видавців. Я зовсім не покладала таких сподівань на своє письмо. І я ніколи не могла уявити, що отак сидітиму на книжковому фестивалі в іншій країні й говоритиму про свій роман. Це дуже захопливо зробити щось несподіване посеред свого життя і мати успіх у цій новій справі.

Скандинавська дитяча література відома передовсім як література без табу. І діти – навряд та категорія, якій потрібна надопіка. Для чого насправді потрібні табу на певні теми? Кого ми в такий спосіб захищаємо?

 

– Думаю, багато батьків у такий спосіб захищають самих себе, оскільки їм незручно говорити на деякі теми. Але я також думаю, що частина батьків боїться, що їхні діти дізнаються про певні речі занадто рано. Хоча вони все одно побачать усе в інтернеті та YouTube. Можливо, було б краще дізнаватися про певні табуйовані речі разом зі своїми батьками, наприклад, читаючи разом книжки, оскільки зараз є багато письменників, які створюють гарну серйозну літературу на табуйовані теми.

 

Одна з порушених тем у вашій книжці – це різний погляд на дім та родину. Родина Антона маленька – це він і його батько. Він соромиться цієї ситуації, намагаючись виправити її й створити справжній традиційний затишок удома. Він весь час дивиться на нібито зразкові родини своїх друзів, хоча, як виявиться, вони далекі від досконалості. До чого призводить пошук зразкової родини?

 

– Для мене було важливим показати, що родини бувають різними. І мені також хотілося зобразити різноманіття варіантів того, як можна прожити своє життя. Наприклад, як стара самотня пані в моїй книзі. Адже люди знаходять дуже різні способи балансувати в житті. І дітям життєво важливо відчувати, що з їхньою родиною все гаразд. Незалежно від того, якою є ця родина, чи їхні батьки живуть разом, чи вони розлучені.

Також мені подобається порушувати широкий спектр тем у межах тієї самої книжки. Це те, що я хочу продовжувати робити. Не зосереджуватися на одній проблемі у своїй творчості й не заганяти себе в якісь рамки. У другій книзі про Антона йтиметься про те, як ми ставимося одне до одного у суспільстві, про приналежність до крутої компанії. І Антон буде вчитися, що варто ставити слабких людей у центр соціальної групи, щоб мати змогу допомогти їм у такий спосіб.

 

Що також дуже цікаво у вашій книзі, це поєднання захопливого сюжету з практичними порадами чи коротенькою важливою науковою інформацією, висвітленою через уроки біології. Як ви ставитеся до цього жанрового міксу в дитячій літературі, поєднання художньої літератури, психологічних порад і нон-фікшену?

 

– Коли я була дитиною, мені подобалися різноманітні книжки з порадами. До того ж я думаю, це дуже класно, коли в дитячій літературі є якісь розлогі психологічні чи наукові екскурси. З усіма фейками в новинах навколо нас у багатьох людей виникає відчуття недовіри зокрема й до науковців. Хоча наука, як на мене, – це єдина річ, у якій нам немає причин сумніватися, оскільки вона базується на реальних доказах. І я б дуже хотіла, щоб мої читачі зацікавилися наукою й повірили їй.

 

У першій книжці про Антона було трошки про біологію, а, наприклад, у наступній книзі цієї серії буде про Дарвіна і такі інші речі. Звісно, я думаю, що більшість описуваних моментів відомі моїм читачам, наприклад, зі шкільних уроків. Але, можливо для тих, хто ще цього не вивчав, це стане пізнавальним моментом.

 

Поза тим відкриваючи мою книжку хтось може подумати: «О Боже, жахіття, тут пишуть про презервативи!», хоча, гадаю, це дуже невинна книжка.

 

Вона не про складні речі, а більше про непорозуміння та інші кумедні ситуації, адже мені дуже подобається привносити смішний елемент у серйозні життєві ситуації.

 

У скандинавській дитячій літературі немає табу, але, безперечно, є якісь виклики для письменників. Розкажіть про них.

 

– Думаю, одним із викликів є потреба писати так, щоб діти могли впізнавати себе. Зокрема й свою звичну взаємодію з усіма мобільними телефонами, соціальними мережами, YouTube і т.д. Інколи для письменників складно писати про людей, які постійно обмінюють повідомленнями, хоча саме це щодня відбувається в житті кожної дитини. Тож потрібно створювати сцени й ситуації, в яких діти мають змогу побачити самих себе.

 

Письменнику потрібно принаймні згадувати про існування мобільних телефонів час від часу, що для деяких авторів є проблематичним. Хоча, звісно, основним завданням залишається добре розказати історію. Ми ж не думаємо, що дитина прочитає книжку й одразу скаже: «О, тут немає мобільних телефонів, я не хочу таке читати». Хоча багато критиків дитячої літератури одержимі цим аспектом, мовляв дитячі книжки мають уповні відбивати сучасний світ саме таким, яким він є.

Не так давно я читала книжку, створену 20 років тому. І там несподівано герої посеред книжки розгортають мапу. Ми зараз не користуємось мапами для орієнтування на місцевості, у всіх для цього є Google. Це було так несподівано й старомодно, хоча книзі якихось два десятиліття. Тож у сучасному світі важко створювати літературу тривалого вжитку, описувати реалії, які залишатимуться актуальним тривалий час. Думаю, не в останню чергу через це фентезі стає таким популярним серед дитячих письменників. А також, звісно, тому, що воно є вдалим способом поміркувати про політику та про інші життєві аспекти, про які було б важко говорити прямо.

 

Авторка: Тетяна Петренко

 

Фото: ВСЛ

 

Читайте також: Томас Олде Хьовелт: Хороший горор – це дещо більше, ніж історія про надприродне зло

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект