фантастика

ХХ століття очима Жуля Верна

09.06.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Париж ХХ століття» відомий широкому загалу набагато менше, аніж інші твори Жуля Верна, оскільки він ніколи не публікувався за життя письменника. Рукопис роману вважали втраченим аж до 1989 року, коли його знайшов у родинному сейфі праправнук Жуля Верна. Таким чином, роман, написаний у 1863 році про Париж 1960-х років, було вперше опубліковано аж у далекому для обох епох 1994 році.

Публікуємо уривок з книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Жупанського».

 

13 серпня 1960 року частина мешканців Парижа прямувала до численних станцій столичної залізниці, аби дістатися потягом до того місця, де колись було розташоване Марсове поле.

 

Того дня Генеральне Товариство просвітницького Кредиту, потужний державний навчальний заклад, видавало нагороди та премії. Провадити урочистості мав Його Високоповажність міністр з Ошатності Парижа. Генеральне Товариство просвітницького Кредиту чудово відповідало індустріальним тенденціям століття: те, що сто років тому називали Прогресом, зазнало стрімких та приголомшливих змін.

 

Монополія, це найсучасніше дитя досконалості, прибрала до своїх лап цілу країну; численні товариства все розмножувались, змінювались, реорганізовувались, і наші батьки були б, без жодних сумнівів, вражені нечуваними результатами їхньої діяльності.

 

Грошей було вдосталь, хоча був такий момент, коли, здавалося, їм не могли знайти належного застосування: це було саме тоді, коли залізниця перейшла з рук приватних господарів у власність держави; як наслідок – відчувався надлишок капіталу, а разом з тим – капіталістів, які завжди готові були вкласти гроші у потенційні фінансові операції або ж промислові підприємства.

 

Тож не дивуймося тому, що вразило б парижанина дев’ятнадцятого сторіччя, і, між усім іншим, не дивуймося створенню просвітницького Кредиту. Під фінансовим керівництвом барона де Веркампена Товариство успішно функціонувало вже близько тридцяти років.

 

Мірою того, як збільшувалась кількість філій Університету, ліцеїв, колежів, початкових шкіл, християнських пансіонатів, підготовчих курсів, семінарів, конференцій, сиротинців і дитячих будинків, – освіта, хоч би якою вона була, поширилися навіть серед найнижчих верств суспільства. Хоча ніхто вже не читав, але читати й писати принаймні вміли всі; не було такого, щоб амбітний синок якогось ремісника або декласованого селянина не претендував би на місце в адміністрації; бюрократизм розвивався у всіх можливих формах; трохи згодом побачимо, якими військовими методами уряд тримав легіони службовців у послуху.

 

А тим часом ми хотіли би просто пояснити, як можливості отримати освіту повинні були збільшуватись разом із кількістю людей, які воліли бути освіченими. Чи не були створені у дев’ятнадцятому сторіччі, в ті роки, коли Францію і Париж хотіли повністю змінити, перетворивши їх на нову Францію і новий Париж, численні товариства з нерухомості, об’єднання підприємців та, врешті-решт, Земельний Кредит? Проте що будувати, що навчати – для ділових людей, по суті, різниці немає: освіта для них – те ж будівництво, хіба що менш солідне.

Саме так розмірковував у 1936 році барон де Веркампен, добре відомий у колах фінансового підприємництва: йому спало на думку заснувати величезний колеж, в якому дерево освіти могло б проростати і розгалужуватись, водночас залишаючи за державою можливість за ним наглядати: поливати, підрізати й знищувати гусінь.

 

Барон об’єднав усі ліцеї столиці та провінції, Сент-Барб1 і Роллен2, а також різноманітні приватні інституції в одну-єдину установу: так він централізував освіту по всій країні; капіталісти радо йому допомогли, адже він подав справу на їх розгляд під виглядом промислової операції. Спритність барона слугувала гарантією у фінансовій сфері. Гроші прийшли. Товариство було засноване.

 

Сталося це 1937 року, під час правління Наполеона V3. Рекламна брошура була надрукована накладом у сорок тисяч примірників. У заголовку можна було прочитати:

 

Генеральне Товариство
просвітницького Кредиту

 

Генеральне Товариство
просвітницького Кредиту

 

Акціонерне товариство, засноване на підставі акта,
що був розглянутий нотаріусами паном Мокаром
і його колегою у Парижі 6 квітня 1937 року
та затверджений імператорським декретом
від 19 травня 1937 року.
Акціонерний капітал: сто мільйонів франків,
розподілених на 100 000 акцій вартістю
1000 франків кожна.

 

     Адміністративна рада:
Барон де Веркампен,
командор ордена Почесного легіону, президент де Монто,
офіцер ордена Почесного легіону,
директор Орлеанської залізниці

 

     Віце-президенти:
Гарассю, банкір
Маркіз д’Амфісбон, Вищий офіцер
ордена Почесного легіону, сенатор
Рокамон, полковник жандармерії,
кавалер Великого хреста ордена Почесного легіону
Дерманжан, депутат
Фраплу, кавалер ордена Почесного легіону,
генеральний директор просвітницького Кредиту

 

Далі можна було прочитати ретельно сформульовані мовою фінансів положення Товариства. Серед членів адміністративної ради не бачимо жодного прізвища вченого або університетського викладача. Що ж, для торгового підприємства так навіть безпечніше. Інспектор уряду здійснював контроль над усіма операціями Компанії, потім доповідав міністрові з Ошатності Парижа.

 

Ідея барона виявилася слушною і надзвичайно практичною, а тому успіхи перевершили всі очікування. У 1960 році просвітницький Кредит налічував не менше 157342 студентів, яких механічними методами навчали наукам.

 

Маємо визнати, що вивченню художньої літератури і давніх мов (у тому числі французької) приділялося вкрай мало часу; латина й грецька були не тільки мертвими, але й похованими мовами; для проформи існувало ще декілька класів словесності, але відвідували їх погано, вони були малозначущими та ще менш шанованими.

 

А всі словники, збірки поезії, підручники з граматики, вправи на переклад іноземною і рідною мовами, класичні автори, всі ці старенькі книжечки на зразок de Viris1, Квінт Курціїв, Саллюстіїв і Тит Лівіїв спокійно вкривалися пилом на полицях старого видавничого дому «Ашет»2; однак короткі курси з математики, праці з геометрії, механіки, фізики, хімії, астрономії, посібники, що навчають основ промисловості, торгівлі, фінансової діяльності, – словом, все те, що так чи інакше було пов’язане зі спекулятивними тенденціями сучасності, розпродавалось тисячами примірників.

 

Словом, акції Компанії, що за двадцять два роки виросли вдесятеро, коштували тепер по 10000 франків кожна.

 

Не будемо більше вести розмов на тему процвітаючого становища просвітницького Кредиту: як кажуть банкіри, хай краще говорять цифри.

 

Наприкінці минулого сторіччя Еколь Нормаль3 явно занепадала; все менше молоді відчували покликання до словесності, багато хто зі студентів, до того ж найкращих, закидали професорські мантії якомога далі, записуючись у когорту писак-журналістів; але таке прикре видовище не повторювалось ось уже протягом десяти років, адже тепер учнів, що складали іспити для вступу до Школи, цікавили самі лише точні науки.

 

Але в той час, як останні викладачі грецької та латини закінчували свої дні, сумуючи у порожніх аудиторіях, яке ж високе становище у суспільстві мали щасливі володарі наукових ступенів з точних наук, з яким поважним виглядом ставили вони свій підпис на платіжних відомостях!

 

Усі науки розподілялися на шість галузей: мали голову відділу математики із заступниками у сферах арифметики, геометрії та алгебри, голову відділу астрономії, механіки, хімії та, нарешті, найосновніше: голову відділу прикладних наук разом із заступниками у сферах металургії, будівництва промислових підприємств, машинобудівництва та прикладної хімії.
Живі мови, окрім французької, були дуже популярними; їм приділяли особливу увагу; філолог-ентузіаст міг вивчити дві тисячі мов і чотири тисячі діалектів усього світу. З часів колонізації Кохінхіни1 заступник підрозділу китайської мови мав величезну кількість студентів.

 

Товариство просвітницького Кредиту займало величезні будинки, споруджені на тому місці, де колись було Марсове поле, що стало непотрібним відтоді, як на Марса більше не виділяли бюджетних коштів. Ціла система, справжнісіньке місто, що мало свої квартали, площі, вулиці, палаци, церкви, казарми: щось на кшталт Нанта або ж Бордо, де могли спокійно розміститися сто вісімдесят тисяч душ, включно з викладачами.

 

Монументальна арка виходила на широкий військовий плац, що називався Вокзалом просвіти; він був оточений доками наук. Варто було відвідати також їдальні, дортуари, залу для проведення олімпіад та іспитів, в якій без проблем могли розміститися три тисячі учнів, але все це вже не дивувало людей, що за останні п’ятдесят років звикли до такої краси.

 

Отож натовп поспіхом линув на церемонію вручення нагород: захід, що завжди викликав щиру цікавість родичів, друзів та колег, яких назбиралось тим часом уже понад п’ятсот тисяч. Люди продовжували збиратись, випливаючи із зупинки Гренель, що розташовувалась саме там, де закінчувалась Університетська вулиця.

 

Зображення: надане видавництвом

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект