Інтерв’ю

Днями український письменник Андрій Любка повернувся зі сонячної Бразилії, де брав участь у міжнародному літературному фестивалі Artes Vertentes. Тільки-но розпакувавши валізи і перепочивши трохи з дороги, Андрій розповідає про свою поїздку Читомо. 

– У Бразилії ти брав участь у  фестивалі Artes Vertentes та літературному вечорі фестивалю в Ріо-де-Жанейро. Ці два заходи між собою пов’язані?

– Так, читання в Ріо-де-Жанейро можна вважати одним із заходів фестивалю. Справа в тому, що фестиваль відбувався з 10 до 21 вересня в Тірадентесі. Це маленьке, але важливе й дуже туристичне містечко в колишній провінції золотошукачів Мінос Жераїс, 500 км від Ріо. Але, звісно ж, учасники прилітали в Ріо, відлітали також звідти, тому це гріх було не використати.

Скажімо, наш Meridian Czernowitz також перед фестивалем організовує заходи в Києві – бо більшість учасників саме туди прилітають. У Ріо відбулася презентація збірки учасників фестивалю з принагідним читанням. Було гарно.

– Як взагалі виглядають бразильські літфестивалі? Що їх відрізняє від європейських і, зокрема, українських?

– Думаю, майже нічого не відрізняє. Ну, хіба спека – вдень вона така, що можна отримати тепловий удар. Тому більшість заходів відбувається ввечері чи зранку. Щодо організації, форми, вигляду тощо – скрізь у світі все майже ідентичне: дають тобі мікрофон, ти читаєш українською, потім хтось читає переклад тексту, потім питання публіки, потім оплески, а вже тоді розпочинається основна й улюблена авторами частина (це я про бенкет).

До бразильських особливостей можна додати хіба певний хаос і непунктуальність – у цьому взагалі Латинська Америка має багато спільного зі Східною Європою.

– Artes Vertentes поєднує в собі музику, літературу, театр, візуальне мистецтво, кіно, танцювальне мистецтво. Чи варто, на твою думку, організовувати такі заходи в Україні?

– Варто будь-де таке організовувати, бо воно урізноманітнює життя, дає відчуття повноти. Люди переїжджають у мегаполіси не лише в пошуках роботи, а й тому, що там «купа всього відбувається».

Як я вже казав, Тірадентес – дуже популярне серед туристів місто, а бразильські багатії охоче купують собі там вілли. І ці олігархи, які на старість переїхали жити в цю казкову провінцію, переважно й підтримують фестиваль, таким чином урізноманітнюючи собі життя. І завдяки цьому, наприклад, у Тірадентес приїздять музиканти світової слави – музика на цьому фестивалі, метафорично висловлюючись, грає першу скрипку, бо директор фестивалю Луїз Ґюставо Карвальйо є геніальним піаністом, грає в найважливіших світових філармоніях. От він і збирає друзів, які разом із ним виконують класичну музику – часом відбувалося три концерти в день.

– Можливо, були якісь новітні формати культурних подій, які б знадобилися Україні?

– Я обережно ставлюся до «новітніх форматів», бо переважно вони є жахливими. Із цікавинок межового, міждисциплінарного експерименту – була театральна моновистава/перформанс акторки за мотивами віршів Пабло Неруди. Особливу роль там відігравало світло, яке йшло знизу, з підлоги. Це створювало певний містичний настрій.

– Які цікаві тенденції помітив на видавничому ринку?

– Теж нічого особливого: книгарень у містах мало, книжки приблизно в чотири рази дорожчі за українські, журнали майже не платять гонорарів, видати дебютну поетичну книжку – майже неможливо, тому більшість робить це за власні гроші. Їхня найбільша мрія – пробитися на європейський книжковий ринок, про нього в Бразилії розказують неймовірно наївні й захоплені речі. Цікаво те, що майже не існує співпраці з португальськими видавництвами й книжковим ринком – попри давній колоніальний зв’язок і спільну мову.

Фото Facebook / Ricardo Domeneck

– 5 тис. відвідувачів на Artes Vertentes – це для Бразилії багато? Той же Форум видавців у Львові збирає вдесятеро більше.

– Думаю, це нормально. Фестиваль тривав 10 днів, тобто це приблизно 500 людей в день. Із Форумом його порівнювати не можна, бо Форум – гігантський захід ключової для нашої культури ваги, а Artes Vertentes – один із багатьох камерних фестивалів.

Одне можу сказати точно: в Україні на літературні вечори приходить більше людей. До того ж, це переважно молодь. У Бразилії, як і в Західній Європі, на читання приходять здебільшого люди середнього й похилого віку. Хоча, зрештою, що я про це знаю і чи маю право порівнювати? На виступи Любові Голоти, наприклад, ходить переважно молодь чи люди похилого віку? І чи їх більше, ніж на подібних заходах у Бразилії? Треба буде якось сходити на її творчий вечір, набратися песимізму, а то я щось дуже компліментарно завжди розказую про українську літературу й українську навкололітературну публіку.

– У Ріо ти мав змогу зустрітися з українською письменницею Вірою Вовк. Розкажи про цю зустріч.

– Я вражений її позитивністю, активністю, оптимізмом. Це була приємна й доброзичлива зустріч. Я трохи написав про неї для «Дня», тож не буду повторюватися.

– Що тебе найбільше вразило під час поїздки?

– Температура й рослинність. Я був у Бразилії в останні дні зими й перші дні весни. Спека стояла така, що в голові паморочилося. Ну, і рослинність – її багатство й різноманіття. Там росте усе й відразу, за метр від дороги починаються справжні непролазні джунґлі. Думаю, якби люди пішли з Ріо, то вже за рік це місто б заросло повністю, перетворилося б у ліс. І було б шкода, бо Ріо-де-Жанейро – найпрекрасніше місто на планеті. Принаймні, з бачених мною.

– Як сприймають у Бразилії Україну в контексті теперішніх подій?

– Треба розуміти, що це інший континент, дуже далека й туманна справа. Вони майже нічого про Україну не знають, хіба поверхневі новини з газетних шпальт про війну з Росією. Вони, наприклад, думають, що між «ЛНР» і «ДНР» існує різниця, що це дві взагалі різні республіки. Єдина приємність – їхнє знання хоч і поверхове, але всі точно розуміють, що проблема не в Україні, що це Росія на нас напала, а психічна хвороба Владіміра Путіна несе біду всьому світу, світовому ладу. Я багато їм розповідав про це, вони часто піднімали тости за Україну. Але, повторюся, це для них дуже далека проблема.

– Чи надихнула тебе Бразилія на нові вірші?

– Ні, ні. Я з лютого не написав жодного поетичного рядка – якось усе в мені наразі перевернулося, вірші здаються недоречними, безпорадними, зайвими. Я тоді, 20 лютого, написав свій перший і останній «патріотичний» вірш «Казав чоловік: мені не бачити сонця», а далі не можу. Громадянська лірика – не моє, а писати про інше в час війни якось рука не піднімається. Тому і в Бразилії я нічого не писав.

Фото зі сторінки Андрія Любки в Instagram й офіційної сторінки фестивалю