Читомо > Казкарка > Автори та ілюстратори > Григорій Фалькович: «Вмінню радіти треба вчитися»

Автори та ілюстратори

Григорій Фалькович: «Вмінню радіти треба вчитися»

18.05.2017 0 Автор:

Григорій Фалькович – знаний український дорослий і дитячий поет. Серед його книжок: «Чудер-наський Zоо», «Про жабку Гапку», «Засинає ліва ніжка», «Смик-Тиндик», «Фікулі», «Абетка», «Хвацькі вірші» та інші.  Дитяча збірка поезій Фальковича «Шалахмонеси» вшанована численними нагородами 2016 року. У розмові з іншою поеткою, Олесею Мамчич, пан Григорій розповідає про своє розуміння письма для дітей, ідеології тексту та взаємодію різних культур. 

З дозволу автора Читомо також публікує ексклюзив – кілька ще не опублікованих віршів Григорія Фальковича.

– Вірші для дітей – це така чиста вітальна енергія. Чи пишуться вони вам останнім часом? Загальна ситуація (спершу Майдан, відтак війна) сприяє радше тривозі й виснаженню, аніж надлишку радості, з котрої, власне, й народжується творчість для дітей… 

– «Творчість для дітей народжується», мабуть, через різні чинники, і то не завжди з надміру радості. Буває, що й із безвиході. Коли суспільно-політичні обставини перекривають можливості для «дорослого» самовиявлення – тоді залишається лише ця «дитяча» ніша для літературного існування. Так само, як і переклад. Згадаймо цілу плеяду радянських авторів, що знайшли прихисток у творчості для дітей. Але, звичайно, обов’язковою умовою має бути наявність таланту, душевне багатство, щирість, безпосередність, художній смак і т. д.

Крім того, перехід (вихід, утеча…) в дитячу літературу може бути реакцією письменника на негативи реального життя, відразою до його підступності, облуди, злочинності тощо. Це така добровільна еміграція в дитинство… (На відміну від «примусової» еміграції в дитлітературу або в переклад за радянських часів).

Щодо мене особисто, то я продовжую писати для дітей. Хоча, ні, неправда.

56555

Пишу для себе. Мабуть, для себе – ще недорослого, нескривдженого, нерозчарованого.

56555

Адже «зі мною недорослим» незайве поділитися тим цінним та важливим, про що дізнався я за свої реально прожиті роки. А ось тут, подеколи, варто й абстрагуватися від уже згадуваних негативів. Треба оберігати свій оптимізм, щирість, довіру до людей та долі, свою любов до життя…

– Ваша  родина вижила у Голокост, втративши більшість близьких. Ви як дитина росли, долаючи цю травму. Чи хотілося вам тоді прочитати книжку для дітей, що осмислювала би цей трагічний досвід? Чи відчували ви потребу у такого типу літературі? 

999– Початок Вашого запитання можна було би переформулювати. Моя родина не вижила у Голокост. Вона загинула. Щоправда, чоловіча її частина загинула на фронті (включно з моїм батьком та єдиним маминим братом). Вижили тільки моя мама і я.

А відповідь на запитання буде, як не дивно, нескладною. В роки мого дитинства, на території СРСР, проблема Голокосту не була об’єктом суспільного дискурсу. Тоді радянська влада всіляко приховувала єврейськість жертв тої страшної війни. Використовували евфемізм «радянські люди». Приклад – напис на пам’ятнику у Бабиному Ярі: «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Ярі».

Тоді проблему Бабиного Яру – та й взагалі, тотального винищення євреїв, замовчували. Офіційно її не існувало. Тож і в тодішніх дітей не могло бути запиту на знання про те, чого немає.

Інша річ – наш час. Українські діти (як і дорослі, звичайно) мають сприймати та відрефлексовувати «бабині яри» як важливий фраґмент української, а не суто єврейської історії. Це – наша спільна трагедія, наш спільний історичний вишкіл. А вчитися треба ціле життя… До речі, і літературу, створену на теренах України, варто сприймати у загальноукраїнському культурному контексті, а не відсторонювати, наприклад, Шолом-Алейхема, приписуючи його  до зарубіжної літератури.

Читайте також: «Рейтинг критика» назвав найкращі дитячі та підліткові книжки 2016 року

– Коцептуальність книжки для дітей – це її вада чи перевага? Наприклад, автор бачить, що бракує певного сегменту літератури – і спеціально його наповнює. Але тематика, за яку взявся, – не його органічне зацікавлення, а свідоме рішення.  

– Мабуть, варто було би конкретизувати значення терміну «концептуальність». Якщо йдеться про певний «тематичний сегмент літератури» (наприклад, відсутні твори про пожежників або про кухарів системи ресторанів швидкої їжі), то можливі варіанти. Здебільшого, теми самі обирають нас. Це правда. Але засоби цього «обрання» бувають різними, і саме зовнішні фактори стають, часом, поштовхом для творчості.

Механізми формування творчого імпульсу несхожі у різних поетів. Для когось поштовхом може стати і усвідомлення самого факту отого «сегментарного дефіциту».  Чом би й ні? Чим завинили пожежники або кухарі? А далі все залежить від таланту, душевної щедрості та творчої мобільності автора…

Він і Вона
 

Гарна погода. Весна.

Сонце — лунке, наче дзвін.

Тінь від курки — Вона.

Тінь від півника — Він.

 

Тінь від півника, на стіні,

Каже півнику: «Ні!

Не хочу! Мене не сховаєш!

Ти мені сонечко затуляєш…».

 

Півник зайшов за курник:

Тінь від півника — зник.

 

А тінь від курки — ні звуку,

Збагнула науку:

Не ремствує, не кричить —

Ходить за куркою і мовчить!

Читайте також: Сучасні вірші для дітей: що читати

– Ви колись сказали: «На жаль, з нашого щоденного словника випадають надважливі слова і поняття, такі, наприклад, як «честь», «порядність», «сумління» тощо. Варто їх повертати». 

– Всі ми знаємо  про жахливе пафосне існування цих, вихолощених, насправді, понять, у шкільному контексті. І не лише у шкільному, Радянський Союз залишив у спадок неживу офіційну мову (від промови політика до оголошень у метро).

Чи можуть  ще існувати в дитячій літературі (і ширше – взагалі в літературі) ці слова – і бути «живими»? Чи реально  ще сказати,  наприклад, «честь», – і не завалити текст? Чи нам лишилися тільки гра й іномовлення?

56555

Ви маєте рацію – головне не слова. Зникають відповідні поняття, певні етичні феномени.

56555

Недавній приклад. Готуючись до Євробачення-2017, міська влада передбачила впорядкувати Русанівську набережну. Основну дорогу зробили чудово, певно, за всіма технічними нормами, а під’їзди та виїзди – геть погано: вибоїни, здуття, асфальт розсипається тощо. Хто не йде-їде – всі обурюються, згадують тих робітників лихим словом. А це – уривок із розмови (випадковим свідком якої я був) між двома шляховиками, певно, якимись бригадирчиками: «Ти знаєш, треба, мабуть, усе переробити, бо, як приїде велике начальство – то ніякої премії не буде, або ще й покарають…».

korova_spekla_korovaj_0

Бачте, воно знає, що зроблено погано,  але спрацьовують лише імпульси зиску та остраху. І все. Жодних мук сумління, відчуття бодай професійного дискомфорту чи бажання самочинно все виправити…

Ну що б, здавалося, слова? До речі, у Господніх заповідях безпосередньо немає отих самих слів: честь, порядність, сумління. Є норми поведінки, певні заборони: не робити чогось недоброго. І, за фактом, ті, хто дотримуються цих правил, вони і мають шанс стати людьми, що мають і «честь», і «порядність», і «сумління».

56555

Тобто, у творах для дітей ці поняття не обов’язково називати – вони мають бути присутніми контекстово та підтекстово, розчинюватися та бриніти у змісті твору.

56555

Бажано, щоб і автор мав ці якості, та й сам твір був «чесним, порядним та сумлінним». Якщо ж додати ще й естетичну довершеність (як обов’язкову умову), то, можу запевнити, що такий текст зробить свій внесок у формування особистості юного читача.

Щедрий комар 

Комар до зими нагромадив запас:

Домашні ковбаси, березовий квас,

Компоти – у банках, в діжках – огірки

Та інші продукти на різні смаки.

- У мене порядок. Все справжнє й нове.

Щоправда, зі мною ще фермер живе,

А в нього родина – душ сім, або п’ять…

Та я нескупий. Хай зі мною їдять!..

– У кількох інтерв’ю ви зазначали, що перехід із російської мови письма на українську у вас відбувся органічно й незаплановано: мова обрала вас. Як на мене, писати дотепні тексти або дитячі тексти – вищий пілотаж мови. А дотепно-дитячі – то й узагалі, серцевина її функціонування. Якою була ваша перша почута мова у дитинстві? У ніжному віці – чи були з вами поруч природні носії української? Як так сталося, що не просто поет Фалькович заговорив українською, а й внутрішня- дитина-Фалькович засміявся нею? 

– Київ мого дитинства був, здебільшого, російськомовним, і перша почута мною мова – російська, якій було присвоєно статус «мови міжнаціонального спілкування». Можливо, згодом і відбулися би плідні контакти з «природними носіями української», але тут варто назвати принаймні дві обставини. Тоді українська, зокрема у міському побутуванні, була, як це не прикро згадувати, мовою «другосортною», непрестижною. Україномовність позиціонувалася у масовій свідомості як належність до «дєрєвні», до села, до нижчої касти. Армія говорила російською, медицина – російською, фільми, найвпливовіші періодичні видання, книгодрук…

По-друге, через ту велику та страшну війну мене, однорічного, евакуювали разом із мамою до далекого Оренбуржжя (тоді – Чкалів) – у саму гущавину російськомовної стихії. Тобто, «у ніжному віці» я взагалі не чув української.

Після повернення до Києва були російськомовний дитсадочок та російська школа (№53).

56555

Чи не єдиним джерелом українськості було, як не дивно це звучить сьогодні, тодішнє українське радіо. Воно було у кожній квартирі, т. зв. «радіоточки» практично не вимикалися з шостої ранку до дванадцятої ночі.

56555

Українська та зарубіжна літературна класика, театр перед мікрофоном, сучасна поезія, взірці композиторства, пісенства, інструментального виконання… Я часом хворів на ангіну, не ходив до школи і – слухав радіо… Звідтоді, мабуть, щось і заклалося… А вже через багато-багато років віддячило власними поетичними рядками. А, може, й генна пам’ять спрацювала. Адже батьків рід – із Полісся, з села Виступовичі, зараз це Чорнобильська зона. А там традиційно побутували, переважно, дві мови – українська та їдиш.

Кіт з котами про котів

 

Кіт з котами про котів

Говорити не хотів.

Він бажав поговорити:

Про зірки, метеорити,

Демокрітію, балет,

Вчителів та інтернет…

 

Це котяче хвилювання

Щодо кризи спілкування

Зрозуміти можу я.

Інша річ – моя сім’я.

 

Тато ходить на завод –

Знає, чим живе народ

Мама – кандидат наук,

В неї – суперноутбук.

Я – піду аж в третій клас!

Ось чому він вибрав нас.

 

Він знайшов, що захотів –

Розумніших за котів.

– Сучасні діти живуть уже в іншому світі навіть у порівнянні із моїм поколінням. Можливості подорожей і комунікації зросли незмірно. Як вам здається – чи можуть вони бути толератнішими до іншої культури, аніж попередні генерації? Чи це ілюзія?

– Сучасність можна трактувати, як мінімум, двояко: як стосовно хронології, так  і щодо світогляду, способу життя та мислення. Як на мене, приналежні до другої з означених груп – неминуче стають толерантнішими, не бояться розуміти та сприймати інше. Поняття «свій» тяжіє до розширення, особливо стосовно молодших поколінь. Хочеться у це вірити.

978-617-585-011-4– Перебування на межі культур заважає чи допомагає вам? Дає «очуднене око» на обидва культурні пласти – чи змушує почуватися дещо відчужено і там, і там? 

– Сподіваюсь, що допомагає.

– Кожна мова і культура мають свої особливі способи пізнання світу. Які начала у вашій творчості від єврейства, а які від українства? Чи легко їм взаємодіяти? Чи не суперечать вони одне одному? 

– Певно, тут йдеться, переважно, про мої «дорослі» твори. Якби хтось склав перелік тих «начал», то можна було би спробувати виявити ступінь впливу на них із боку єврейства чи українства. До речі, не варто скидати з рахівниці вплив російської культури та мови, які були, окрім всього, провідником до культури загальносвітової.

56555

Щодо єврейства та українства – то вони взаємодоповнюються.  Тобто, в українському мовно-культурному кліматі виникають, так би мовити, своєрідні рефлексії сучасного українця єврейської національності, який саме так себе і позиціонує, і якого саме так і сприймає спільнота.

56555

Тут можна говорити і про міжнаціональні взаємини, і про співжиття в одній душі двох батьківщин, і про Голокост, і просто про життя – із залученням елементів єврейської лексики та образності, релігії та народної традиції. Важливо, що український загал позитивно уважний до такого роду інтеграційних тенденцій, зокрема, премію «Глиняний кіт» за 2016 рік, цілком несподівано для мене, було присуджено саме «За мистецьке втілення єврейських традицій в українському культурному контексті».

Чутливість до поезії ви пов’язали із умінням радіти. Колись, подорожуючи по Ізраїлю, я випадково натрапила на святкову традиційну процесію, яка просто таки приголомшила мене неймовірною радістю, що струмувала від неї – мелодія, танці дорослих чоловіків, цукерки і квіти.

Подарунок, просто так
 

Перехожий: у краватці,

І у смужечку піджак,

Роздавав по шоколадці

Стрічним дітям – просто так!

 

Продавець-квіткар: улітку –

Хоч нічого й не сказав –

Гарній панні файну квітку

Просто так подарував.

 

Все й сьогодні добре склалось:

Вранці, як умовний знак,

З неба сонце посміхалось.

Всім на світі. Просто так…

– У нашому житті зараз – чи присутні радість і поезія? Якщо так, у чому вона для вас? Чи відрізняється переживання радості в контексті української та єврейської культур? 

– Життя складне. Вмінню радіти треба вчитися. Сучасна людина втрачає цю здатність (у мене був навіть колись віршик «Деякі діти не вміють радіти»). А єврейська традиція вчить цьому умінню, що, серед іншого, і допомогло народові пережити страшні лихоліття. В письмовій та усній традиції навіть закарбовано відповідні настанови: «Радійте у свята Мої та веселіться», «Велика заповідь – радіти» тощо. Крім того, кодифіковано спеціальні благословення, що привчають людину звертати увагу на певні речі та явища у довкіллі, формують відчуття прекрасного, розширюють сферу можливої радості. Наприклад, благословення на розквітлі плодові дерева, на аромати трав та плодів, на незвичні природні явища, на веселку тощо…

Сьогодні в Україні можна знайти і радість, і справжню поезію. На радість треба налаштовуватися, шукати і знаходити її. З поезією життя – складніше, а от гарні поетичні тексти, на щастя, з’являються нерідко.

320– Чи відчуваєте ви взаємний інтерес у межах єврейського та українського культурних кіл – чи радше байдужість або неприйняття? 

– Я хочу відчувати взаємний інтерес – і відчуваю його. Так само, як відчуваю і байдужість, і несприйняття, і заздрість. А, подеколи, й ворожість.  Але намагаюсь не зосереджуватися на цьому. Позитиву, все-таки, більше. Набагато більше. Особливо останнім часом. А, крім того, все відносно і все минає…

– Поговоримо трошки про дивовижний арт-проект, який поєднав у собі дитячу поезію й мистецтво ілюстрації. Це «Шалахмонеси» – книжка для дітей із виразним єврейським культурним контекстом. Чи мали ви нагоду читати вірші з неї перед дитячою аудиторією? Якщо так, яким було сприйняття? Їх не бентежили незнайомі реалії? Чи, навпаки, цікавили? 

– Так, це справді неординарна книжка. Як стверджують фахівці, вона є чи не першою в українській літературі, що (окрім інших тем) мовою поезії невимушено знайомить читачів із феноменом єврейства. Для мене – це не єврейська книжка, це – українська книжка. Так вона і сприймається в суспільстві – і читачами різних національностей, і фахівцями. Можливо, тому вона й стала володаркою численних відзнак від критиків та від колег-письменників. Таке загальне визнання надихає. І тут не можна не згадати мого співавтора, класного художника Пінхаса Павла Фішеля, який зробив із «Шалахмонесів» справжній мистецький шедевр.

Щодо читання дітям віршів з «Шалахмонесів». Я доволі часто спілкуюся з дитячою аудиторією – у школах, бібліотеках, на святкових заходах. Радий запрошенням, і намагаюся не відмовлятися , хоч інколи це дається нелегко.

56555

Давно вирішив для себе: уникати спонтанних зустрічей із дітьми, коли ти стаєш просто черговим запрошеним «дядечком», по суті, стороннім відвідувачем, примусово нав’язаним співрозмовником.

56555

Таке спілкування не дає майже нічого – ні мені, ні, головне, дітям. Як на мене, зустріч із поезією, з «живим письменником» має ставати святом для дітей, незабутньою подією. Тому ми попередньо готуємося: вчитель заочно знайомить дітей із гостем, вчаться напамять вірші, робляться до них малюнки, готуються запитання. Майбутня зустріч стає очікуваною подією, частиною життя класу. А тоді – настає маленьке свято. Свято дітей і для дітей. І вірші перестають бути лише моїми – вони уже привласнені дітьми, свої для них.

Тобто, за такого підходу, тематика віршів визначена не мною, а вчителем, батьками і самими дітьми. Якщо трапляються «шалахмонесні» вірші, то, як правило, незнайомі реалії викликають природне і щире зацікавлення. Я люблю такі ситуації.

SHalakhmonesi-2

– «Шалахмонеси» – видання тільки для дітей – чи все таки трохи й для дорослих? Не знаєте часом випадків, коли цю книжку дорослі купували для себе?

– Маю підозру, що, здебільшого, дорослі купують книжку «Шалахмонеси», перш за все, для самих себе. А потім і для дітей. Якщо вони їх мають. Колись я підготував серію книжечок «Для дотепного віку» – з орієнтацією на різних читачів: до 5 років; 5-7; 7-9; 9-11… Поштовхом до того стали спогади Лідії Чуковської, дочки видатного Корнія Чуковського. Вона згадувала, що батько, готуючись до зустрічі з дітьми, прискіпливо визначав вік майбутньої аудиторії і ретельно добирав відповідні вірші. Ця серія вийшла у видавництві «Богдан».  Судячи з відгуків, ідея сепарації віршів за віком, у цьому випадку, спрацювала.

56555

Але «Шалахмонеси» – це позавікова книжка. Вона видається мені естетично довершеною. Тексти і оформлення – у цілковитій гармонії.

56555

Кимось (здається, панною Оленою Холоденко) зауважено, що це «найкоштовніша книжка української дитячої поезії». Мабуть, малася на увазі не лише висока ціна. Подібні видання стають родинними реліквіями, поштиво зберігаються, переходять у спадок. А діти? А діти вчать віршики, на майбутню дорослість,  та зачудовано розглядають і обережно обмацують унікальні опуклі ілюстрації…

4545– Кого у вас усередині більше – «дитини» чи «дорослого»? 

– Гадаю, що дитини…

– Яких книжок в українському літературному процесі бракує особисто вам? 

– Моїх, ще ненаписаних, і моїх, ще ненадрукованих…

– І на завершення – розкажіть нам історію створення якогось із віршів, що увійшли до «Шалахмонесів». 

– Щось певне можу сказати лише стосовно двох віршиків: «Кораблик» і «Вранішня молитва». Щодо решти – не пам’ятаю. Вірш про молитву написався після відвідин квартири молодого київського математика Марка Брука. Тоді, років 15 тому, між київськими євреями майже не було молодих релігійних родин. Тож  побут родини Брука мене вразив, через що і стався віршик – цей та деякі інші… До речі, на той час в Україні ще не було таких єврейських дітей, як у книжці «Шалахмонеси», що цілком природно, невимушено і комфортно почувалися б одночасно у двох культурно-побутових стихіях – українській та єврейській. А зараз уже є. Тепер вони можуть навіть почитати віршики про самих себе…

А «Кораблик» має, так би мовити, статус «мого першого дитячого віршика».  До того були лише присвяти онуці, Мішелі, до днів її народження. Та й узагалі, я був «нормальним дорослим поетом». Коли з’явився цей вірш – дочка сказала, що він має належати не лише нашій родині, щоб я себе не стримував і приділяв більше уваги творам для дітей. Мабуть, саме тоді, на додачу до мене, дорослого, й виник «дитячий поет» Григорій Фалькович…

Фото надано автором

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
Нове з рубрики
artarsenal bookforum publish messe