війна

Ірина Шувалова: воєнні пісні допомагають зрозуміти і себе, і ворога

25.02.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Війна на сході України триває вже шостий рік: про неї пишуть книжки, знімають фільми, складають пісні. Саме останні цікавлять поетку, перекладачку і науковицю Ірину Шувалову. Нещодавно вона повернулась із Кембриджа, де досліджувала конфлікт на Донбасі через призму пісенної творчості. В сьогоднішньому інтерв’ю для Читомо вона розповідає про цифровий фольклор, базові координати війни і про те, що співають по обидва боки лінії фронту.

 

– Ви захистили в Кембриджі докторську дисертацію на тему «Голоси війни на Донбасі: питання ідентичностей у спільнотах, що зазнали впливу війни, через призму пісень». Як з’явився інтерес до цієї теми?

 

– Ще від часів Майдану, коли мало знана до того пісня «Пливе кача по Тисині» раптом виявилася для тисяч людей найадекватнішим способом бодай якось висловити скорботу за загиблими, мене вразило те, як народні пісні набувають нової актуальності в сучасному українському контексті. 2014 року, коли вже точилася війна на Сході, стало зрозуміло, що повсякденні мовні засоби неспроможні сповна висловити досвіди болю, втрати й боротьби. Пісні – зокрема, народні – були чи не єдиним джерелом витворення мови війни, адже багато з них несли на собі відбиток попередніх історичних збройних конфліктів – унікального досвіду, що його наше покоління до війни на Донбасі не мало.

 

Саме тоді я вперше почала замислюватися про пісні як про можливий матеріал для дисертаційного дослідження. Початкова думка була така: відстежувати відлуння давнішого, традиційного матеріалу в сучасних піснях про війну. Та коли я почала їх активно пропрацьовувати, то була вражена обсягом і розмаїттям матеріалу. З’ясувалося, що за перші роки війни пісень про неї створили значно більше, ніж я могла собі уявити, і що ці пісні були до того ж настільки цікавими та різними, що зводити дослідницьку роботу суто до аналізу зв’язку з народними піснями було би просто шкода.

На першому етапі я намірялася працювати саме з українським матеріалом із неокупованих територій. Але шидко стало зрозуміло, що виокремлювати суто цей пласт пісень не варто з кількох вагомих причин. По-перше, це було би штучним кроком, адже насправді пісенний матеріал, створений різними сторонами у цій війні, циркулює в одному й тому ж інформаційному просторі (особливо в мережі) – нехай і в різних його сегментах.

 

По-друге, для мене важливо розглядати матеріал, продукований усіма залученими до цієї війні сторонами (Україною, її окупованими територіями, Росією), адже інакше картина була б неповною.

 

До того ж, головне питання, на яке я намагаюся дати відповідь – як саме в піснях ми уявляємо й репрезентуємо себе як спільнотута мислимо свого ворога. Найцікавіші спостереження починаються якраз там, де можна побачити, як наше «ми» інтерпретується по той бік лінії фронту як ідентичність ворога – і навпаки, їхнє «ми» перетворюється на наше «вони».

 

– Тож які теми зачіпаються у фонтовій та довколафронтовій творчості? Про що вони – українські воєнні пісні?

 

– Воєнним пісням чи не будь-якої доби притаманна низка характерних рис, які не надто змінюються в залежності від того, де і коли розгортається конфлікт. Якщо пісня не про дім і родину, то вона, швидше за все, про події на фронті. Якщо не про мужніх побратимів, то про триклятих ворогів. Система базових координат війни проста. Вісь перша: дім – фронт. Вісь друга: свої – вороги.

 

У властиво українських піснях із неокупованих територій мене цікавлять кілька моментів. По-перше, їхня полілінгвальність, адже багато пісень у тому чи іншому форматі поєднують різні мови (переважно це російська й українська). Далі – цікаво, як ці пісні вбирають і трансформують історичні реалії, переводячи їх у площину міфів чи архетипів (приклад – «кіборги»), а також, як беруть уже витворені міфологеми (наприклад, постать козака – вже не історичного, радше міфічного) і працюють із ними. Цікава інтерпретація у цих піснях гендерних ролей, адже, скажімо, попри присутність у лавах українських військ дедалі більшої кількості жінок-бійців, пісні та відеокліпи продовжують подавати жінок здебільшого як таких, що чекають у тилу, або як суто «помічниць» на фронті – медиків чи волонтерок. Дуже цікаво, що зараз нарешті з’являються цікаві альтернативні голоси – та ж Стасік, у піснях якої жіноч(н)ість постає й сильною, й агресивною, й часом смертоносною – коротко кажучи, багатовимірною, на противагу традиційним, однобічним інтерпретаціям.

 

Крім цього, у піснях українських вояків присутня критика влади, а також практично відсутня штучна героїзація політиків або командувачів. Це створює виразний контраст із тим матеріалом, що продукується на окупованих територіях Донбасу: там потужно працює і пропаганда, і цензура, тому в інформаційний простір переважно потрапляє тільки «завізований» матеріал, де нудно розхвалюють тих чи інших «діячів» ДНР та ЛНР, просувають «правильні» ідеологічні меседжі.

 

Доходить до абсурду: в ОРДЛО працюють окремі колективи, які професійно займаються створенням пропагандистської музики – шедеврів із назвами, на приклад, «Спасибо деду за победу» чи «Ополченочка» (настільки кострубатих, що вони неабияк нагадують радянські пісні про Сталіна). Часом, щоправда, можна надибати вкрай цікаві винятки з цього правила: скажімо, анонімну інтерпретацію відомої пісні під назвою «Что же делать, мой Донбасс, нас с тобою нае**ли», у якій автор нарікає на те, що, повіривши обіцянкам Росії, Донбас лишився ні з чим. Однак поява і циркулювання в мережі таких голосів ізсередини окупованих територій можливе лише в анонімному форматі. За словами ватажків сепаратистів, «культура має передовсім ідеологічну функцію», і тому культурне поле там контролюють вкрай прискіпливо.

 

Читайте також: Війна і книговидання: як змінюється книжковий ринок України

 

– Наскільки актуальним є фольклор у ХХІ столітті? Чи можемо ми вважати ті пісні, які зараз створюються на Донбасі, народними? Наскільки цей процес стихійніший за написання книжок про війну?

 

– У моєму дослідженні я не оперую поняттям «фольклор», а говорю про усну традицію. «Усний» – не означає «не писаний» чи «нематеріальний». Писані твори нерідко переходять у вимір усного, коли уявлення про їхніх авторів стирається, забувається. І навпаки: в наших школах «усну народну творчість» вивчають за письмовими джерелами. Усну традицію в сучасному контексті, мені здається, варто зрозуміти як максимально наближену до масової, популярної культури. Pop culture studies (штудії поп-культури) в якомусь сенсі і є сучасною фольклористикою. А живе зараз ця популярна культура здебільшого в інтернеті, тому в сучасних дослідженнях дедалі частіше трапляється поняття «цифрового фольклору». В такому контексті питання про актуальність фольклору в ХХІ столітті, мені здається, відпадає. Він не те що актуальний: він так само повсюдно присутній, як і на будь-якому іншому етапі розвитку людської культури.

 

Це ми ще не встигли усвідомити, чим є фольклор сьогодні, й чекаємо собі далі на бабусь у хустках, тоді як більшість сучасного фольклору народжується й трансформується в цифровому просторі.

У цьому сенсі аспект стихійності в ньому, напевно, таки більш присутній, ніж у написанні, припустімо, «Інтернату» Сергія Жадана. У порівнянні з писаною літературою простір усної творчості дає доступ до значно сирішого, розмаїтішого, спонтаннішого матеріалу. З погляду цінності для дослідника, усний матеріал – це просто золото, адже він дає змогу побачити нешліфовану поверхню, а часом і нутро культурних процесів. А вже через них – що особливо важить для мене як дослідниці – можна побачити й процеси с-творення, пере-творення, спо-творення, а часом і нищення колективних ідентичностей спільнот, їхніх уявлень про себе і про інших.

 

– Який музичний матеріал зараз продукується на окупованих територіях?

 

– Переважна більшість пісенного матеріалу з окупованих територій слух не тішить у жодному аспекті. Ці пісні вторинні з мистецької точки зору: вони найчастіше працюють із текстовими та музичними кліше радянської музики та російського шансону. Сюжети здебільшого патріотично-пропагандистські, з незначними варіаціями. Словом, картина доволі однорідна, але не варто забувати про причини цієї однорідності. Ідеологи та «посадовці» ДНР, як я вже казала, прямим текстом говорять про ідеологічну функцію культури як основне її призначення і про те, який культурний продукт є бажаним, а який – ні. Творити й поширювати «небажаний» продукт можна або ховаючися за анонімністю інтернету (і все одно наражаючися на ризик), або перебуваючи за межами окупованих територій.

 

Розглядаючи продукований у ДНР/ЛНР однотипний матеріал, не варто помилково вважати його цілком адекватною репрезентацією настроїв та творчих процесів у регіоні: це те ж саме, що судити про, скажімо, радянське мистецтво суто на підставі соцреалізму.

 

Але, звісно, вкрай важливо розуміти, що коли цей потік заполітизованого і низькопробного матеріалу відіграє роль культурного мейнстріму й пропагується та фінансується так активно, як це зараз відбувається на окупованих територіях, штучний, зовнішній характер цього продукту поступово втрачатиметься – кліше інтерналізуватимуться, і от тоді відбудеться найстрашніше: пропаганда почне самовідтворюватися, а її наративи репродукуватимуть люди, які абсолютно щиро в них вірять.

 

– Розкажіть детальніше, якими зображуються українці у піснях сепаратистів? Якими зображуються сепаратисти в піснях українців?

 

Мені в цьому контексті видається не зовсім точним узагальнений термін «сепаратисти»: він, як на мене, спрощує ситуацію на окупованих територіях і зводить її до умовного чорно-білого поділу. Можна говорити про пісні з окупованих територій, декотрі з яких будуть піснями сепаратистів, а декотрі – ні.

 

Думаю, навряд чи когось здивує, що так само як українці мислять своїх супротивників (до речі, теж часто українців) переважно чортами з рогами і копитами, так і вояки з іншого боку лінії фронту уявляють українців рогатими й хвостатими (надто через призму потужної пропаганди). Сподіватися на щось інше від пісень будь-якої воєнної доби навряд чи варто. Однак існують суттєві відмінності.

 

По-перше, у своїх піснях українці назагал приділяють значно менше уваги описам ворога й згадкам про нього, ніж це робить інша сторона. По-друге, в піснях рідше трапляються криваві описи сцен насильства й заклики до такого насильства вдаватися. Коли ж ідеться про бажане вирішення конфлікту й омріяне повоєнне майбутнє, в українських піснях ми нерідко бачимо ситуацію, коли ворог цілковито випадає з цієї картини.

 

Чи не найчіткіше прагнення, яке простежується в українських піснях, – це більше не мати з ворогом ніяких справ у будь-якому контексті, цілком усунути його зі своєї системи координат. Річ тут, думаю, в постколоніальній динаміці, в якій ми перебуваємо стосовно Росії. Найперше, чого зазвичай прагне колишня колонія, – це невтручання, остаточне розірвання зв’язків із колонізатором, подолання залежності від нього.

 

Такий наратив, звісно, неможливий для сил, що протистоять українському війську, – хоча б тому, що російська та ЛНР/ДНРівська пропаганда позиціює війну як відновлення історичної справедливості в контексті парадигми «Русского міра». Тут маємо справу з ментальністю не колишньої колонії, а активного сьогоденного колонізатора, що прагне експансії та поглинення. Показовими є рядки божевільного тексту «Русские идут», заспіваного Жанною Бічевською ще до початку війни. Дозволю собі розгорнуту цитату (з незначними купюрами): «Русские идут – и тает над Россией ночь / Русские идут – любимой армии помочь. / Русские идут вперед с сердцами высших проб. / Русские плюют на власть америк и европ. / Русские идут разврат с насильем запрещать. / Русские идут не только русских защищать».

 

Як бачимо, «російськість» позиціюється як цивілізаційна належність із чіткою месіанською складовою. Тому й результатом війни з Україною, з точки зору цієї ідеології, може бути лише «очищення» (фактично – зачистка) засліпленого й маніпульованого українського люду (російського, звісно, за своєю суттю) від безнадійно вироджених елементів («фашистів», «бандер», послуговуючись термінологією пропаганди), а потому повернення решти порятованих українців назад до «материнського лона» Росії. Бажаний формат цього повернення у піснях описується зазвичай розмито і з варіаціями: десь у складі Росії мислиться вся Україна, десь тільки Донбас, десь чи не весь світ.

 

– У французів є «Пісня про Роланда». В іспанців  – «Пісня про мого Сіда». Чи існує і чи може загалом існувати якийсь народний епос про Моторолу?

 

– По-перше, зразу скажу, що жанр епічної поеми для більшості культур не є одним із сучасних усних жанрів. А от типові для епосу героїчні наративи цілком притаманні нашій популярній культурі (а онлайн-вимір поп-культури – це, як я вже зауважувала, на мою думку, найближче, що ми маємо до фольклору в сучасному урбанізованому та технологізованому суспільстві).

Тож, шукаючи відповідник епосу, спробуймо помислити категоріями інтернет-фольклору. Якщо, скажімо, реальна постать стає популярним предметом мемів, то чи переводить це її до категорії епічного героя? Я б сказала, що принаймні фольклорного героя – героя усної творчості – це з людини однозначно робить. Путін, скажімо, в цьому сенсі, у своїй онлайн-іпостасі – абсолютно фольклорний герой, зі своїм характерним набором рис і властивостей, які далеко не конче відповідають його реальним характеристикам як людини. Моторола, звісно, до його рівня епічності трішки не дотягує – хоча, можливо, як фольклорний герой якогось локального рівня він у певних спільнотах і функціює. Тому відповідь на питання про можливість сучасної «Пісні про Моторолу» проста: так, вона абсолютно може існувати.

 

– Коли ми говоримо про усну творчість, це передбачає доволі вагому етнічну складову. Наскільки прихильники ЛНР і ДНР вважають себе українцями? Яка їх етнічна самоідентифікація?

 

– Усна традиція не конче етноцентрична, але завжди дуже спільнотоцентрична: вона функціює як колективний простір і дає цьому колективові змогу уявляти себе як спільність (на підставі будь-якої вагомої, не лише етнічної ознаки).

 

Напевно, виходячи з мого пісенного матеріалу, найближче до відповіді на ваше питання я можу підійти через поняття «донбаської» ідентичності. Це той маркер, який найактивніше культивується на окупованих територіях (за принципом згори – вниз).

 

Регіональна «донбаська» ідентичність конструюється ідеологами як посутньо російська, але така, що є унікальним різновидом цієї російськості. Все це цілком у межах ідейної структури «Русского міра», де російськість – це гібридна панкатегорія, що охоплює етнічні, національні, мовні, культурні, історичні, релігійні елементи, але жодним із них не обмежується.

 

Така розмитість дуже зручна, адже дозволяє гнучко інкорпорувати і підпорядковувати потенційно майже необмежений спектр спільнот.

 

Тож «донбаська» ідентичність інтерпретується як російська передовсім у сенсі майже містичного, глибинного зв’язку (звісно, із залученням історичних і мовних факторів, але завжди з апеляцією до незбагненної духовної спорідненості). Донбас при цьому репрезентується як край нескорених людей, тому цей іденто-конструкт тісно пов’язаний з іншими ідентичностями, які активно популяризуються на окупованих територіях, – «ополченців», «повстанців». Таким чином вони намагаються витворити романтичну, привабливу ідентичність, з якою місцевому населенню хотілося б себе асоціювати.

 

– Що може дати українському досліднику вивчення фольклору окупованих територій?

 

– Я вже говорила про це, але повторю ще раз. Для того, аби мати перевагу в будь-якому конфлікті, потрібно добре знати свого супротивника – не кажучи вже про те, що треба знати, хто твоїм супротивником не є, а хто перебуває в цій ситуації вимушено. Усний матеріал – зокрема, пісні, – дає нам унікальну нагоду краще зрозуміти і тих, хто потойбіч лінії фронту, і нас самих.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

 

Редагування: Анастасія Кузьо

 

Фото: Jean-Luc Benazet

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект