Будинок Слово

Історія без брому: Будинок «Слово» і «Клавка» Гримич

20.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Гримич Марина. Клавка : роман / Марина Гримич. — Київ : Нора-Друк, 2019

Українську історію неможливо читати без брому. Історію української літератури також, особливо коли йдеться про двадцяте століття. Неймовірний злет і розквіт, після яких настала кривава розправа і багато років мовчанки. На сьогодні більшість репресованих авторів уже у смерті повернулись до життя — їхні твори ввели до шкільної програми, а біографії вивчають. Суспільство дійшло до тієї стадії, коли ці постаті не лишаються тільки у полі уваги вузьких спеціалістів, а й освоюються кінематографом і художньою літературою. За останні кілька років українська культура збагатилася двома мистецькими працями, що висвітлюють життя українських письменників першої половини ХХ століття — документальним фільмом Тараса Томенка «Будинок “Слово”» та романом Марини Гримич «Клавка». 

 

Щасливі ми, це так, але …

Наприкінці 20-х років у тодішній столиці УСРР Харкові було зведено будинок для українських письменників та інших діячів культури. Саме в той час владою активно підтримувався курс на українізацію, тому українських радянських письменників усіляко заохочували. 64 квартири, солярій, їдальня… Створено було просто таки тепличні умови для інженерів людських душ. Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Остап Вишня, Валер’ян Підмогильний, Павло Тичина та інший цвіт української літератури — усі жили під одним великим дахом. Неабияка зручність для них, а ще більша — для репресивних спецслужб. Виявилося, це дуже зручно тримати усіх «ненадійних елементів» в одному місці. Будинок було обладнано системою спостереження, а серед діячів культури розпорошено систему таємних агентів, простіше кажучи — стукачів. Дуже швидко розарій української культури перетворився на її могильник. Саме у стінах цього будинку Відродження стало Розстріляним. 

Документальному фільму «Будинок Слово» по-справжньому вдалося передати атмосферу того місця: як великі сподівання поступово обернулися на кривавий терор. Автори провели масштабну роботу в архівах, виявивши раніше не відомі факти. Було обрано цікаву манеру оповіді про ті події. Голос умовної ведучої програми, яка на початку фільму пояснює, за яких обставин ухвалили рішення про будівництво Будинку «Слово», швидко поступається місцем голосам його мешканців. Наратив вибудовано зі свідчень очевидців, текстів їхнього листування та інших архівних документів. Брак хронік про цей період та цих людей поклав на плечі акторів озвучки неймовірну роботу: самим лише голосом їм доводилося вимальовувати портрети репресованих митців. Це їм вдалося на всі 100 відсотків. Майстерно вибудована інтрига миттєво приковує увагу глядачів до екрана. Розіграні побутові сценки із життя класиків ближче до фіналу змінюються сумними роздумами про сутність і наслідки великого терору. Творці фільму рухаються від квартири до квартири, розкриваючи побут та звички мешканців. Портрети з підручника перетворюються на живих людей.

 

Глядачі дізнаються, що, наприклад, Микола Хвильовий любив насіння, раки з пивом і багато палив, а Майк Йогансен мав неабиякий хист до вивчення мов. 

 

«Будинок Слово» — чудовий приклад сучасної української документалістики. Звісно, через обмежений хронометраж багато історичних фактів лишилися поза увагою творців. Фільм вимагає від своїх глядачів хоча б мінімальної обізнаності в темі. Звісно, не обійшлося без дрібних неточностей в кадрах хронік, однак вони не суттєві й зовсім не псують враження від перегляду, а премія «Золота дзиґа», яку «Будинок Слово» здобув у категорії «Найкращий документальний фільм», є цілком заслуженою. 

 

Читайте також: «Будинок Слово»: замаскуватися під кіно

Приплинь до мене на Вкраїну, я задихаюся, я гину

У 2017 році українське суспільство збурив фільм «Будинок Слово», а у 2019 шалений ажіотаж у читачів та критиків викликав роман Марини Гримич «Клавка». Щойно книжка з’явилася у світ, усі почали її обговорювати, повсякчас записуючи ледь не до золотого фонду сучасної української літератури. Тематично та хронологічно «Клавка» продовжує документальний фільм Тараса Томенка. 

 

У центрі історії — знову українські письменники, великий будинок, у якому вони всі живуть, та цькування української літератури. Лишень цього разу події відбуваються приблизно через десять років після «Будинку Слово» і в Києві. Після Великого терору та перенесення столиці з Харкова назад до Києва провідних українських письменників знову зібрали під одним дахом в «Роліті» (від назви «Кооператив «Робітник літератури»).

Початково, звісно, це була приватна ініціатива самих письменників, але, так само, як і в Харкові, спецслужби швидко зрозуміли зручність такої будівлі. Під час Другої світової війни, суто з міркувань тогочасної політичної кон’юктури, влада знову дозволила писати твори на кшталт «Любіть Україну» Володимира Сосюри. Але вже після сорок п’ятого почалося активне закручування гайок, а в сорок сьомому відбувся сумнозвісний пленум, на якому розгромили українську літературу і спаплюжили честь Максима Рильського і Юрія Яновського. 

 

 Головна відмінність «Клавки» від «Будинку Слово» — те, що це художній твір. Тому реальних діячів культури сорокових заступили вигадані персонажі. На першому плані — особиста драма, як написано в анотації, «старої дівки», двадцятишестилітньої Клавки, яка працює секретаркою Спілки письменників. Марина Гримич вибрала для своєї історії дуже вдалого персонажа. З одного боку, Клавка усе бачить та все чує, бо перебуває в епіцентрі подій, а з іншого — вона достатньо маленька в усіх сенсах слова, щоб її ніхто не помічав. 

 

Марині Гримич, беззаперечно, вдалося описати атмосферу повоєнного совка. Замість лякати злочинами режиму, які в тексті, звісно, з’являться, але значно пізніше, письменниця демонструє жах радянської імперії через побутові дрібнички.

 

Тут і відчайдушне бажання головної героїні «мати речі» — скупити весь Євбаз, щоб мати змогу мацати, нюхати та обнімати їх, і захват від спостереження за потенційним кавалером, що з інтелігентною вишуканістю поїдає варену картоплю. При чому описано все так, що зрозуміло: жінка насамперед мліє саме від наявності картоплі. Їжа взагалі регулярно зринає в тексті й майже завжди вона прив’язана до амурних пригод головних героїв.

 

Клавка опиняється в центрі складного з морально-етичного та суспільно-політичного погляду трикутника. З одного боку, підстаркуватий працівник ЦК, який, цілком можливо, і є тим самим «катом української літератури», а з іншого — молодий письменник, який повернувся з війни і, ймовірно, тісно співпрацює з КДБ. Мрій не мрій про льотчика, а вибирати доведеться між цими двома. 

 

Уся ця невеличка драма прописана авторкою майстерно. У фокус творчого об’єктива Гримич потрапили важкі жіночі долі того повоєнного періоду, які калічив тоталітарний режим. Образи жінок виписано психологічно достовірно, але місцями авторка передає куті меду. У тексті спорадично зринають то дивні анахронізми на кшталт «тікающих часіков», то сентиментальність зашкалює, то містичні пророцтва оприявлюються разом із віщими снами.

 

Коли Клавка, сидячи на робочому місці, протягом кількох абзаців міркує про наявність у себе матки, читача аж зло бере: ну по-справжньому ж цікаві речі відбуваються по той бік дверей! 

 

Десь там вирішують долі письменників, визначають, кого публікувати, а кого — засилати. Помітно, що Марина Гримич ґрунтовно опрацювала архівні матеріали. Вона добре знає, про що пише, але чомусь, здається, ділиться здобутою інформацією вкрай неохоче. Літературної тусовки сорокових років у тексті значно менше, ніж обіцялося. Ні, звісно, суто формально в тексті є і обговорення творчості Яновського, і філологічний аналіз поезії Малишка і Рильського, але всі вони існують на маргінесах. По-справжньому захопитися історією не дає один малесенький, але дуже прикрий факт: вигадана не лише Клавка, а й усе середовище, з яким вона взаємодіє безпосередньо. Герої перебувають неначе в якійсь мильній бульбашці: окремо і від «Роліту», і від «Пленуму». Трошки витягує роман фінал. Він яскравий, важкий, як то кажуть, на розрив аорти. Формально він майже ніяк не пов’язаний з основними подіями роману, але внутрішня суголосність вражає. Щоправда, і тут авторка не втрималася від пояснень в лоб, що саме все це символізує.

 

Злочинно мало можна дізнатися з «Клавки» про побут «Роліту». Саме тому важко називати цю книгу романом «про історію української літератури». Вона в романі лише декорація. Науково-популярна праця Станіслава Цалика та Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» розкаже про «Роліт» та його мешканців значно більше.

 

Читайте також: У редакторському кабінеті Василя Еллана-Блакитного

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості