Білка

Ісусе, синку: «Доця» як месія з Донбасу

26.02.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Доця. Тамара Горіха Зерня – Білка, 2019. – 285 с.

Уявімо, що Ісус матеріалізувався не в Назареті чи Віфлеємі, а десь на теренах сучасного Донбасу. Йому близько 30 років, він страшенно худий, і коли на нього дивляться тітки з району, то говорять своє чи то ніжне, чи то зверхнє «синку». Звісно, в цього синка є непересічний талант і харизма. Харизма, як в народі кажуть, від Бога. Тож коло нього крутитиметься своя команда напівсвятих-напівбандитів, які охочі виганятимуть торговців із храму, тримаючи в обох руках по автомату. І ситуація на Донбасі 2014-го така, що померти й воскреснути – нехитра справа. Уявили? А тепер залишаємо все на своїх місцях, от тільки замість синка підставляємо доцю. І бінго! Отримуємо дебютний роман Тамари Горіха Зерня, який зачарував як багатьох читачів, так і журі Книги року BBC. Зачарував аж до головної нагороди. 

Роман «Доця» розповідає про перипетії війни на Донбасі очима однієї особливої волонтерки. І хоча героїчна й небезпечна діяльність волонтерів – тема поважна й емоційна, та не кожному роману про АТО дають головну нагороду країни. Вже не кажучи про роман дебютантки. То чим же «Доця» так підкупає? 

 

Дівчинка від бога. Чи від богині?

Починається книжка так само, як давні життєписи філософів і поетів. Або як житія святих. Жила собі дівчина в Дубровиці (Рівенська область). Її батько пив, маму вона не пам’ятала, в друзів у неї не було, хлопців тим паче. Була хорошою, бідною й непримітною – аж настільки непримітною, що за весь роман її ім’я фактично не згадується. Сиділа собі ця дівчинка осторонь з книжкою в руках. Та ось якось батько дівчинки відіслав її жити до бабці в Донецьк (з Віфлеєма в Назарет так би мовити), де ні з того, ні з сього в ній прокинувся талант до створення вітражів. Ну тобто як ні з того ні з сього. Перед тим Доці вперше (і востаннє) в житті трапилася нагода піти звичним людським шляхом і одружитися.

 

Але Доця глянула на перспективу такого життя, і як була в домашніх капцях, так і втекла з квартири свого потенційного нареченого. Відмовилася від звичного профанного життя-буття.

 

І ось тут в ній несподівано розкрився сакральний талант – у стані екстазу вона почала робити запаморочливі вітражі. 

 

До слова, впродовж книжки Доця ще кілька разів вертатиметься в роздумах до теми шлюбного життя, яке викликає в неї стійке неприйняття. От тільки якщо в інших сучасних книжках ця тема пояснювалася б фемінізмом і бунтом проти патріархальних моделей, то Доця почувається, як персонажка агіографічної літератури. Ну не втискається шлюб і любов в її земне призначення. Не до того їй.  

 

В момент народження мистецького таланту Доці її бабця одразу ж сплескує руками й говорить: та ти ж як мама, яка (як виявляється) теж була екзальтованою мисткинею, жінкою не від світу цього.

 

І цей момент ненав’язливо утверджує відчуття, що Доця – дівчинка від Бога. Тобто в її випадку – від Богині.

 

Звати матір, звісно ж, Марією. І попри цілковитий Доцин провал у пам’яті щодо своєї мами, в нас, читачів, цей ця лакуна швидко набуває рис. Перед нами запалюється картинка Матері Божої Оранти з усім її глибоким синім вбранням і золотим ореолом. Тобто таким собі жовто-блакитним божественним стягом. 

 

Що характерно, в тяжкі миті Доця раптово пригадуватиме мамині молитви чи виявлятиме в себе інші дивовижні майже відьомські знання, що залишилися їй у спадок від цієї незнаної жінки. І це привносить в роман дуже цікавий аспект. Доця не просто Ісус у спідниці. Вона та її матір – жіноча альтернатива Богу і його Сину. А отже, перед нами не новий, а надновий заповіт, який дає Донбасу надію.

Даєш аніме!

Що симпатично, зробивши з Доці таку собі зразкову праведницю з обітницею целібату, авторка не надала їй типових святенницьких рис. Секс, лайка, зброя не викликають в Доці гніву й відрази. Ні, ця свята із Донбасу всотала в себе риси свого часу й регіону. Влаштовувати шалені перегони зі зброєю в руках для цієї дівчинки – цілком нормально. Ще до початку війни ця героїня знаходить свою банду. Бо мистецтво мистецтвом, а кришувати майстерню з геніальними вітражами (і дорогими замовленнями) хтось таки має. І банда Доці нагадує апостолів-байкерів з кліпу Леді Гаги «Juda». 

 

Подейкують, роман планують екранізувати. Маленька худенька Доця і її амбали-охоронці на екрані мають виглядати безцінно. Особливо якщо це буде не фільм – хочете популяризувати українську культуру і доступно розказати на весь світ, що тут на Донбасі коїлось й коїться – зробіть з «Доці» аніме серіал. Війна, тендітна героїня, містичні моменти – в Україні не знайти кращого матеріалу для такої екранізації.

Язичницьке Євангеліє

Ще творець західного канону Гарольд Блум любив повторювати: хочеш написати щось особливе й віковічне – спробуй переплюнути Новий Заповіт. Дехто з авторів робить це дуже буквально – згадайте чи почитайте «Євангеліє від Пілата» Шмітта, «Євангеліє від Ісуса» Сарамаго чи того ж «Майстра й Маргариту» Булгакова. Це різні вдалі опрацювання й знахідки за мотивами добре відомої історії. І з тим щоб написати життєпис українського Ісуса, фемінізувавши й овідьмивши його, тобто повернувши цьому образу дохристиянські риси, авторка «Доці» гарно вгадала. 

 

Там де інші письменники намагаються показати війну як особисту негероїчну справа («Східний синдром» Ілюхи), створити феєрично-інтелектуальну панораму Донбасу й рефлексію втечі звідти («Мондеґрін», «Довгі часи» Рафєєнка) чи написати дуже людські, але антигероїчні рефлексії щодо війни («За спиною» Шиян), «Доця» підіймає священний стяг і пропонує не лише євангельську любов і допомогу. Вона, жінка-берегиня на війні, є запорукою того, що цикли історії зміняться, і там, де були смерть і руйнування, відродиться життя. 

Історія Аїда й Персефони

Як би не старався Володимир, вигадуючи з хрещенням Русі, та язичницький присмак українська культура має й досі. Доця не просто гарна волонтерка, вона ще й відьма, яка інтуїтивно всотала в себе всю жіночу мудрість аж від часів скіфських баб.

 

Доця може зайти в бар і на мить побачити, як за обличчями безтурботних відвідувачів вже проступає маска смерті. А під час транспортування дуже важливої для неї людини, Доця може прочитати несподіване закляття, чого не робитиме в жоден інший момент роману (жодних сумнівів, закляття спрацює). І як особлива дочка своєї особливої загадкової матері, Доця ганяє усіма дорогами війни безпечно. Іноді її жартома просять побути на певних локаціях довше, адже поки Доця є в певній місцині, туди не стріляють і там не відбувається нічого поганого. Та й різноманітні привиди регулярно з’являються до цієї дівчини, щоб її захистити. 

Всі ці відьомські риси волонтерки подано в романі ненав’язливо, кількома маленькими штрихами. А вже читачі можуть дофантазувати, що Доця – літературна родичка усіх ельфійських королев, таємна дочка Богородиці чи, краще, Персефона, доня античної матері-природи. 

 

І от що цікаво.

 

Героїня роману про війну не бере участі у воєнних діях. Вона не діва-воїтелька, не амазонка. Вона ходить зруйнованими дорогами, пустелею Донецька, і шукає в ній паростки життя.

 

Доця рятує підлітку, яку не один день ґвалтували в підвалах. Приносить їжу й теплі речі тим, хто їх потребує. Зрештою, вона збирає у себе у квартирі всіх залишених в місті домашніх тварин, щоб годувати їх. Гарний момент, адже єгипетська богиня домашнього вогнища, Баста, мала подобу кішки. А до ніг Доці тулитиметься не один кіт поруйнованого міста. Здається, усі живі цивільні створіння Донецька крутяться навколо Доці, як навколо богині життя. 

 

І як і незнана далека матір-берегиня, героїня роману має міфологічну функцію – вона відає, що життя циклічне. Що колись з пустелі Донецька знов народиться оаза. І тут доречно буде згадати про те, як на початку книжки Доця вирішила не виходити заміж і триматися осторонь усіх можливих романів. Річ у тім, що ця донецька Персефона заручена зі своїм Аїдом. Не буквально. Але по той бік цієї війни є чоловік, за яким Доця тихцем пильно стежить. І який не менш пильно стежить за нею. Постать цього чоловіка позначена запахом війни і смерті. 

 

Сам роман закінчиться низкою смертей героїв книжки, він також пускає паросток надії на відродження. Здається, далекий наречений цієї відьми житиме. І роман дає нам надію, що разом вони зможуть здійснити обряд божественної ієрогамії – Життя і Смерть, Аїд і Персефона поєднаються у шлюбі. І разом з хаосу розгромленого Донбасу вони зможуть виростити нове дерево життя. 

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза 

 

Редагування: Анастасія Кузьо

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості