ВСЛ

Хмарний атлас у мініатюрі: «Світ не створений» Мирослава Лаюка

22.10.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Мирослав Лаюк. Світ не створений. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 288 с.

Якщо дебютний роман Мирослава Лаюка «Баборня», який потрапив до короткого списку Книги року BBC у 2016-му,  подавав надії на хороше продовження, то «Світ не створений» поки викликає неоднозначну реакцію. Тобто хтось із професійних читачів уже сказав, що це геніально, хтось – що це неможливо читати в здоровому глузді, а хтось сховався за двозначними інтерпретаціями й так і не дав відповіді на запитання: а що це взагалі було?

На початку книжки підлітка Інна збирається поїхати з України, попередньо влаштувавши зі своїми друзями прощальний погром у закинутому санаторії. А через певну кількість сторінок вона вже постає перед нами мисткинею з Парижа, що повертається до України на похорон матері. Ця подія активує в героїні бажання покататися цією травматичною для неї територією й пошукати сліди своєї ідентичності.

 

А додаткові сюжетні лінії наштовхують на думку, що, напевно, вони – історія представників роду Інни. І такий жанровий вибір розчаровує. Серйозно? Знов родинна сага?! Бо якщо дивитися на «Світ не створений» з цього ракурсу, то це неабияка невдача, адже до кінця книжки її лінії так і залишаються розірваними й не складаються у велику епічну єдність. На щастя, сага тут – лише оптичний обман.

Три сюжетні лінії тексту (і таємничий, не пов’язаний із ними пролог) дуже довго видаються фрагментарними й плутаними частинами саги. Ось у тексті Кирилівська психлікарня і революційний Київ, ось Махно і пограбування батьківського маєтку одного з героїв у стилі «Третьої революції» Підмогильного, а ось несподівано Апокаліпсис у горах і варіація на тему «Тіней забутих предків».

 

Ну гаразд, дві додаткові лінії – це могли б бути два витки історії роду, тобто два покоління, але ж цим справа не обмежується. Ось нам подають причорнобильські історії, а ось – геть несподівано – зачин до «Володаря перснів», що відбувається десь на річці Каяла.

 

Подейкують, натрапивши далі на кокаїн та недоладну містику частина читачів закриває книжку й виносить їй вирок. Що цікаво, приблизно в цьому самому місці, тобто в останній третині тексту, на читачів можуть зійти осяяння й катарсис. Адже цей текст – ніяка не сага, це ритуал.

 

Світ повторюваний

Передовсім у «Світі не створеному» перед читачами постає панорама безблагодатного пошматованого українського всесвіту, згадки про який Інна намагалася витіснити півжиття. Перед від’їздом вона вчинила ритуальний погром у старому санаторії, бо їй потрібно було здихатись минулого й символічно розчистити простір для власного життя. Як каже сама Інна, далі вона систематично забувала свій дім, в якому з нею не сталось нічого хорошого. Начебто все логічно: знищення старого світу задля власного майбутнього – нормальна практика. До того ж її дублюють інші сюжетні лінії.

 

Он в одному з епізодів про Олексія, прадіда Інни, махновці нищать стару прекрасну епоху, бо в ній немає місця для таких, як вони. Зокрема махновці, зупиняючись у маєтку, що належав родині Олексія, паплюжать це місце з не меншим захватом, ніж це робить підліткою Інна у своїй сюжетній лінії. Так само час від часу поводиться вся країна: знищує старий світ, щоб розчистити собі дорогу. І щоразу, як Адам, вона дає нові імена всім предметам і локаціям, на свій смак визначає терміни, переписує історію, вводить свою мораль та релігію, щоб наступні покоління знову все розтрощили. Добре знайома сьогодні декомунізація – цілком аналогічний акт. Це не щось нове й епохальне, це вже безліч разів повторювалось.

Звісно, європейська традиція звикла до примату лінійності: тобто наприкінці усього на нас чекає традиційний Апокаліпсис/Всесвітній потоп/Раґнарок/Революція 1917-го року (потрібне підкреслити), а на початку – 7-денне творення. Але в тім і заковика. Нас попередили у назві (а потім ще раз підтвердили епіграфом з Геракліта) про те, що світ не створений ніким. Над ним не панує абсолютний тиранічний індивід. Не було початку, не буде кінця. Зате буде вічне повернення.

 

І з цього погляду характер повторюваності подій «Світу не створеного» нагадує «Хмарний атлас» Девіда Мітчелла в мініатюрі: змінюються часи й декорації, змінюється головний герой, але щоразу відбувається та сама історія. Щоправда, знайти в романі деталь, яка триматиме цей український хаос укупі, не так вже й просто. Однак нею цілком може бути розірваний ланцюжок Інни, яким вона символічно прикута до своєї історії та про який ми ще згадаємо.

 

У кожного покоління свій Адам і свій Апокаліпсис

Цей роман – тривала підготовка Інни до ритуального дійства, а оскільки тут кілька сюжетних ліній, то не її одної. Дівчина блукатиме країною в пошуках фрагментів історій, артефактів і відповідей. І там, де сага із точністю вправного детектива може з невеликими похибками відтворити повну історію, Інна знаходить лише уривки фактів, на переказ яких з головою вистачить 5 хвилин.

 

Реальна історія роду Інни, як і історія взагалі, нагадує не прикритий тканинами шкіри й не заповнений органами кістяк мерця. Вона не дуже цікава, бо в ній бракує м’яса деталей.

 

Але ж, як сказано в тексті, «це неповага до себе – мати нецікаве минуле». Тому ця книжка нарощує на зогнилий кістяк численні сюжети й повороти зі світової та української культури. І ці фрагменти латають діри тексту та смислові прогалини, яких так багато в українській історії ХХ століття.  

 

І оскільки цей роман – історія вічного повернення, тут буде повно всім знайомих сцен і персонажів. Іоанн Богослов – це волоцюга, який вигукує в електричці всілякі нісенітниці про кінець світу і до якого ніхто в здоровому глузді не прислухається. Це в книзі не порівняння й не (лише) іронічний випад. Це правда той самий Іоанн Богослов. Він є таким самим автентичним пророком кінця, як і кожен першоназивач усього сущого у цій книзі – Адамом.

З цієї ж причини примусові аборти вагітних у рік Чорнобильської катастрофи – це винищення Іродом немовлят. А Інна, як прописується в романі, народжена саме 1986-го року, і вона – те саме вціліле дитя. Отак всі сюжети з культури хаотично переплітаються і латають дірки у структурі романного світу.

 

Наприкінці ж на нас чекає ритуал, замаскований під мистецьке дійство. Зрештою, мистецтво та магія – споріднені сутності, адже прадавні закляття з їхніми химерними співзвуччями й були початком поезії. Стара циганка, яка є бабцею Інни, танцюватиме свій безумний танок, нечисленні родинні реліквії лежатимуть в одному приміщенні. І ці реліквії кортить порівняти з кістками предків, які самі по собі мають магічну силу. Героїня не розповідатиме глядачам історії, а демонструватиме ці артефакти. Магія відбудеться, і тоді розірваний браслет Інни (розірване коло життя) зростеться.

 

Передбачалось, що наприкінці античної драми (яка теж є ритуалом) глядачі мають пройти обряд очищення, тобто отримати свій катарсис. Пройшовши довгий шлях з Інною та уламками зібраних нею історій у «Світі не створеному» читачі роману теж мають на нього шанс. Щоправда, до моменту катарсису дійдуть не всі, а тільки ті з читачів, кому вистачить терпіння.

 

І наприкінці залишається лише одне питання: чому в цьому світі все весь час повторюється? Який із богів бачить цей нав’язливий сон?

 

Читайте також: «Баборня» Мирослава Лаюка: і сміх і гріх

 

But who is the dreamer?

У «Світі не створеному» буде кивок голови у бік міфів про світотворення. Тих, де світ виростає із різних частин тіла велета, або тих, де світ – це сон, який бачить бог (або хтось рівноцінний богу). Початок і кінець цієї книжки – це специфічне обрамлення, яке показує, в чиїй свідомості і як, власне, все створюється. Тут дитина, як Адам на початку творення, теж дає імена усьому сущому. Тобто це знов не порівняння. Дитина – це і є Адам, який щоразу дає імена всім живим створінням (так, ця першодія відбувається у книзі безліч разів). А історія – це компіляція чи комбінація почутих дитиною казок. І от такою фразою з прологу до роману можна коротко описати принцип, за яким сконструйовано «Світ не створений»:

 

«ти розповідав, що малий застряг з конем у болоті, але витяг їх обох за власне волосся; потім хлопчик на килимі літав над містом, де зловтішно руйнували найпрекрасніші будівлі, де в печах спалювали людей, а жіночими попелястими косами набивали матраци… коли малий приземлився, до нього прийшов лис, і вони розмовляли про планети; ти говорив, що той хлопчик — я».

 

Цей світ – сон чи марення дитини/митця/колективної свідомості (потрібне знову підкреслити). І в цієї свідомості є неабиякі деміургічні здібності. А якщо вона поєднала докупи факти з історії, фрагменти з «Мюнхаузена» та Екзюпері, та ще й не забула про численні казки, то нема на то ради. Фантазія митця чи бога така примхлива!

 

А ще у прадавні часи головними були не численні боги та герої, а сам космос. Він був живою розумною сутністю, а весь пантеон – втіленням законів природи. Принаймні саме так стверджував дослідник античності Олексій Лосєв. Можливо, античний космос знайшов би собі родичів в особі двох фантастичних планет, Лемового Соляріса та Воттсового Роршаха, адже вони – не сцена для дії, а жива свідомість. А створіння, що керує світом роману Лаюка, – їхня близька родичка.

 

Тож насамкінець навряд чи буде помилкою сказати, що головний герой «Світу не створеного» за 300 сторінок книжки майже не з’являвся, адже він спав, час від часу ворочаючись уві сні, бо до нього приходили однотипні марення.

 

Читати:

  • готовим до того, що світ не тільки не створений, а ще й не лінійний;
  • щоб розхапати текст на цитати.

 

Не читати:

  • якщо ви чекаєте на сагу;
  • якщо ви не дотерпите до 200-ї сторінки

 

Читайте також: «Світ не створений»: Махно, рояль та «Щедрик» на руїнах доби

 

Авторка: Тетяна Петренко

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект