казки

Хорватська письменниця Міла Павічевич: Я винесла багато темряви зі свого минулого

20.04.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Хорватська письменниця Міла Павічевич стала 2009 року однією з наймолодших лауреаток Літературної премії Європейського Союзу – за книжку «Дівчинка з льоду та інші казки». На своїй батьківщині вона відома як авторка поетичних книжок «XXX” (2002), «Moja siva» (2003), «Poludjele ovce» (2004, 2005), «Lovorenje» (2005) та викладачка порівняльного літературознавства і новогрецької мови та літератури в Заґребському університеті. А цьогоріч за підтримки програми «Креативна Європа» у межах програми «Фантастична Європа» книжка про крижану дівчинку виходить в українському перекладі у видавництві  «Навчальна книга – Богдан».

За цієї нагоди ми поговорили з авторкою про переплетення казки та реальності, світла і темряви, а також хореографії і театру з текстом у її письмі.

 

«Дівчинка з льоду та інші казки» – незвичайна книжка, і навіть не тому, що в ній, як написано на сайті премії Європейського Союзу з літератури, «надприродне переплітається з реальним» і «немає чіткого поділу між можливим та неможливим», адже це є чи не в кожній казці, а тому, що ці казки – казки лише на позір. Їхня стилістична форма казкова, проте їхній зміст і структура оповіді вступають у конфлікт із тими, які ми звикли читати і які ми вивчали, наприклад, за Володимиром Проппом. У «Білому клоуні», приміром, у героя є завдання – викликати сміх, якого він, утім, так і не досягне, хоча фінал у казки світлий, є «магічний помічник» на шляху до завдання – Аврор, але він урешті ніяк не допомагає герою, бо лінується… Мені цікаво, чи свідомо ви обрали цей прийом деконструкції тоді, коли це писали, – студенткою середньої школи?

 

Сьогодні я пригадую той час не зовсім чітко, але так, я була підлітком, і як підліток я була бунтаркою, панком, ґотом, тож для такого віку було звично піддавати сумніву та перебудовувати норми, особливо для людини, яка ідентифікувала себе з певними субкультурами. З іншого боку, література завжди була для мене способом утекти від реальності. 

 

Я народилася 1988 року в колишній Юґославії та безпосередньо перед початком Балканських воєн. Це були бурхливі часи, особливо для тих, хто, як і я, походить зі змішаних сербсько-хорватських родин. Гадаю, казки стали для мене способом відійти від жахливої реальності, але я бачу тепер, що ця реальність усе ж таки знайшла посіб влитися в мою казкову творчість.

 

У ваших казках є цілком автентичні персонажі, а є запозичені з інших казок, та ж Білосніжка, наприклад… На які казки ви загалом орієнтувалися під час написання? Які казки вам читали в дитинстві?

 

Класика була і залишається моєю улюбленою лектурою – казки братів Ґрімм. Ориґінали їхніх казок також дуже темні, діти таке не завжди сприймають адекватно. Моя улюблена казка – про Попелюшку. Попри класичні казки, я захоплювалася завжди і безпосередньо поезією, коміксами та всілякою доступною мені літературою.

 

 Коли мені читали казки, я швидко завчала їх напам’ять і виправляла бабусю, якщо та втомлено перескакувала через якусь сторінку або вигадувала щось своє. Чи не пам’ятаєте, як ви сприймали казки тоді: йшли в фантазії за запропонованим сюжетом, як я, чи вже тоді хотіли щось переписати, виправити в чужих казках?

 

Читала казки мені моя мати, не бабуся. А врешті, не можу пригадати тих часів, проте я переконана, що я запозичала елементи й стереотипи з того, що мені читали. Ми не можемо безперешкодно відкинути те, що суспільство вкладає нам до свідомості через освіту, історію та культуру. До того ж я з огляду на свій фах вірю в те, що в мистецтві немає нічого нового, а завжди є тільки якісь варіанти перетворення та переоцінки. 

 

 

І все ж ваші казки – не пародії на ті, що вже існують. Їхній світ також магічний, проте – інакший. Інколи вони навіть нагадують радше не казки, а міфи. Як-от казка під назвою «Темрява» більше відсилає до міфів про постання світу, аніж до казок братів Ґрімм. У цій казці, на відміну від деяких інших у збірці, є щось подібне до дидактичної складової: темрява – це дарунок, який ми приймаємо без вдячності, не цінуючи. Як ви ставитеся загалом до дидактики в сучасних дитячих книжках? 

 

Ви пропонуєте цікаву інтерпретацію. Не так давно я зрозуміла, що винесла багато темряви зі свого минулого, я цього не просила і довго цього не усвідомлювала, допоки не зустрілася з такою проблемою віч-на-віч.

 

Коли я це осягнула та перемогла це, воно стало і своєрідним паливом, зробивши мене сильнішою особою та кращим митцем. І я зрозуміла, що багато хто з моїх друзів-митців у моєму оточенні належить до тієї темряви. (Сміється). Ця моя інтерпретація може виглядати занадто повчальною. Проте я категорично проти повчальності, ми всі повинні здобувати власний досвід самотужки.

 

Що мене полонило в «Дівчинці з льоду та інших казках», то це те, що їхній настрій я для себе визначаю як світлий, хоча у них елегантно вплетені також і тема бідності, і тема смерті, до того ж неодноразово смерті саме головного героя чи головної героїні. Чи можна сказати, що ваші казки також і про долання страху смерті?

 

Так, вони всі про те, як перестати боятися. Попри якісь інші речі.

 

На яку аудиторію розраховані ваші казки? Чи писали ви з думкою про цю аудиторію: дитячу, дорослу або мішану?

 

Пишучи, ти до кінця ніколи не уявляєш адресата свого тексту. Принаймні я не могла його уявити. Ці казки були способом пояснити світ самій собі чи будь-кому, хто б їх читав. Я отримувала різні відгуки на цю книжку, від типового «це не для дітей» до зізнань, що діти в захваті від моїх казок. Я вважаю, що ми не повинні недооцінювати дітей, особливо, коли вони мають доступ до платформ tiktok, tumblr чи Instagram. Я вважаю, що мої казки дуже незлобливі.

 

Чим саме жанр казки привабливий для вас? Які казки потрібні світові зараз – і чи потрібні? Якщо світ відзначив ваші премією Європейського Союзу з літератури, отже, відчуває потребу в казках…

 

Ох, це важке питання, особливо з огляду на зростання пандемії COVID-19 у світі та статусу мистецтва й перегляду та перетворення наших мистецьких практик у суспільстві. Я боюся сказати, що я не знаю. Але я пишу, навіть після довжелезної перерви. Можу підтвердити, що письмо для мене є необхідним способом буття у світі… Але що ми потребуємо як суспільство? Безкоштовну і якісну медицину та базові потреби?

 

Як саме написання цієї книжки позначилося на вас, що дало вам у подальшому?

 

Факт, що отримала премію, означає, що книжку перекладатимуть. І це мене дуже тішить.

 

 

Окрім «Дівчинки з льоду та інших казок», ви також видали кілька поетичних збірок, а зараз, живучи в Берліні, відійшли, наскільки я знаю, дещо в інший бік мистецтва – танець, хореографію, драматургію. Чи плануєте повернутися до письма? Можливо, щось пишете зараз?

 

Так, я мешкаю зараз у Берліні та працюю як драматург, здебільшого в галузі сучасних танців, а це означає, що я досі пишу тексти, які призначені для сценічного виконання. Також я роблю багато інших речей, пов’язаних із хореографією. На певному етапі я потребувала зробити перерву в літературній творчості, що є самітницькою роботою, часто асоціальною, а між тим я потребувала ширшої співпраці з іншими митцями. 

Літературна творчість – процес повільний, часто нестабільний та низькооплачуваний, натомість танець і театр – швидкі та орієнтовані на більш масовий продукт, а в Берліні є багато можливостей займатися хореографією. Проте тепер перерва закінчилася, я пишу нову книжку, роман.

 

Ким із сучасних хорватських письменників ви надихаєтеся? Кого запропонували б перекласти?

 

Я назву два імені сучасних письменників: Діно Пешут та Іван Сайко. Вони мешкали поміж Заґребом і Берліном, і ці міста повпливали на творчість обох. Щось є таке в Берліні, що змушує тебе протистояти самому собі та писати про себе в контексті цього міста. Я насправді не знаю, як це достоту пояснити. Це сталося з ними раніше, тепер те саме переживаю і я, і багато чому я навчаюся з їхнього досвіду. Я вважаю їхнє письмо дуже сміливим, а це я особливо поважаю в літературі.

 

Хорватська письменниця Славенка Дракуліч: «Ми не зустрічаємо воєнних злочинців щодня – принаймні нам так здається»

 

Авторка чільного фото: Carl Perks

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект