Богдан

Книжкова терапія: 3 літературні діагнози і як з ними жити

10.12.2018

Читомо

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Книжкова терапія – феномен не новий і насправді досить популярний. За середньовіччя серед грамотних людей були широко поширеними читання Четьїв-Міней – збірок житій святих. Читання життєписів праведних мужів мало давати гарний приклад для наслідування й надихати на безгрішне життя (чи принаймні на гідне переживання всіх земних гризот). До слова, сучасна біографії видатних людей у популярному викладі мають багато спільного із цими церковними текстами як за формою, так і за рівнем мотиваційності.

Інший відомий випадок терапевтичної літератури – книжка психіатра Ірвіна Ялома, де персонаж радить використовувати замість курсу ліків філософію Артура Шопенгауера («Шопенгауер як ліки»). А у Вуді Аллена є оповідання («The Whore of Mensa»), де замість звичних послуг дівчата за викликом пропонують втамовувати ваш інтелектуальний голод – за фіксовану суму дівчина поговорить із вами про вічне. Якось після цього не випадає недооцінювати лікувальні властивості слова.

У цьому огляді ми зібрали три перекладені новинки, які можна використати як терапевтичний засіб. Це «Сліпобачення» Пітера Воттса, «Сімміс» Ніла Стівенсона, «Кривоклят» Яцека Денеля. Тут є і історія хвороби, і діагноз, хоча з рекомендаціями до лікування письменники цих романів були обережними, не подаючи їх, і тому цей пункт ми розписали на свій страх і ризик. Тож будьте обережними з поставленими діагнозами! Пам’ятайте, що самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я, а нав’язлива терапія людей наших ближніх часами не минає без травматичних наслідків.

 

Комплекс вінця творіння

  • Пітер Воттс. Сліпобачення / переклад Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук. – Київ: Видавництво Жупанського, 2018. – 384 с.

Історія хвороби:

Земля і людство на ній – не центр всесвіту. От тільки для того, щоб зрозуміти це землянам у «Сліпобаченні» Пітера Воттса довелося дочекатися таємничих прибульців, які прилетіли до Землі, подивилися на неї й пішли геть. Що це було: вторгнення?, дослідження територій для завоювання? Що прибульці хочуть від нас: харчуватися нами?, поневолити нас?, поділитися з нами своїми знаннями?

Щоб розібратися в ситуації, людство відправляє в космос до джерела загрози корабель Тезей, на борту якого зібрався доволі нетиповий екіпаж. Вампір, жіноча версія Біллі Міллігана, чоловік, що аналізує й оцінює ситуацію, як машина, а не як істота з емоціями, та інші дивовижні представники нового людства. Коротше, на борту корабля зібралися такі собі люди Х, суперздібності яких є наслідком людської еволюції. Це носії дивовижних мутацій, синдромів і відхилень, от тільки людство у Воттса побачило у цих відхиленнях не привід до лікування й виправлення, а джерело нових можливостей.

 

І, звісно, якщо у книзі є Тезей, то має бути й свій лабіринт з мінотавром. Посеред космосу екіпаж корабля зустрічає Роршаха – планету, що неймовірно нагадує нам Соляріс Станіслава Лема. Це живе створіння, спілкування з яким перетворюється для екіпажа на квест (читай, на проходження лабіринту з мінотавром). Бо з Роршахом, як і зі згаданим античним страховиськом, просто так по-людськи не порозумієшся і не домовишся. Так, він атакує людей, але, здається, робить це так само, як Соляріс, – не зі зла, не з метою, а просто тому, що це в його природі. Але ви маєте добряче посушити голову, перш ніж зрозумієте поведінку Роршаха.

Діагноз:

Космос Воттса нагадує океан, в якому водяться риби. Любов, смерть, війна, всі людські ідеали і взагалі геть усе в «Сліпобаченні» переходить з ідеологічної площину в біологічну. Маленькі рибинки на борту Тезея наштовхуються на хижака Роршаха. Людина прагне порозумітися з космічним мінотавром. Як можна здогадатися, запрошувати мінотавра на каву й обговорювати з ним концепції Лема та вести інші душевні бесіди – ідея так собі.

 

А тепер спробуйте підставити замість Роршаха, мінотавра та великої хижої рибини ті речі, з якими вам самим ніяк не вдається порозумітися. Ми ж любимо звинувачувати світ у беззмістовності, богів – у бездіяльності чи незбагненності їхніх намірів, владу та державу – в байдужості.

 

В усіх цих ситуаціях ми робимо ту саму помилку – хочемо поговорити з Роршахом так, ніби він людина, а потім ще й щиро ображаємось, що мінотавр не бере запропоновану філіжанку кави, а натомість відкушує нам руку.

 

Та й, здається, Воттс інколи натякає, що ми переоцінюємо не лише роль свідомості, а й заодно наші погляди на норму. Дуже іронічно, що героями книжки виступають носії різноманітних відхилень, а нормальні люди тут застарівають і стають здебільшого непридатними для роботи. Вони відлежуються у віртуальній реальності, відрікаючись від тіла на користь своєї безмежної свідомості. Зрештою, Воттс ставить на нормальних людях великий хрест і відправляє їх буквально в рай (саме так називається простір, де перебувають під’єднані до віртуальної реальності).

Рекомендації з лікування:

  • Якщо ви вже прочитали Воттса, почитайте на дозвіллі Олівера Сакса. Він показує, які дивовижні перспективи відкриваються перед людьми, в чиєму мозку щось функціонує «ненормально». У цьому вони з героями «Сліпобачення» синонімічні.
  • Не дуже покладайтесь на норму. За різних часів бути рудим, мати близнюка чи бути гомосексуальним/ною вважалося відхиленням від норми й лікувалося або знищувалося.
  • Всесвіт, суспільство, боги, космічна загроза набувають для різних людей різного вигляду (власне, це те, що ми бачимо, проходячи тест Роршаха). Навряд чи реальні вони мають багато спільного із нашим образом їх.

 

Читайте також: «Сліпобачення» Пітера Воттса: коли шкільний булінг виходить з-під контролю

 

Ліки проти кінця світу

  • Ніл Стівенсон. Сімміс / переклад Остапа Українця. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2018. – 688 с.

Історія хвороби:

Замість того, щоб тягнути кінець світу за хвоста й відкладати дату Апокаліпсису (як це роблять різноманітні церкви й секти упродовж своєї історії, згадайте хоча б бабцю зі свідків Єгови у «Білих зубах» Зеді Сміт), Ніл Стівенсон був дуже конкретним. У своєму романі «Сімміс» він поставив людство перед фактом неминучого близького Апокаліпсису. Два роки – саме стільки науковці з його книжки дали землянам незабаром після того, як Місяць розколовся на 7 частин. А далі Землю завалить уламками Місяця, що дуже нагадуватиме апокаліптичну картину. І світові настане якнайсправжнісінький кінець.

Звісно, там, де є кінець світу, там обов’язково має замайоріти стяг рятівного ковчега, а саме станції Хмарний Ковчег, на яку уряд Землі вирішив відправити кожній тварі по парі  (тобто помістити на неї не лише корисних, а й генетично різноманітних представників людства, щоб хоч у такій формі воно мало змогу вижити й потім розмножитися). Звісно, це будуть сильні й корисні люди. Бо коли на кону доля людства як виду, про збереження мистецтва та всієї тієї надбудови, якою є культура, ніхто навіть не заїкається. Пріоритети цієї книжки безкомпромісні – тільки генетичний код, тільки наука, тільки хардкор. Навіть психологи й HRи виявилася потрібнішими на космічній станції за будь-якого історика/історикиню мистецтва.

Діагноз:

«Сімміс», як і Воттсове «Сліпобачення», повелося із людством досить брутально, відкинувши частину професій як непотрібні. Це може бути нетолерантно, нечесно, але, як подейкують науковці, природний добір милосердям не відрізняється.

 

Старозавітний Бог залив землю водою, щоб повернути світові гармонію, порядок і відкинути увесь зіпсований людський матеріал. Кожен сюжет про потоп у літературі повторює цю дію, і Стівенсон добряче осмислює історію Ноя, показуючи, як складно насправді відбувався добір людей для світу майбутнього.

 

От тільки врятувалися не праведники, а сильні й корисні члени спільноти. А це той момент, який повертає нас до життя у прачаси.

 

У давнину організація спільноти була такою, що передбачала спільну працю задля виживання й блага всіх членів групи. Зв’язки між людьми були значно сильнішими, ніж сьогодні, а ролі в маленькому соціумі – незамінними. І «Сімміс» повертає нас до цієї теми. Хай новітні технології й досягнення науки в романі вас не збивають з пантелику – перед нами все те ж прадавнє людство, яке шукає шляхи виживання.

Рекомендації з лікування:

  • На випадок, якщо ваша зарплата менша за ваші очікування, згадайте про ситуацію із «Сімміс», бо це привід задуматися над тим, а чи дійсно ваша професійна діяльність аж так потрібна людству? Чи взяли б вас на Хмарний Ковчег як потрібного члена/членкиню екіпажу, чи залишили б насолоджуватися апокаліптичним дощем в останні дні існування Землі?  
  • Так чи інак, а планеті Земля одного дня настане гаплик. Це твердження випливає не з теорій змов, а з будь-якої астрономічної енциклопедії. Одного дня ваша професія/робоче місце/ваш вид/ваша планета зникнуть. І в книзі немало відповідей на питання: «Як жити із цим фактом?»

 

Читайте також: 10 передбачень фантастів, які от-от можуть стати реальністю

 

Сповідь культурного джихадиста

  • Яцек Денель. Кривоклят / переклад з польської Андрія Бондара. – Київ: Комора, 2018. – 160 с.

Історія хвороби:

Знайомтеся – Кривоклят, новітній іконоборець. От тільки Кривоклят знищує не образи святих, а відомі полотна, чи принаймні імітує це, обливаючи іконічні картини дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, за що його час від часу поміщають у чергову психлікарню. Мета Кривоклята збігається з метою класичних іконоборців: якщо світ втрачає відчуття неповторності мистецтва (читайте, його святості), він, Кривоклят, люб’язно про це всім нагадає. Цей герой – типовий борець за духовні цінності, якого не влаштовує, що безцінні картини оцінюють кількістю нулів у їхній вартості та заяложеними піднесеними фразами.

Але він не бездумний фанатик – він читав істориків європейської культури Буркгардта та Ґомбриха. І, здається, він також читав есей Сьюзен Зонтаґ «Проти інтерпретації» і цілком поділяє викладені там думки, адже Кривоклят не може просто так займатися своїм іконоборництвом. За всіма його діями відшукують хибну інтерпретацію, бо якщо він обіллє кислотою зображення монаршої особи, це буде проінтерпретовано як політичний крок. А якщо на картині буде оголена жінка – кожен журналіст вдасться до аналізу у стилі Фройда і знайде важкі стосунки з мамою чи якісь інші ще більш несподівані контексти.

Діагноз:

Кривоклят вписується до числа релігійних фанатиків. Він не розуміє наш примітивний профанний світ, який не вміє віддати належну шану мистецтву. Він не приймає гори кітчу і разом із Вальтером Беньяміном готовий заламувати руки кожного разу, коли ви купуєте торбу з «Поцілунком» Клімта чи робите селфі на тлі Ван Гога. А якщо вам не пощастило любити Ренуара, Кривоклят вважає вас най безнадійнішим/шою із нині живих грішників (і як вас тільки земля носить?).

 

Тож персонаж Денеля бунтує проти цього аналогу безбожництва й кладе собі на плечі справжній хрест мучеництва задля нашого просвітлення й порятунку наших естетичних рецепторів. І якщо нас жахає думка, що з обличчя землі можуть зникнути оригінали Вермера, Босха чи Рембрандта, він із полегшенням зітхне.

 

Але Кривоклят не бажає всім цим полотнам смерті навсправжки. Він, як й інші мудрі люди (як-от Умберто Еко), не впадає в істерику від того стану, до якого докотилося суспільство, а з нервовою цікавістю спостерігає за ним, аналізує його і знаходить спосіб проговорити про це. Бо за допомогою текстів і промов можна вплинути на якийсь сегмент читачів. Істерики й обливання музейних полотен кислотою (чи іншим фізичним і метафізичним брудом) не завжди ведуть до бажаного результату. Зрештою, Беньямін та інші теоретики Франкфуртської школи не бігли трощити музейні крамнички, повертаючи творам їхню ауру.

Рекомендації з лікування:

Але якщо ви взялися воювати за чистоту мови, рятувати людство від текстів Люко Дашвар чи полотен Ренуара на торбах і футболках, ось що вам варто спробувати:

 

  • Передовсім спробуйте нікому не зашкодити своєю священною війною. Кривоклят хоч і іконоборець, але дуже гуманний і послідовний.
  • Прочитайте хоча б один твір Дашвар (чи з ким ви там воюєте) – ворога треба знати не лише в обличчя, а й у текст.
  • А для повернення душевних сил рекомендовано дозовано читати «Бунту мас» Хосе Ортеги-і-Гассета, «Мистецький твір у добу своєї технічної відтворюваності» Вальтера Беньяміна, «Проти інтерпретації» Сьюзен Зонтаґ – двічі на добу (по 3-5 сторінок).

 

Читайте також: Яцек Денель: Переклад – це мистецтво втрачання

 

Авторка: Тетяна Петренко

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект