Вахтангом Кіпіані

«Краще у бібліотеці в Україні, ніж на складі в Канаді»: життя діаспори у сімох виданнях

20.11.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Читомо поспілкувалося з дослідником історії української журналістики, директором Музею-архіву преси Вахтангом Кіпіані, який нещодавно поповнив колекцію музею кількома сотнями видань з діаспори. Чим жили українці в північноамериканській еміграції півстоліття тому, як тримали зв’язок з Батьківщиною та іншими громадами, і що відбувається з їхньою спадщиною тепер — розповімо ілюструючи сімома виданнями.

 

Про процес формування архіву діаспорних видань

Остання велика партія, яка надійшла — це 17 коробок з Канадського інституту українських студій. Їх надіслав Ярс Балан. Це не були фонди з бібліотеки КІУСу, просто він як активна людина в громаді знає майже всіх, хто щось збирає чи збирав, і робить так, щоб це не викидалося. В Едмонтоні є великий склад, де сотні коробок з книжками, які збиралися від різних людей, різних поколінь.

 

Я не можу сказати, що це постійний процес — як правило, доволі разові випадки. Закривається бібліотека, хтось помер, і його родина принесла якісь коробки… Якісь інституції українські їх перебрали і те, що їм треба, залишили собі, передали на зберігання державі, а може в громадські інституції, чи в церкви, або переслали в Україну, зрештою — комусь. І щось залишається, і зрештою завжди постає питання місця. Часто звучить це досить ультимативно: приїдьте, бо викинемо. Ясна річ, якщо не приїхати, то насправді викинуть, тому що тримати люди вдома старе не хочуть, воно їм не потрібне, діти чи онуки українською не читають, та й часто це такі книжки, які читати в класичному сенсі слова неможливо. Тобто це пропагандистська література, або релігійна, або якась така, що перевидавалась, або просто втратила актуальність як культура.

Я колись був у Вінніпеґу в одній великій українській організації, і там теж — стоїть коробка перед входом з якимись явно старими книжками. Я питаю — що це? Відповідають: «Та от хтось сьогодні приніс і поставив на поріг. Був дощ, тому ми занесли всередину. Але воно нам не треба, зараз от приїде сміттяр і ми виставимо назад». Я почав дивитись — там, наприклад, знайшлася книжка Аркаса 1913 року, ще якісь журнали. Воно їм не треба: людина якась віддала — побачила Ukrainian у назві організації — байдуже, що це, хоч би й банк. А їм воно теж не потрібне. Більша частина інституцій, які мають свої бібліотеки чи архіви, це теж вже мають, і їхні полиці не нескінченні.

 

Одна інституція в Стенфорді (в Америці, у штаті Коннектикут) — українська греко-католицька єпархія, але при ній є один з найбільших в Америці й дуже цінний музей української спадщини. Є в ньому й бібліотека. Спочатку вони збирали кожного видання по три примірники, потім місце закінчилось — вони залишали по два примірники, тепер залишають один. Це цінна колекція, там є прекрасна бібліотекарка Люба Волинець — от з нею ми якраз активно співпрацюємо.

Вже понад 60 коробок звідти прийшло — не за раз, звісно. Я туди кілька разів приїздив, перебирав. Потім знаходимо добродіїв — або через інтернет, або там на місці знаходяться ті, хто пересилає. Воно часом по кілька місяців десь блукає, і потім приходить. От частина видань тут — і пресових, і книжкових — це ті другі і треті примірники, які просто віддаються. Так само і в мене є багато дублетів, я так само передаю деякі видання — невеличка підбірка пішла в Дім Франка у Львові, ще одна — в Національний Музей Шевченка у Києві, усе — ті видання, яких у них не було.

Це, на мій погляд, цінна частина спадщини, яку треба зберегти. Тому якщо це, наприклад, в меншій мірі робить держава чи академічні інституції — вони теж щось роблять я їх зовсім не критикую. Більш того, я вважаю, що тут таке поле неоране, що кожен може знайти свій клаптик чи метр кордону, через який може провезти щось цінне. Інша справа — це те, що я майже не відчуваю конкуренції з боку держави.

 

Читайте також: Бібліотеки й ресурси, які оцифровують українську спадщину

 

Про майбутній Музей-архів онлайн

Ми вже розробили частину інтерфейсу для редизайну Історичної правди, там буде рубрика «Преса». Це буде віртуальний музей, але там буде [на початку] тільки один зал, який представляє районну пресу України. У нас з’явилася така можливість завдяки нашим партнерам з організації CEDEM, які мали проект з реформації сучасної районної преси — у них була можливість оцифрувати «районки» і для свого проекту, і частинку нашого процесу зрушити. Ми, може, 500 найменувань «районок» оцифрували, вони на сайті вже є. Тобто ідея — в процесі поповнювати ці зали. Наразі оцифровано одну соту того, що тут є.

Процес іде, але оцифровується не тільки преса, а й величезна кількість дрібних — їх називають ефемерією — листівочок, буклетиків… На них ніхто не претендує, бо ніхто не знає про їхнє існування. Але без них неможливо буде зрозуміти, як жила українська діаспора. Бо на одній листівочці написано, як вони збирають пожертви; друга кличе на мітинг щодо захисту політв’язнів. І коли воно отак все стосом — нічого не зрозуміло.

 

Про історію діаспори для українців

Часто в Україні не розуміють, що українці в Канаді — це не українці, які живуть в Канаді. Це — інша нація, фактично. І у них є свої герої, свої книжки, своя історія, яка лише частково, особливо в моменти еміграції, перетинається з тим, що раніше називали «Старим краєм». Їхні події вже не стосуються історії України. Не можу сказати, що з’їзд у містечку Веґревіль — це частинка історії України. Ні, це — частинка історії Канади, чи Америки. Відповідно, воно там має відкладатися. Але це і нам принесло користь, бо цей труд і ці успіхи теж робили нас сильнішими. Бо там немає ніякого занепадництва в стилі «от українці — нація бездержавна, завжди буде нещасна»… Та нічого подібного.

Приїхали люди без освіти, без мови, без культури, в чужу цивілізацію. Так, було дуже важко, так, їх не приймали. Так само расизм був тоді щодо вихідців зі Східної Європи. Але за пів покоління своїм трудом вони дали зрозуміти, що вони не створюють проблем, а навпаки — створюють додаткову вартість для Америки чи для Канади. А через покоління вони стали частиною Канади, вже невід’ємною. І вони — не нація емігрантів, а «акціонери Канади» — я так їх називаю, і в Канаді це сприймається нормально.

Так, вони створили сучасну Канаду. Сполучені Штати — ні, бо там інша історія, але для Канади українці зіграли дуже велику роль. І, слава богу, Канада це визнає. Тому накопичувати архіви там — це чудово, але нам теж треба побачити цей досвід. І в силу дуже специфічного уявлення про авторське право, дуже багато скарбів української видавничої продукції не знаходять і не знайдуть вихід через канадський інтернет. Вони там так дбають про права, що взагалі нічого не виставляють. Хоча ці книжки вже давно втратили будь-яку комерційну вартість.

Авторське право для чого існує? Щоби хтось не вкрав чийсь набуток. Книжку 1921 року чи 1895-го ніхто не вкраде, бо вона нікому не потрібна. Навіть одна американська бібліотекарка, залишивши мене допізна у бібліотеці, сказала: «Будете йти — закрийте двері». Я кажу: «А ключ?». Вона на мене так подивилася — вже років тридцять в Америці книжки не крадуть. Ну, українські книжки. Але, тим не менше, ніхто їх не виставляє, бо не дай бог якийсь адвокат побачить, родині настукає, і люди, які ніякого стосунку не мають до чину свого діда чи прадіда, почнуть судитися.

 

Читайте також: «Електоронні архіви України»: оцифрування як бізнес з Тетяною Бєляєвою

 

«Lys Mykyta» — «Лис Микита», Торонто, 1978

  • переказ англійською Богдана Мельника, ілюстрації Василя Курилика

Це «Лис Микита» у прозі, перекладач Богдан Мельник переказав для канадського читача історію Лиса Микити, яку Іван Франко написав у віршованій формі. Ілюстрації дуже гарні, Курилик сам по собі — номер один митець у Канаді. Ця книжка свого часу була дуже добре прийнята критикою, багато людей її купили. Лис Микита взагалі в різних варіантах — українською, англійською — є майже в кожній канадській і американській родині. Я думаю, що це — найулюбленіша книжка українців у Північній Америці.

 

Читайте також: «Diasporiana»: українські книжки й періодика в еміграції

 

«The Stone Cross» — «Камінний хрест» Василя Стефаника, Торонто, 1971

«Their Land» — «Їхня земля», антологія українських оповідань, Джерсі-Сіті, 1964  

Це — англомовні книжки-представлення великих українських авторів: Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого — для американської і канадської аудиторії. Обидві ілюстровані Яковом Гніздовським. Я маю окремий фонд робіт, оформлених ним, їх близько 200.

 

«Невміруща пісня», альманахи хору «Думка», Нью-Йорк, 1960 і 1990

   

Оскільки в умовах еміграції дуже важко зберегти ідентичність поза якимись ключовими явищами, то ставка була зроблена зокрема на пісню як універсальний аргумент, що українці — це окрема велика нація. Почалося все з того, що на початку 20-х років по світу концертувала капела Олександра Кошиця. У це зараз важко повірити, але є по кожному місту звіти — вони збирали грандіозну публіку. Не знаю, з чим це пов’язано — очевидно, з високою майстерністю, і мабуть тоді преса писала такі рецензії, які змушували йти на такі концерти.

Вони по всьому світу мали аншлаги. З того часу хори, танцювальні гуртки в усьому українському світі  — це одна з форм збереження ідентичності, а також форма представлення себе у світі. Так само і українська пісня в Америці. Один зі зразків — це хор «Думка», де вже багато поколінь артистів змінилося. Це люди, які виступали на всіх ключових майданчиках Північної Америки, мали найкращі відгуки, і таким чином були послами української культури. Деякі з них стали професійними музикантами, деякі з них співали в американській опері.

Вони не всі були аматорами, частина з них стала професіоналами, або вони вчилися в консерваторіях. Але для того, щоб зберігати пам’ять і спадковість з покоління у покоління, у Північній Америці була традиція максимально документувати, скажімо так, кожен чих. Річні збори, якісь свята, ювілеї — все має буклетик, календарик, поштівочку, таку спеціальну стрічку, яка на одяг клеїлась значком. Є величезна маса формальних доказів, що це було. Тобто не просто така абстрактна слава — на жаль, не всі мають платівки, хоча ці хори і ще багато інших музичних колективів записувалися.

 

Ми, до речі, про це мало знаємо, але в діаспорі була випущена не одна тисяча українських платівок. Може, 10% — це були українські музиканти, ті самі Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко — там випускалися в 50-ті-60-ті. Це для Союзу була одна з можливостей отримати валюту. Але абсолютна більшість — це місцеві українські колективи, які там випускались. Це — високе мистецтво. Попри те, що більша частина цих людей була аматорами. Їхні успіхи на різних світових форумах очевидні. Опери ставилися… Це була велика інфраструктура українського життя.

 

Газета «Мета», Торонто

Газета середовища прихильників Української Народної республіки, колишніх вояків, їхніх родин. Зараз фактично перестала існувати — вимерло це покоління. Вони існували активно у 50-ті, 70-ті роки, певний час навіть контролювали державний центр УНР в екзилі — уряд у вигнанні, парламент і цей часопис. «Мета» представляв ідею відновлення держави на умовах УНР. Бо інші середовища, наприклад, бандерівці, ставили за мету відновити державу шляхом революційним, як це робили бандерівці в 41-му році.

Кожен зі своєї перспективи: гетьманці, наприклад, хотіли, щоб була відновлена українська держава, яку хотів побудувати гетьман Скоропадський. Ці середовища між собою доволі сильно ворогували. Це — партійне середовище, петлюрівці, грубо кажучи. Відповідно, вони навіть на сторінках преси різко полемізували з гетьманцями, з бандерівцями, які не хотіли цю державу — вони ж були соціалістами, відповідно, як можна відновлювати республіку УНР, яка так безславно загинула? Хоча зовсім не безславно, але полеміка навколо цього тривала десятиліттями.

 

The Ukrainian Canadian, Торонто

Це — журнал совєтофільського напрямку, такі теж були в еміграції. Особливо це стосується довоєнного часу, коли ця совєтофільська течія була дуже потужна. Перше покоління українців — або русинів — були люди не дуже грамотні, але вони прочитали, а потім їм ще в голову другий раз заклали спеціально, що існує велика Радянська Україна, справжня Україна, де є українська мова, де нема визиску, капіталістів нема — а вони ж жили у капіталістичній країні і дуже тяжко працювали, бо у 30-ті роки в усьому світі важко жилося. От вони думали, що є така велика країна. І радянська влада, вкладаючи великі гроші у пропаганду, навчання і так далі, плекала цю тенденцію. І це тривало десь, може, до кінця 60-х років.

 

Для того, щоб якось отримати зворотний зв’язок, час від часу в Канаду надсилали культурні делегації. Письменників, поетів, музикантів — артистів у широкому сенсі слова — які виступали перед прогресивними канадцями українського походження, робили концерти. Я маю досить багато матеріалів про поїздки народного артиста Дмитра Гнатюка туди, в Канаду. Про те, як одні організації — скажімо, бандерівці — зривали йому концерти, а інші дякували йому за українське слово, яке він приносив на їхні прерії і так далі.

Це робилося, зрозуміла річ, не тільки з метою нести українське слово, але і показувати, що «ваша боротьба за вільну Україну безглузда, Україна вже вільна, Україна вже є». Дмитро Гнатюк виконував функцію надзвичайного повноважного посла там, і своїм співом, як «Буковинський соловейко», агітував людей продовжувати залишатися на тій прорадянській платформі.

 

Але поступово це покоління вимерло, і у 60-х роках вони отримали незаперечні докази, що всі розмови про те, що тут будується справді Україна — це неправда. Почалися масові репресії, коли дисидентів почали садити. Був такий Іван Коляска, теж українець з Канади, комуніст колишній… Це довга історія, як йому вдалося це зробити, але, одним словом, він переконався, що тут є брехня. Почав вивозити з СРСР докази русифікації, і книжки Коляски прозвучали як бомба — про русифікацію, про справжній стан речей. Вийшло так, що це покоління теж перестало підтримувати Радянський Союз. А потім, коли у 80-х роках Союз почав помирати, вони втратили фінансові дотації, і фактично це середовище повністю асимілювалося.

 

Журнал «Голос правди», Едмонтон

Є величезна маса усяких релігійних видань. Це видання — українських євангелістів. Не можу вирвати його з контексту. Є сотні, чи навіть тисячі релігійних видань. Більша частина — греко-католицькі, менша, але вагома частина — це православні, і відносно менша — це або язичники (рідновіра або рунвіра), або євангелісти. Їх було не так багато, але вони дуже організовані. Є місто Сакраменто, столиця Каліфорнії, у ньому більша частина українського населення — євангелісти.

Колись американський уряд мав імміграційну програму, оскільки Радянський союз на баптистів сильно тиснув, кидав у табори і так далі. Була окрема квота на імміграцію. І навіть коли тиску держави на них вже не було, люди все одно виїжджали — робили собі довідки, що вони баптисти, і виїздили. У такий спосіб в Сакраменто зібралися десятки тисяч людей українського походження. Але значна частина чомусь пішла до «общеславянских» церков — там навіть є «Славянская церковь», тобто російська. Хоча вони можуть бути на 95% етнічними українцями з України, навіть багато хто україномовний.

 

«Лис Микита», Детройт

Маю комплект, здається, вже абсолютно повний, журналу «Лис Микита», який малював з кінця 40-х років до початку 90-х Едвард Козак. Він був автор з характером. Цей журнал фактично весь робив сам: і карикатури, і підписи, й дотепи… У мене є ідея вибрати найцікавіші політичні карикатури з «Лиса Микити» і представити їх у вигляді виставки й книжки. Найближчими роками ми це зробимо. Бо фактично дуже багато речей є з тих же 60-х-70-х років, але вони зберігають актуальність, тому що нічого не міняється.

От дивіться: був 67-й рік, коли вперше збирається СКУ, Світовий Конгрес вільних Українців. Вперше українці з усього світу починають мислити глобально. Тут є УКК (Український Конгресовий Комітет – це американська організація) та КУК (Конгрес Українців Канади), і вони тягнуть з двох боків таку писанку велику, на якій написано «Партійництво». Бо кожна партія хотіла, і досить успішно, використовувати цей СКУ не для загальнонародних цілей, а для своїх. Одні — резолюцію прийняти, інші — свою людину на якусь чільну посаду туди впхати. І от якраз ці карикатури показують, що часом ми забуваємо, навіщо збираємось. І кожен цю писанку на свій бік розколисує.

Таких карикатур дуже-дуже багато, можна побачити все життя у них. Ось це Перестройка. А ось 86—й рік, це Чорнобиль і Першотравнева демонстрація у 86-му році. Всі ж знають, що дітей на неї вигнали фактично. Козак показав це як танець, як гопак: тобто Україна радянська, всі танцюють гопака, але вже як смертники.

 

Весь архів «Лиса Микити» можна почитати тут.

 

Читайте також: Вахтанг Кіпіані про Музей-архів преси: зі шкіл, з діаспори, з-під землі

 

Авторка: Марина Дубина

 

Фото: Катерина Базарова

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект