АТО

Культура як інструмент оборони: що може література у час гібридної війни

06.12.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Використання культури у війні стало яскравим явищем в російсько-українських відносинах останніх років. Інформаційна війна ведеться в середині країни й за її межами – в телевізорах європейців й американців. Поки боротьба триває, культура на тлі війни продовжує свій розвиток і видозмінюється під впливом конфлікту. Чи маємо ми до неї ставитись як до інструменту гібридної війни? Про це під час Book Forum у Львові говорили Ірена Карпа, Ігор Померанцев, Євген Магда та Сергій Жадан.

Ми також вирішили розпитати про роль літератури у гібридній війні авторів, які перебували безпосередньо у центрі україно-російського конфлікту.

Ірена Карпа

Письменниця, журналістка, співачка, колишня аташе з питань культури у посольстві України у Франції (2015-2019). Авторка книжок: «Мобілізація добра», «День усіх білок», «Добрі новини з Аральського моря» та інших. Членкиня українського ПЕН.

Масова культура завжди буде масовою, а елітарна – елітарною. Я, як людина, яка живе три роки за кордоном, бачу, що шалено популярною стала Яніна Соколова. Навіть коли вона зробила російськомовний проєкт «Вечер с Яниной Соколовой» – це була гарна спроба, бо вона говорила на теми, у яких кожен на кухні експерт, але робила це на російськомовні регіони.

 

Для України важливо створити супутникове ТБ, на кшталт «Russia today», для репрезентації себе на світовій арені. Мовне питання актуальне в інтернет мережі, оскільки російськомовний контент українських блогерів охоплює значно більшу аудиторію. Є й феноменальні приклади, такі, як Ксеня Приткович, яка має аудиторію в 300 тисяч людей, але якби вона робила контент російською, то мала б значно більше підписників.

 

Тож немає куди дітись – потрібно робити маскультову жуйку.

Ігор Померанцев

Журналіст, радіоведучий служб ВВС та Радіо Свобода, у 2018 році разом з історикинею Лідією Стародубцевою зняв документальний фільм «Ампутація», який розповідає про досвід 12 українських солдатів, які повернулись додому з війни.

У культури багато територій. Ми зараз розмовляли про масову культуру, а перебуваю на скромній території поета й прозаїка. Я не думаю категоріями масовими, але про них потрібно думати, бо це – реальна аудиторія. Та моя професія орієнтована на значно меншу аудиторію.

 

Я думаю, що для письменника це виклик – не просто політичний, а й жанровий та лексичний. Для мене, як для поета, який пише російською мовою, було дуже важливо зрозуміти, яке моє місце в російській поезії, у мові війни, бо я дуже люблю поетів-фронтовиків. У мене щось почало ламатись з цією поезією, бо вона описує ворога – і цей ворог німець. У Семена Гудзенка є такий образ: «выковыривает из под ногтей кровь врага», і зрозуміло, що це німецька кров. А в умовах цієї війни, яка ж це кров?

 

Я взяв епіграфами найкращі російські вірші й написав свій цикл про нову війну. Там вже в ролі німців виступають солдати з Росії. Знайти ці образи і є завданням письменника на тлі масової культури. Я був дуже радий, коли Сергій Жадан знайшов свої образи з книгою «Інтернат». Це – не нація сиріт, але інтернат. Може, ще є в них батьки, але під час війни це – інтернатська нація. Другий образ – образ ампутації. І це не тільки образ фізичної ампутації кінцівок, а й ампутації України, яка почалась з Криму, а потім перейшла на Донбас.

Євген Магда

Історик, політолог. З 2012 року – доцент кафедри видавничої справи та редагування Національного технічного університету КПІ імені Ігоря Сікорського. Автор книжок «Гібридна війна: вижити та перемогти» та «Ігри відображень: якою Україну бачить світ» та інших.

У цій війні, очевидно, нерівні можливості, бо Росія готувалась до неї раніше. За моїми спостереженнями, після Помаранчевої революції в Росії зрозуміли, що в Україні щось не так. Тоді там почали видавати пропагандистську літературу. Системно дискредитувались речі, болісні для української історії. На це працює велика пропагандистська машина.

 

Особливість Росії в тому, що в них імперський тренд достатньо популярний, а людей, які вважають, що Крим має повернутись в Україну, мало. Це стосується навіть тих, хто опонує Путіну. Якщо ви пригадаєте західні медіа кінця лютого-початку березня 2014-го року, то в мене таке враження, що там все наперед було приготовано. Думаю, що сьогодні наше спільне завдання: усвідомити, що те, що Україна в 2014 році вистояла – наше спільне досягнення. Росія розраховувала на бліцкриг. Світова спільнота була в розслабленому стані, ситуація з Росією перезавантажувалась, й зараз ми знову бачимо спробу цього перезавантаження.

 

Мову мистецтва потрібно використовувати. Але не треба сподіватись, що це спрацює тут і зараз. Культура – достатньо тонка матерія, щоб ми розраховували на приголомшливий успіх. Нам потрібно докладати ще багато зусиль, бо тільки у 2014 році Україна почала виходити з російського затінку.

Сергій Жадан

Письменник, громадський активіст та лідер гурту «Жадан і собаки». Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена» та інших.

Ми говорили про аудиторії. Візьмімо музиканта, який має 1.3 млн підписників в Instagram та Facebook Оксани Забужко, де вона пише пост, який збирає 4 тисячі лайків. Звичайно, статистично в музиканта більша аудиторія, але її соціальна вага різна. От завтра музикант закличе своїх прихильників вийти на площу і щось відстояти, а Оксана Стефанівна закличе – і всі чотири тисячі вийдуть. Звичайно, ми перебуваємо в бульбашці тих, хто не дивиться телевізор. Ми пишаємось, що ми його не дивимося, при тому знаємо імена всіх телеведучих. Проблема в тому, що ті, хто дивляться телевізор, також в бульбашці. Просто їхня бульбашка більша.

 

Проблема нашого суспільства в тому, що ми не комунікуємо між собою. Не потрібно соромитись, що ми в меншості – як на мене, активна меншість краща за пасивну більшість. В цій країні все рухає меншість, тому що вона готова чимось пожертвувати. Для неї вибір бульбашки – більш усвідомлений, адже вибір бульбашки телевізійної – більш ситуативний.

 

Рахунок після першого тайму – 2:1 на користь Росії, і це дуже непогано. Якби це відбувалось до 2014 року, то рахунок був би 0:3, а нам би зарахували технічну поразку за неявкою. Росія зробила перший рух і він звичайно був доволі ефективним. Але те, що Україна вистояла і дала відповідь, це було величезною несподіванкою й для нас, й для росіян. В інформаційній війні Україна програє. Це нормально, бо для нас це навчання в бою. І ми швидко вчимось.

 

Думаю, що вся ця історія незавершена, тож на кінцевий рахунок ми ще подивимось. Не варто посилати голову попелом, як це роблять деякі через останні президентські та парламентські вибори.

 

Дуже важко говорити про впливовість культурних явищ в умовах війни. Багато з моїх друзів їздили і їздять далі на Схід. Чи змінилось населення після наших концертів? Можна казати, що все класно, що зали заповнені, але слід завжди розуміти, що на наші концерти приходить проукраїнські мешканці. Ситуація була цікавішою у 2014 році: тоді, після зачистки, приходила дуже різна публіка. Люди приходили, бо вчора стріляли, сьогодні не стріляють, а тут стоїть бібліотека, в яку можна прийти й поговорити. В якийсь момент вони говорили все, що думають, а потім знов поділились на бульбашки.

 

Ми нещодавно були в Авдіївці на фестивалі. З нами поїхав Ярмак. Аудиторією були підлітки й вони знали його пісні напам’ять. Думаю: добре, вони люблять хіп-хоп, реп. В Донецьк заїжджають і російські репери, і там теж підлітки набивають повні зали. З одного боку, можна сказати, що одні обрали український реп, а інші – російський, але, думаю, вони просто вибрали реп. Для них ідеологічна складова не так багато важить. Інше питання: чому вони не слухають європейський, американський хіп-хоп? Через два фактори: мовний та культурний вектор.

 

Можна подумати, що у нас немає багато підстав для оптимізму. Але слід виходити не з того, що ми хочемо, а що ми маємо, а також  з того, що ми мали чотири роки тому. А тоді ми майже нічого не мали. Тому я дивлюсь на все оптимістично.

Юрій Руденко

Письменник, учасник бойових дій на Сході України, бізнесмен, автор книжок «Свет и кирпич», «Психи двух морей»

Одним із видів протистояння в гібридній війні є боротьба на інформаційному фронті. Мало того, Міністерство оборони РФ вже офіційно вважає інформацію – зброєю. У цьому контексті літературу можна вважати «одним з видів озброєння» в інформаційній війні (як музику чи кіно).

 

Література дозволяє:

 

  • просувати потрібний наратив (пояснити, хто «хороший», а хто «поганий»);
  • задокументувати хід подій (запобіжник проти переписування історії);
  • зберегти «настрій епохи» (спростити розуміння мотивів учасників подій).

 

Відносна дешевизна робить такі інформаційні контратаки більш масованими, адже витрати на виготовлення одного кінофільму дорівнюють витратам на виготовлення близько тисячі найменувань книжок.

 

Це все особливо важливо в умовах, коли держава-агресор намагається видати свої агресивні дії під виглядом оборонної операції.

 

Документування подій важливе й в умовах, коли пропаганда Кремля намагається трактувати хід і значення військових та дипломатичних операцій у вигідний для себе спосіб.

 

Щодо реального впливу: так, є певний зріз відгуків від людей, яким книжки дозволили:

 

  • розібратися у подіях Майдану та початку війни і зрозуміти, де і як їх підманула російська пропаганда. Це стосується особливо жителів сходу України, бо їм свого часу телевізор багато нісенітниць понарозповідав;

 

  • зрозуміти стан речей у державі й масштаб загроз, перед якими вона знаходилась на початку, а також переоцінити досягнуті результати. Коли людина розуміє, що за задумом Генерального штабу РФ фіналом Дебальцевської баталії мало бути взяття Маріуполя, Словянсько-Краматорської агломерації, Бахмута та отримання виходу у напрямку на Харків, то реальні результати цієї події вже не здаються їй такою «зрадою»;

 

  • оцінити результати подій «на холодну голову», порівняти задуми операцій з їх результатами, зрозуміти, хто зрештою переміг в тому чи іншому бою, бо сам факт перемоги виражається не в кількості загиблих, площі захоплених територій, а у факті досягнення поставленої мети.

 

Література «про війну» (від учасників подій) дозволяє розвінчати міфи, навіяні ще радянським кіно і книжками, нівелювати зайві страхи і зрозуміти, що відбувається в реальній зоні бойових дій, а також усвідомити, що кордону між зоною миру і зоною війни де факто не існує.

Тамара Горіха Зерня

Письменниця, волонтерка, авторка роману «Доця».

«До вашої книги я про це не задумувалася», – ось найпопулярніший відгук на мій твір про війну. У «Доці» послідовно і поетапно описується перехід мирного міста до стану війни, а потім і до стану окупації, і читач спостерігає події очима жительки Донецька. Ну, принаймні, таким був план і авторський задум.

 

Я не можу ні переоцінювати, ні недооцінювати впливу книги. Все, що я могла – наскільки вистачило хисту – передати біль, гнів, радість, гордість, іронію, невпевненість, весь той клубок емоцій і голосів, які вимагали виходу і озвучення. І це велика радість, коли у людини по ту сторону рукопису спрацьовують ті ж самі тригери.

 

Так, багато хто плаче під час читання, але, як на мене, це хороші сльози. Вони означають, що ми ще живі. Хтось дошукує третього і п’ятого прихованого змісту, хтось вимагає продовження, пояснення, знайомства з головними героями. Ця книга увійшла у моє життя, не питаючи дозволу, і так чи інакше зачепила свого читача.

Геннадій Афанасьєв

Активіст громадянського спротиву російській окупації Криму, політв’язень, автор книжки «Поднаться после падения».

У роки визвольної війни не лише зброя стає на варті державних кордонів, але й слово. Аура нації будується із символів та ідей, закладання котрих є головною метою сучасної української літератури. Здебільшого сучасні книжки складаються не з уяви письменника та історичних досліджень, а безпосередньо з власних пережитих спогадів. Учасники бойових дій, волонтери, активісти та ті, хто повернувся з полону ворога, можуть поділитись інформацією з першоджерела. Це є цінним ще й тому, що більшість з нас не знайшли змоги, сил та сміливості бути на місті героїв сучасності, але все ще хочемо дізнатись сутність подій зсередини, пройнятися, відчути та надихнутись. Саме таким чином ряди ветеранів поповнюються свіжою силою, а українське суспільство оновлюється свідомими громадянами.

 

З моїми книжками так само. Треба мати внутрішню сміливість, щоб почати їх вивчати. В процесі читання здається, що досліджуючи глибину дійсності, яка перебуває по іншу сторону власного комфорту, читач нібито спускається сходинками вниз, туди, куди завжди боявся потрапити. Та коли він доходить до дна, то виявляється, що з тієї темряви є шлях нагору. Відчуття паралельної реальності мирного життя та війни стає максимальним й починає пробуджувати всередині щось невловиме. Розуміння, гордість, подяка. Все те, що й робить нас українцями.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект