Володимир Арєнєв

Легенди про наш час: «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва

06.09.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Володимир Арєнєв. Дитя песиголовців. – Київ: Києво-Могилянська академія, 2018. – 294 с.

Швидше за все, між реальними подіями і їхнім відображенням у легенді про Гамельнського щуролова минуло не менше ніж 200-400 років. І навіть це дуже небагато часу для того, щоб реальність трагедії випарувалася, а середньовічне міське фентезі стало лише вишуканим сюжетом. Бо краще не думати, що через чиюсь жадібність 26 червня 1284 року, чи 20 червня 1484, чи, може, 22 липня 1376 року справді загинули усі діти міста Гамельн. Перед очима танцюють лише строкаті плями: загадковий музика-щуролов, юрба довірливих слухачів і над усім цим мелодія смертельно-чарівної флейти.

 

Марта Баумгертнер, героїня «Дитя песиголовців», другої книжки Володимира Арєнєва з поки що дилогії «Сезон Кіноварі», теж грає на чарівній флейті. Тільки не дітям. І своєю грою намагається не помститися, а врятувати. Та й не музика вона. Тільки, виявляється, що коли сновидіння наскрізь просякнуті навіженою музикою флейти й не твоїми спогадами про «відрядження», які давно вже стали евфемізмом «війни», тільки героїня може з’ясувати, як оживити мертвих і чому живі поводяться все безглуздіше. На вулицях стає все більше єгерів із кресальними собаками, а весь жах, що набирає обертів навкруги, здається керованим, наче вистава маріонеток. Марті навіть видно нитки лялькаря, адже вона Відьма. І якщо у першій книзі «Порох із драконових кісток» вона знаходила ці самі кістки з назви роману, бо має такий дар, то у другій книжці Марта шукає здебільшого відповіді, тому що сни-спогади тих, хто побував за річкою, як батько Марти, скоро бачитиме весь Ортинськ, і флейта грає все безжальніше.

І якщо у першій частині трилогії нам пощастило не зустріти драконів, а тільки підлітків, що завдяки решткам драконових кісток намагалися заробити собі на навчання у виші, навіть знаючи про їхню страшну небезпечність для усього живого, то тепер час прискорився, кістки рясно вродили і проростають химерним врожаєм у реальності «Сезону Кіноварі». І світ Марти Баумгертнер не зупиняється ні перед чим, щоб рясно підживити ті паростки у головах, а вже «садівники» зроблять гарний гербарій із наступних поколінь.  

 

Читайте також: У пошуках трикстерів: біситися чи закохуватися

 

А найбезжальніше те, що «Дитя песиголовців» – антиутопія, соціальне міське фентезі, експериментальна проблематична література для підлітків і не тільки – це передовсім алегорична казка чи навіть легенда про реальні події, які ще навіть не закінчилися.

 

«Всі імена змінено, і якщо є збіг з реальними історичними й сьогоденними подіями, то це випадковість», – як же хочеться побачити таке на початку усього «Сезону Кіноварі». Але ми давно усередині. «Порох із драконових кісток» ще давав надію, що всі збіги – це лише гра уяви й, можливо, автора таки привабить піти углиб фентезі й розіграти, наче фокуснику, усі свої казкові карти, яких багато було посіяно у першій книзі. Та  сподівання виявляться марними. Гамельнський щуролов не пожалів своїх боржників.

 

Історія не жаліє тих, хто закриває очі на злочини. «Дитя песиголовців» від казки має лише лаштунки. Так, неймовірні лаштунки, де кожен діалог важливий, кожен вбраний і прикрашений символами на межі гротеску.

 

І цей строкатий, до міліметра майстерно вивірений гротеск грає на нервах, не менш, ніж жорстока прив’язка сюжету до реальності. Гібрид казки та підліткової антиутопії постає жахливо влучним форматом психологічного тексту про гібридну війну, гіперболічним маскуванням, що безжально викриває її потворну реалістичність.

 

За читанням «Дитя песиголовців» здається, що передивляєшся хроніку новин 2-3 річної давнини, тільки якби ті новини вирішив зафільмувати Террі Гілліам, частину реквізиту перекупивши у сталкерів. Тож тепер і в Зону не треба ходити, її всотано у тканину повсякденного життя.  Розмови про старовинні рецепти та ритуали чи зустріч Марти з прабабцею Чепуруна Лізою, яка збирає кропиву, здавалися тими моментами, що повертають «Дитя песиголовців» у казковий формат.

 

Але Королеви, що стають радницями Драконів, і старі фото на стінах будинку пані Лізи в Чурянах перетворюють усю казку на відображення, ніби вона дивиться на себе у розбите дзеркало злої королеви. І Марті залишається лише питати те відображення, а з ним і пані Лізу: «Що небезпечніше – зміна плівки чи фільм, який показували стільки разів, що він уже всім остогиднув і втратив сенс? Особливо, якщо в решті кінотеатрів уже давно крутять цифру?»

Кожної миті хочеться змінити цей фільм, і розумієш, що змінити нічого не можна, це ж книжка. І водночас можна багато усього, адже ти не Марта, і твоя реальність ще має можливості. Тільки варто позбутися драконових кісток й зрозуміти усю жахливість пов’язаних із ними ритуалів. І Марта теж намагається це все зробити, хоча про безальтернативність її легенди нам вже відомо, навіть якби ми не читали «Дитя песиголовців».

 

Разом із безальтернативністю Мартиної реальності у книжці є ще один важкий момент. Весь час проступає розуміння, що герої перебувають на різних берегах річки із читачами. Марта весь час відчувається «своєю», а герої «Дитя песиголовців», по суті, таки «чужі», хоча ми ідентифікуємо їх зі своїми, як зазвичай робимо з усіма головними героями. Ще трохи й має щось проскочити про мовне питання, але ні, здалося.  І від того гротеск ще більше міниться, сенси «пливуть», свої-чужі у світі, що тоне у сезоні Кіноварі, перетворюються на суцільно чужих. Від них хочеться відсторонитися, але зробити це неможливо. Це те саме, що відсторонитися від своєї реальності.

 

Тож залишається чекати на третю частину трилогії «Драконячі сироти» з надією, що нарешті хоча б альтернативна реальність книжки дасть змогу позбутися драконячих спадків, що, як «метелики» з «Вокзалу загублених снів» Чайни Мьєвіля, накривають страшними снами гротескну реальність Марти.

 

І перетворюють її країну на таку, яка ніяк не може змінити фільм, що давно остогиднув і тиражує сенси, які живляться лише драконячими кістками, перетворюючи усе до чого торкаються на війну і смерть.

 

Тому пан Клеменс і говорить Марті: «Ти бачила, що коїлося на площі в суботу, чи не так? Це показували по всіх каналах і, напевне, виклали в інтернеті, ти не могла не подивитися. От і все, що ми вміємо, Марто. Все, що ми можемо. Силою ненависті перетворювати людей на чудовиськ. Робити цей світ страшнішим і потворнішим. Знову і знову засівати його драконовими зубами».

 

Марта, Чепурун, Стеф, Ніка, журіки та інші разом з Ортинськом вже перетнули точку неповернення. Кожен з них проходить свої випробування, робить свій вибір, як і ми. «Дитя песиголовців» разом з іншими легендами про наш час, можливо, розповість свою частину дійсності, тим, хто буде цікавитися. Можливо, хтось колись зможе прочитати це як казку, що, як і кожна казка, несе свої архетипи.

 

Можливо, фентезі саме і є тим форматом, що найбільше підходить підліткам для подорожі у глиб себе, для ініціації й виходу за межі дорослого прагматизму. І, можливо, лише гротеск і символізм піднімає реальність над банальністю конфлікту інтересів і людської жадібності. «Драконячі сироти», можливо, дадуть відповіді.  Хоча ставити собі правильні питання завжди складніше. А поки у Марти у школі «Цирк запалює вогні» і у прямому й у переносному сенсі, в реальності маємо шкільне «перемир’я», і це не менший гротеск, ніж «перемир’я» хлібне, і ніж усе, що відбувається у «Сезоні Кіноварі».

 

Читати:

  • тим, хто читав «Порох із драконових кісток» і хотів відповідей і більшої конкретики;
  • тим, хто любить соціальні підліткові антиутопії;
  • тим, хто прагне легенд про наш час і не хоче чекати 200-400 років.

 

Не читати:

  • тим, хто не любить символізм і алегорію у буденних речах;
  • тим, хто вважає гротеск і болючі теми несумісними

 

Читайте також: Еволюція від чарівної казки до «Реальності Барґеста» Аліни Штефан

 

Авторка: Аліна Штефан

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект