Любко Дереш

Любко Дереш про Харківську резиденцію, Сковороду і будинок «Слово»

12.06.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Другий учасник Харківської літературної резиденції – письменник Любко Дереш – розповідає про роботу над новим романом серед салтівських подвір’їв і полів, напис на 500-гривневій купюрі та більярдний матч Йогансена і Маяковського.

 

Я давно хотів відкрити для себе Харків — окрім того, що це місто Сергія Жадана, оспіване в його міських баладах, воно символізувало для мене одну з найтрагічніших сторінок української культури — розстріляне Відродження. Я сподівався більше дізнатися про будинок «Слово», про український аванґард і позбутися хоча б частки непозбувної бентеги перед харківським Літературним музеєм, який завжди вселяв у мене трепет своїм інтелектуалізмом та інтелігентністю.

Але, звісно, насамперед я хотів попрацювати (завершити — а як ні, то бодай, зробити серйозну борону в цьому керунку) над романом, котрий, як планується, мав би вийти у вересні. Роман присвячений темі постправди, і на етапі, коли я дізнався, що став переможцем конкурсу Харківської літературної резиденції, я вже перевалив за середину, тож, можливо, найбільше, чого потребував — це тиші та ізольованості.

 

Читайте також: «Будинок Слово»: замаскуватися під кіно

 

Власне, шукаючи тиші та ізольованості, я попросив організаторів резиденції підгадати мені помешкання, котре було б десь ближче до зелених насаджень. Коли я багато працюю, найкраще мені допомагає відновлювати сили ранковий біг та прогулянки на природі, тому я сказав, що, в принципі, неважливо, де саме буде помешкання — хоч би й на краю міста, аби лиш там було де прогулятися.

 

Організатори Харківської літературної резиденції з максимальною уважністю поставилися до моїх слів (майбутні кандидати, будьте уважними зі своїми бажаннями!), і я отримав можливість на місяць зупинитися у приємній однокімнатній квартирі в одному з найбільш віддалених закутів Харкова — на Салтівці. Районом і справді було де гульнути (сто метрів – і я опинявся за міською смугою в дачному секторі), а головне — я отримав практично повну відокремленість від навколишнього світу, адже навколо мене опинилися майже незаселені новобудови, в яких неперервно йшли монтажно-будівельні роботи. Звуки будівництва на кілька днів мене змусили засумніватися в тому, чи справді я зможу працювати в таких умовах.

Я з азартом відтворював у розмовах з близькими різні тональності звучання болгарки, перфоратора, дрилі, які я вивчив напам’ять завдяки тому, що мав можливість чути їх практично дванадцять годин на добу, а потім, по якомусь часі, зрозумів, що ці звуки більше не бентежать мене — ба більше, я їх вже просто не помічаю і навіть сумую за їх товариством в моменти тиші. Отримавши цей неперевершений досвід, я значно глибше тепер розумію слова італійського композитора-футуриста Франческо Балілли Прателли з його «Технічного маніфесту футуристичної музики» (1911):

 

«[Музика] повинна передавати дух мас, величезних промислових комплексів, поїздів, океанських лайнерів, воєнних флотів, автомобілів і аеропланів. Все це повинно приєднувати до великої центральної теми поеми область машин і переможну сферу електрики».

 

Тож, насолоджуючись творчим усамітненням, завдяки майже прателлівським атональним аріям дрелей і перфораторів я зміг відключитися від світу настільки повно і зосереджено, аж до самого кінця резиденції, як не зміг би, мабуть, живучи в якій-небудь сповненій спекотної травневої тиші Сковородинівці.

 

Власне, Сковородинівка – одне з головних відкриттів за час мого перебування у Харкові. Садиба поміщика Андрія Ковалевського, товариша Григорія Савича Сковороди, в якій філософ віднайшов земний спочин, розташована в мальовничому закутку одного з районів Харківщини, куди я добрався практично в передостанній день резиденції.

Англійський сад зі ставом, липові алеї, символічні скульптурні групи — все це, звісно, було б цікаво, але не дуже пізнавально, якби не екскурсія, яку для мене провів харизматичний знавець житія Сковороди, науковий співробітник музею Сковороди Григорій Павлович Манженко. Нарешті я відкрив для себе постать цього великого філософа і богослова від людини, для якої, без перебільшення, духовна спадщина Сковороди є однією з найважливіших речей у житті. Від Валерія Павловича, приміром, я довідався, що розміщений на 500-гривневій купюрі загадковий напис:

 

«Не равное всем равенство. Льются из разных трубок разные токи: в разные», якому часто надавали масонського значення, був рекомендований для розміщення на банкноті особисто моїм візаві, оскільки ця фраза якнайкраще характеризує теологію самого Григорія Савича: “Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Льются из разных трубок разные струи в разные сосуды, вокруг фонтана стоящие. Меньший сосуд менее имеет, но в том равен есть большему, что равно есть» («Алфавит, или Букварь мира»).

 

Не менш плідними виявилися прогулянки містом разом з людиною, котра чи не найбільше докладає сьогодні сил на те, аби Харківський літмузей функціонував на повну силу — заступницею директорки з розвитку музею Тетяною Пилипчук, кураторкою мого перебування на резиденції. І хоча Тетяна з перших же днів умовляла мене відвідати її екскурсії, я, одержимий бажанням працювати над своїм текстом, відкладав екскурсію на потім. Тож, врешті, отримав лише мінімум — втім, і цього мінімуму було достатньо, аби з захопленням кілька годин поспіль слухати розповідь Тетяни про Хвильового (і дві версії щодо його самогубства), про більярдний матч Майка Йогансена і Володимира Маяковського (в результаті якого «королем більярду» став Йогансен), про будинок «Слово» (з балконів якого вулична дітвора крала ночами письменницький провіянт – найважче босякам було дочекатися, коли ж письменники ляжуть спати, бо ті, зазвичай, закінчували розмови та роботу далеко за північ).

Читайте також: Любко Дереш: про мед у літературі та закони в житті

 

Завдяки Тетяні Пилипчук я зміг, бодай трохи, познайомитися з харківською неформальною культурною тусівкою — вдалося побувати спершу на Ночі музеїв у Літмузеї (вони підготували цікаву акцію «1920-2019» з оглядом харківських літературних проєктів 1920-го року), а потім — на рок-концерті на майдані Свободи, проведеному на захист намету «Все для перемоги». Міська влада спробувала добитися знесення намету, який збирає пожертви для української армії, однак активісти і громадяни через суд змогли його відстояти. На концерті, окрім гурту «Жадан і собаки», виступали «Папа Карло» та «Alcohol Ukulele», котрі запам’яталися мені своїм швидким кавером на пісню Роберта Планта «Satan, Your Kingdom Must Come Down» . З лідером «Укулеле», а також із кількома іншими відомими діячами Харкова — поетами, волонтерами, фотографами — мені пощастило перекинутись кількома словами щойно на концерті.

До слова, Харків — це не лише конфронтація культури і влади. Варто зазначити, що резиденція отримала своє існування завдяки допомозі Харківської обласної держадміністрації: з боку культури зусилля з побудови мостів на себе взяла виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен, а з боку влади готовність до співпраці виказали працівники Харківської ОДА Анатолій Бабічев та Марія Андреас.

 

Залишаючи Харків, я відчуваю деякий жаль — бо розумію, що відкрив його для себе лише зовсім трішки, особливо в плані людського спілкування. Разом з тим, радію, що важливу частину роману мені вдалося написати саме під звуки перфораторів і болгарок, черпаючи натхнення від салтівських подвір’їв і полів. Тому щиро вдячний Українському ПЕН та всім причетним за надану творчу відпустку і бажаю резиденції гарного продовження її справи.

 

Харківська літературна резиденція – спільний проект Українського ПЕН та Харківської обласної державної адміністрації, покликаний підтримувати вітчизняних прозаїків та промотувати Харків і його культуру в Україні та світі.

 

Читайте також про те, як проходила минулорічна Харківська резиденція.