ВСЛ

«Нова Європа»: Українці — останні романтики Європи на «євробляхах»

31.08.2018
Україна та ЄС – «Нова Європа»

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Нова Європа. Збірка есеїв. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. —  176 с.

Що криється за популярним гаслом «Україна — це Європа»? Чи лише географічне розташування та історичний контекст, чи спільні цінності та схожа ментальність? Чи потрібно Україні членство в ЄС? Як наша держава може вплинути на розвиток Європи і водночас як може змінитися сама?

В уривку зі збірки есеїв «Нова Європа», директорка однойменного центру Альона Гетьманчук розповідає про те, яким чином в теперішній українській ментальності проявляється наша «європейськість», як змінюються наші співвітчизники, перетнувши кордон ЄС, і чому українців можна назвати «останніми романтиками Європи».

 

Завжди дивувалася метаморфозам українських водіїв, які переїжджали кордон України з будь-якою країною Євросоюзу, тією ж Польщею. З відвертих порушників, які щойно на підвищених швидкостях піднімали куряву по прикордонних селах, супроводжуючи лайливим словом перехожих, що наважувались вийти на пішохідний перехід, вони миттєво перетворювались на  зразкових водіїв: швидкість чітко дотримують, фари вмикають, ремені безпеки пристібають, зважають на сигнали світлофорів.

 

Магічний образ Європи з її порядком, законністю і культурою примушував українців ставати хоча б трішки європейцями, як тільки вони потрапляли на території Євросоюзу. «В Європі так не прийнято», «Це ж вам не Україна», — пояснювали деякі з них на моє питання про магічну трансформацію. І виходили з європейського образу, як тільки знову повертались до України.

 

Понад те, в Україні тим часом з’явився новий, зворотний феномен: на автомобілях вже з європейськими номерами — польськими, литовськими etc. — відчути себе господарем українських доріг: порушувати так, наче востаннє за кермом. «Євробляхи», як називають таких водіїв у народі — це, мабуть, перше слово в Україні з частинкою «євро», яке має більше негативну конотацію, аніж позитивну. До того все, що з «євро», мало виключно позитивний, зразковий характер — від євростандартів до євровікон.

 

Хто знає, можливо, водії «євроблях» насправді відображають трансформацію настроїв в Україні до європейського курсу як більш нюансованого і складного: не все, що містить чотири букви «євро», автоматично є благом. А «євро»-маркування — це інколи просто маскування пострадянських практик. І заради справедливості треба зазначити, що дискредитацію всього, що з «євро», почали зовсім не «євробляхи». Її почали ті, які, позуючи на фоні прапорів Євросоюзу і повторюючи мантру про європейські реформи, далі продовжували старі схеми й практики, тим самим демонструючи: можна нічого не змінювати навіть з європейським «номером». Українські ж водії, які потрапляють на європейські шляхи, просто рухаються за правилами, а не чіпляють лейбли і не називають це «євроводінням» чи «євроїздою».

«Нова Євпропа» — Україна та ЄС

Насправді, спосіб водіння в Україні — це не просто визнання (точніше, невизнання) правил і права та вияв поваги до них. Це різко дисонує якраз із визнанням правил Євросоюзу, як тільки українці пересікають кордон, і водночас є свідченням нашого рівня європейськості з точки зору рівня відповідальності, ставлення до людського життя. Тих речей, які традиційно вирізняли українців від європейців. На жаль, фривольне поводження на дорогах свідчить про те, що дуже багато українців продовжують безвідповідально ставитись не лише до життя інших, але й до свого життя. Так, наче людське життя не є найбільшою цінністю. Тепер — увага! — питання: чи може людина, яка безвідповідально ставиться до власного життя, відповідально ставитись до своїх обов’язків як громадянина, до своєї держави?

 

Дехто скаже: звичайно! Чотири роки тому багато українців були готові померти за Україну і Європу. Так само, як у 1956-му угорці були готові померти за Угорщину і Європу, якщо згадати відому телеграму керівника угорської державної агенції новин. В Україні помирали теж. Але відданість європейським цінностям навряд чи може виявлятися у тому, хто готовий віддати життя за Європу, а хто ні. Європа не оцінить смертей, бо найбільша цінність там якраз людське життя.

 

Маю сумнів, чи в ЄС оцінять гасла «Україна — це Європа»,  допоки вони звучатимуть з вуст винятково українців. Гасло «Україна — це Європа» набуде зовсім іншої цінності, якщо його ствердно вимовлять у Берліні, Парижі і Римі.

 

Зробити це буде складно, якщо в самій Україні вкладатимуть різний сенс у це гасло. Якщо для одних це буде спосіб поіншому сказати «Україна — не Росія», а для інших — міні-пролог до бажаного «Україна — це Європейський Союз». А дійсно: чи можемо і маємо ми й надалі говорити про те, що єдиним справжнім підтвердженням належності України до Європи є членство в Європейському Союзі? Тобто не всі, хто в Європі — в ЄС, але всі, хто в ЄС, — точно в Європі?

 

Очевидно, коли ми кажемо «Україна — це Європа», то переважно претендуємо на більше, аніж географічне визнання. Хоч би скільки разів ми із запалом повторювали це гасло, ми розуміємо, що «справжня» Європа, за винятком Швейцарії та Норвегії, там, у ЄС.

 

А з ЄС у нас все складніше. Парадоксально, але факт: ми стаємо все ближчими одне до одного, але все більш далекими від членства. Якщо раніше ми пробували застрибнути в останній вагон потяга, який рухався до світлої європейської мрії, то тепер все частіше виникає відчуття, що ми намагаємось зачепитися хоча б за підніжку євроекспресу, який мчить на шаленій швидкості у нікому не відомому напрямку.

 

Водночас, що ближчою стає Україна до ЄС, то багатограннішим стає його образ в Україні. Якщо для одних українців (вони в більшості) Євросоюз — це заможне, достойне життя, для  інших (вони в меншості, але на більш визначальних позиціях) Європейський Союз — це збідніння. У неформальній бесіді один відомий європейський політик якось зізнався: «Мені ніяк не вдається пояснити українським колегам, що можна жити за правилами, і при цьому жити заможно». Литовцям було легко євроінтегруватись — вони не мали що втрачати. В Україні, на жаль, для великої кількості гравців є ризик втратити занадто багато.

 

Для одних Євросоюз — це істина в останній інстанції. Хай би що він порадив — все правильно. Люди вірять у магічну силу Брюсселя настільки, наскільки розчаровані у спроможності української держави.

 

Італійці, кажуть, теж колись були ледве не найбільшими євроентузіастами в ЄС, тому що вважали Брюссель більш дієздатним, аніж часом дисфункціональні власні уряди. А потім на авансцену вийшла «єврократія» — славнозвісна європейська бюрократія. Тепер вони чи не найбільші євроскептики серед усіх членів ЄС.

 

Для інших ЄС — це не більше, ніж ситуативний політичний дах. Часом — запасний (після МВФ) банкомат. Вони не хочуть нового Кремля, тільки розміщеного в сучасній скляній будівлі у бельгійській столиці. Тут, до речі, виникає питання: можливо, українці занадто мало встигли насолодитись своїм суверенітетом, щоб знову добровільно пожертвувати бодай частину?

 

Якщо для одних Євросоюз — це прогулянки на Променаді дес Англес, для інших — «Європа тхне хлоркою», як зауважили одному з наших авторів. Зауважили недаремно. Перед українцями гостро стоїть вибір: далі чекати на «справжню» Європу тут чи відразу поїхати до Євросоюзу і більше не втрачати часу. Не ми перші, не ми останні. Бо, як слушно вловив тренд болгарський та європейський інтелектуал Іван Крастєв, люди все частіше перестають мріяти про майбутнє власної країни, вони просто починають мріяти про інші країни. І втілюють цю мрію в життя. Крастєв про це говорить передусім з проекцією на свою рідну Болгарію, де проблема з міграцією набуває дійсно загрозливих форм, але це може стати актуальним і для України.

 

І тут йдеться не лише про заробіток. Багато українців працюють у Польщі, бо там мають можливість отримувати достойні гроші на абсолютно легальних підставах. У Росії є можливість заробити ще більше, але нелегально.

 

Таким чином, Україна, хоч і не має статусу кандидата на членство в ЄС, вжеде-факто бере участь у побудові тієї об’єднаної Європи, якою її бачив Жан Моне — альянсу людей, а не альянсу держав. Принаймні ті 3,5 мільйона українців, які вже в ЄС, беруть участь у цьому процесі.

 

Багато українців втрачають не просто терпіння і бажання жити в майбутньому часі («ну ще одні вибори, і вже точно все налагодиться», «ну якщо не ми, то діти-внуки нехай поживуть»). Вони втрачають фантазію. Не можуть уявити, що і їхнє містечко десь у Хмельницькій області може виглядати не гірше, ніж містечко під Вроцлавом, куди вони знову і знову повертаються, щоб заробити на достойне життя в Україні. Можливо, варто було б запозичити досвід якогось архітектурного чи дизайнерського бюро, і в режимі 3D візуалізувати, як могла б виглядати «Україна європейська» після аналогічних реформ, проведених у тій же Польщі?

 

Що ближчими стаємо до Європи і що більше ми її пізнаємо, то більше також розуміємо, що в понятті «партнер» і «опонент» кордони розмиваються більше, аніж пори року при глобальному потеплінні. Союзник у протистоянні агресії Росії може бути для нас одночасно конкурентом у торгівлі і опонентом у питаннях історії. Важливий політичний партнер — супротивником в енергетичних питаннях і противником нашого зближення з НАТО. Скептик у питанні санкцій щодо Росії — нашим партнером в міграційних питаннях. Крім, можливо, Литви, в України наразі нема іншого партнера в ЄС, який був би союзником у всіх принципових для Києва питаннях.

 

Альона Гетьманчук, директорка Центру «Нова Європа»

 

Читайте також: Вибори по-азербайджанськи: портрет Ататюрка змінюється на Алієва

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект