Катерина Білокур

Оксана Забужко про філософію мовчазного бунту Катерини Білокур

07.12.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Катерина Білокур: мистецтво народне, наївне чи високе? – Київ.: Родовід, 2011 – 208 с.

 

«Катерина Білокур: мистецтво народне, наївне чи високе?» видрукувана в рік 50-ліття смерті Катерини Білокур і включає осмислення її праць мистецтвознавцями, письменниками, сучасними мистцями, соціологами, режисерами, журналістами. Тексти другої подані під умовним кутом зору: хто для нас Катерина Білокур сьогодні, на початку третього тисячоліття. Також видання містить тексти самої Білокур – її листуванням із мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком, що тривало майже п’ятнадцять років і є своєрідним автобіографічним літописом життя і творчості Катерини Білокур.

Сьогодні ми читаємо уривок зі статті Оксани Забужко «Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії», яка також увійшла до цієї книжки. З неї ми дізнаємося, у яких історичних, культурних та соціальних контекстах існувала Катерина Блокур як мисткиня, і чому її спосіб життя можна схарактеризувати як «Мовчазний бунт» .

 

Її біографії досі не написано. І не дивно – з усіх постатей нашого культурного пантеону 20-го століття саме до неї найточніше, прямою проекцією зі століття 19-го, пасує шевченківська формула: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». Формула, котра передбачає й зворотній зв’язок: не маючи до диспозиції правдивої «історії батьківщини», годі розгледіти й зрозуміти смислові зв’язки і всередині вплетеної в те ширше панно нитки одного життя. Чи багато сказав би нам Шевченків життєпис, якби ми ніколи слихом не слихали ні про кріпацтво, ні про справу Кирило-Мефодіївців?

 

На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» 20-го століття (ознаменованого «великим цивілізаційним проривом» жіноцтва в усі сфери суспільної діяльности, доти для жінок закриті), історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його (перепрошую – її!) народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою.

 

І так само невидимим приречений був залишатися геній.

 

У результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття.

 

Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі – значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось – і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.

 

Це велика робота, і по-справжньому вона тільки-но розпочинається. І ці нотатки – всього лиш побіжний роздум над однією книжкою: конспект до ненаписаної біографії.

У цій біографії, на позверхній погляд, майже не було чудес, якими доля завжди, за логікою міфа, полегшує шлях геніям (і без того, за визначенням, хресний, хоч би в яких зовні благополучних умовах їм випадало здійснювати свою місію). Ніхто не вивіз «хороше чорноброве дівчатко» з села до столиці, де на нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька – навіть «до п’яного дяка в науку» ніхто не відвів: навпаки, били по руках, коли ті тяглися до книжки, і змалечку «забороняли писати й малювати» (по суті, повторювалась доля іншої Катерини – Шевченко-Красицької, за свідченнями односельців, від роду не менш художньо обдарованої од свого славетного брата, – з тою різницею, що ця, «нова» Катерина проти вготованої їй «вічної жіноцької долі», де її дар міг проявитися хіба за розмальовуванням припічка у вільну годину, збунтувалась так, як і в сні не приснилось би французьким екзистенціалістам, – і ціле життя прожила в режимі перманентної війни з зовнішнім світом – за свою територію, за оспіваний приблизно в ті самі роки Вірджинією Вулф, про яку ніколи не чула, як і та про неї, «власний простір»…).

 

Ніхто не ввів її, молоду й натхненну, клекочучу енергією, за її власним виразом, «як у вулкані лава», в товариство найліпших умів і талантів свого часу (ту свою загублену молодість, по якій не заціліло ні головних робіт, ні навіть фотографічного «портрета митця замолоду», вона потім оплакувала всенький вік, і це справді варто пам’ятати: що на злеті і в зеніті її «краси і сили», у «золотому віці» «від 27-ми до 42-х» ми Катерини Білокур не знаємо і не знатимемо вже ніколи, – тільки й знаття, що в 1920-ті в своєму селі «керувала драмгуртком» і сама грала – в «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці», «Безталанній», «Перших гулях»: репертуар усіх тодішніх сільських аматорських театрів, досі не вивченого істориками потужного й масового – «чорнозем підвівся»! – вихлюпу народного творчого духа, згодом підкошеного колективізацією).

 

Не трапилось їй на старті ні «Брюллова», ні «Гребінки», ніякого, належного культурному героєві, за Дж. Кемпбеллом, «міфологічного помічника»: подружжя Івана й Ніни Калит, хоч яке симпатичне своїм моральним обличчям (святий тип «народного вчителя», нині знаний уже тільки з оповідань С.Васильченка!) на таку роль усе ж не надавалося, як і всі її пізніші добродійники – люди, як на підбір, гарні й щирі, але – за єдиним винятком, про який далі, – не настільки впливові, щоб змінити чиєсь життя…

 

У цьому пункті традиційна логіка міфа, щоправда, дає збій, наскочивши на історичну: ну а якби трапився хтось такий – «доленосний»? Якби в тому Миргороді 1924-го року, де вона, відторгнута радянською системою «принцеса-босоніжка», стоячи під брамою художньо-керамічного технікуму, в останній надії бути «впущеною» розпачливо кидала свої малюнки через паркан, як мореплавець у море пляшку з запискою (так потім в’язні ГУЛАГу кидали через колючий дріт «листи на волю», жест той самий!), таки нагодився був якийсь «Сошенко», який би, як вона в своїй безмежній простосердості уповала, побачив ті малюнки, взяв її за руку і «ввів у храм науки», де вона нестримно рвонула б уперед і вгору?.. Як би склалось її життя тоді?

 

Гіпотетично неважко уявити собі молоденьку палкооку Катрю Білокур улюбленою ученицею Михайла Бойчука або навіть – чому ні, їздила ж вона в 1928-му вступати і в театральний технікум, і так само марно, – полум’яною курбасівкою де-небудь у майстернях при «Березолі», між сценографів, – інстинкт генія гнав її саме туди, у найсприятливіше середовище для зросту: у глухим відгомоном вчутне по тодішніх Богданівках і Шрамківках – ще не «опущених» колективізацією, ще живих і самочинних («куркульських» і «петлюрівських», із «Просвітами», читальнями й аматорськими театрами…), – вирування, може, найцікавіших мистецьких процесів, що були зароджувалися в міжвоєнний період на європейському континенті (після виставки бойчукістів, чи пак того, що по них зосталося, в Метрополітен-Музеї 2002 р. я не від одного західного мистецтвознавця чула, яке це було для них потрясіння: відкрити, яких художників було знищено – і який новаторський напрямок у світовій монументалістиці поховано на корню…).

 

Якби метання молодої Білокурівни мали успіх і їй таки вдалося вирватися з селянок у радянські студентки, вона б іще встигла на той наш, за Хвильовим, «азіатський ренесанс», – але тоді по ній із певністю тільки й лишилось би, що ще одне ім’я в розстрільних списках: відстрілювали-бо саме таких – за точним формулюванням усього на 8 років молодшого за неї Юрія Шевельова (який, на відміну від сільського дівчати, з дитинства знав, що вижити під більшовиками можна тільки «не висовуючись»!) – «активних». А її запасу активности – чи, краще сказати, пасіонарности – стало б на чималий населений пункт. І, крім того, – це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, – вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться – і ламаються тільки вже разом із головою.

Якби вона «втрапила в систему», в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, «одвела»: їй здавалося, що вона «кидалась в усі кінці, як тигра в клітці», – а насправді летіла, як метелик на вогонь. Виставивши перед нею непроникне скло і відмовивши їй соціального «шляху нагору» (того «шевченківського», на який вона так гаряче сподівалася!), доля тим самим зберегла їй життя.

 

Ми не знаємо – і навряд чи вже дізнаємося, – наскільки вона сама розуміла, в якому часі їй випало жити. З того, що можна, умовно, віднести до її «політичних поглядів», маємо хіба що занотовані М. Кагарлицьким згадки її односельців, як у голодному 1947-му Катерина Василівна в гніві кричала, що «того ірода» Сталіна треба возити по країні в клітці й показувати людям, як дикого звіра: метафора явно для психоаналітика (вона сама весь вік чулася «в клітці» – й видимо здавала собі справу, хто її туди замкнув, разом із її народом), але за змістом – нічого понад пересічний рівень тодішньої селянської свідомости: після 1933-го інакше як «іродом» українське село Сталіна не називало, і не варто дивувати, що за такий прилюдний демарш на Білокур ніхто не доніс (виглядає, що українці тоді взагалі менше доносили, ніж у пізніші, брежнєвські часи: розтління нашого духа тривало не одне покоління, і наскільки системно провадилося, теж ніхто ще не взяв на себе труда дослідити).

 

Може, найразючіше в листах Катерини Білокур того останнього, вже «видимого» нам періоду, коли вона врешті отримала в системі свою нішу (яка, хоч і не змінила її способу життя, все ж забезпечила необхідний «соціальний дах» її роботі і завдяки якій про Білокур і довідалися поза Богданівкою), – це подивугідна тих листів «позачасовість», майже цілковита відсутність у них історичних координат і реалій радянської доби (на сотні сторінок – хіба яка одна принагідна згадка, що «колгосп у нас бідний», та ще яке-небудь «Будьте здорові з 1 травня», що в суті нічим не різниться від жваво описаного в іншому місці дядькового привітання до вовків на дорозі: «з цим днем, що сьогодні, будьте здорові»), – так, наче ті листи писано в добу Нечуя-Левицького чи навіть Марка Вовчка!

От посварилися, з хрестин ідучи, дід Лаврін і баба Мелашка (як у всякого генія, художнє обдаровання Білокур було синкретичним, і її «літературний слух» на живу мову абсолютний – у радянський період так класти на папір чужі голоси у нас вмів тільки Григір Тютюнник); от іще одна «марна краса», нещаслива баба Лисовета, на яку «казали колись, ще ж як вона була молода, що Лисовета як заспіва, дак як по струнах ударить», прийшла забирати од Білокурів свого п’яненького діда Савку, що всунувсь був до них у хату затанцювати, та й упав, не вдержавшись на ногах; от хатнє пекло – чистої води «кайдашівщина»: «Уже так Христя лаялась та дверима гуркала, що ніяк не можна було всидіти. Мабуть, і камінець, то і той би не витримав такої лайки, а зрушив би він з місця – та й покотився б геть. Отож і я не витримала і пішла помалу з хати аж у берег»; а от оповідачка ще засвіт, потемки, одкидає од хати сніг, з радісним тремом слухаючи в скляній морозній тиші третіх півнів, а в сусідок одне по одному засвічуються вікна – онде в Насті, а он в Олени, «брязнув засув, стукнули двері» (оповідачка явно ще й музикальна, відтворити такий фізично вчутний «саундтрек» зимового ранку не кожен поет потрапить!), і Настя витюпала надвір і скаржиться Катрі на Олену, що та – «от уже людиночка!» – «що б то не взяла, зроду-віку не принесе», так і вчора кочергу позичила й не принесла, і тепер доводиться їй, Насті, «ні світ ні зоря брести по снігу за своїм добром», – і, підглянувши до Олени в вікно, кількома енергійними репліками (Чехов і Стріндберг аплодують стоячи!) обрисовує одразу два характери – і Оленин, і свій власний:

 

«- Дивіться, от сукиного сина стерво! От не гріх, що і полаяла! Он погляньте: устала вдосвіта, тепер сидить на припічку і луза насіння, а під лавою повісомко конопель уже хто й зна відколи лежить недомикане!»
Потім знов вернулась до вікна і гукнула: «Олено, винесіть кочергу!».

 

Це не Марко Вовчок – це краще, експресивніше. Варто тут нагадати, що перша репрезентативна добірка білокурівських листів, видрукувана у «Вітчизні» 1982 р., стала не мистецтвознавчою, як можна було б сподіватись, – а літературною сенсацією.

 

Покоління, умовно кажучи, «Володимира Діброви» – виросле на дієті з тодішніх, за Стусом, «бездарних яворівських», – допалося до тих листів, як голодний до хліба: після Григора Тютюнника (натоді вже покійного) та ще «анонімної» (ніким тоді не впізнаної) Надії Суровцевої (шматки з «Житія…» якої у 1980 р. оприлюднив під своїм іменем П.Загребельний як повість «Кларнети ніжності»), це вперше у 1980-ті «українська радянська проза», як Валаамова ослиця, заговорила людським голосом. Мабуть, подібний ефект свого часу справляла Шевченкова «Катерина» на читачів, українською звиклих хіба блазнювати, тільки що цим разом шевченківська Катерина (одночасно й символічна поганьблена Україна, і реальна малописьменна селянка з Полтавщини) промовляла про себе сама, від першої особи, – і на звук цього голосу, живого й без ноти фальшу, офіційні «блазні мови» вмить обернулись перед читачем голими королями.

 

Але я зараз не про літературні чесноти білокурівських текстів (при всьому щедрому палахтінні в них особистої геніальности, це все-таки не стефаниківські листи: те, що їх писала людина неосвічена, дається взнаки щоразу, тільки-но авторка переходить від диґресій, у яких її дух ширяє сам-на-сам із предметом, до розмови з конкретним, «земним» адресатом на яку-небудь житейську тему, – ніби крила згортаються, і невиробленість мови, й селянська обмеженість словника – все муляє й мучить при читанні, як споглядання ланцюгів на ногах янгола). Тут мене цікавить виключно образ сучасного їй українського села, що постає з тих листів: після сливе сорока років Радянської влади, після сталінської Катастрофи й Голодомору (про це – єдина скупа згадка в листі до С.Таранущенка, її головного, в 1950-ті, «провіденційного співрозмовця»), – немовби й не зачепленого ні руїною колективізації, ні терором, ні війною, ні повоєнною боротьбою за виживання: цілком «упізнаваного» і з класики 19-го століття.

Та сама «народницька» архаїка, ті самі пісні звучать на вулиці, що записували в фольклорних експедиціях Антонович із Рильським, ті самі перекази – про русалок, про купальські свята – вона «списує» своїм адресатам, що збирав піввіку перед нею В. Гнатюк, і «народні типажі» – колоритні діди й язикаті молодиці, – що трапляють у поле її зору, теж якісь переважно «святочні»: то з хрестин, то з іменин, з музиками, з танцями, от тільки прикро їй, що замість давніх любих «скрипочок» «повелись ті бісові гармоні».

 

При пильнішому вгляді, втім, неважко помітити, що не лише «гармоні» її дратують. Такою самою – «крізь зуби» – вставною «реплікою вбік» (як оте «ну ось уже пережила і 33 рік» в автобіографічній сповіді Таранущенку), – збуває вона, мов відпльовуючи од себе, сливе всі історичні інновації, принесені радянською добою: її образ села свідомо, нарочито пасеїстичний – зміщений у «старовину» (серед односельців її явно більше цікавлять старі, ніж молодь!): у ті, ностальгійно під’яскравлені пам’яттю часи, «як була я малою-молодою», де навіть фізично «які все й люди здорові та гарні були! Як подивлюсь тепер на репродукцію з картини Рєпіна «Запорожці», так отам, котрі самі найкращі, так нібито вони з богданівців та з гречанівців змальовані!» (це вже та політично трефна «ідеалізація минулого», з якою радянські служби ідеологічного контролю продовжували боротися аж до самої «перестройки»!), – і «какое, милые, у нас, тысячелетье на дворе», її при тому, здається, обходить не більше, ніж Еклезіаста або поета-духовидця Алєксєя Толстого, чиї рядки («Народы сменили народы, /Лицо изменилось Земли») вона не раз цитує з цілком еклезіастівською інтонацією. Там, де, як у посланнях до офіційних інстанцій, конче треба втулити слово «радянський», вона послуговується ним як іноземка, не до кінця певна його значення: пише, приміром, «Спілка радянських художників України» (ніби існували й «нерадянські»!) і навіть анахронічо переносить «радгосп» у добу Першої світової…

 

Це теж форма бунту – остання, доступна переможеному: «іґнор» переможця, відмова переймати запроваджувану ним «новину» (Валерій Марченко свого часу відкрив був її в таборах у старих повстанців-«25-річників» і першим назвав їх за те «непереможеними», а я запам’ятала по своїй житомирській бабусі, яка, втративши в 1930-ті всіх чоловіків у родині, за всі наступні сорок років свого життя принципово не осквернила уст жодним «більшовицьким» словом, хоч би й таким безневинним, як «район»), – бунт мовчазний, «мужицький» (той самий провербіальний «обріз за пазухою», що за нього так ненавиділа й боялась українського селянина Радянська влада!), який, навіть якщо не виливається в яку-небудь чергову жакерію (ніби їх мало було в нас у минулому столітті, тих жакерій!), без наслідків усе ж не зостається ніколи – тільки що наслідки ті в нашій історії й донині по-справжньому ніким не облічені.

 

Читайте також: Як зображали Україну та українців у графічному дизайні 1945―1989 років

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект