ВСЛ

«Похований велетень» Ішіґуро: ядучі тумани безпам’ятства

12.11.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Кадзуо Ішіґуро. Похований велетень / пер. з англ. Тетяни Савчинської. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 376 с.

У 2015 році французький письменник Патрік Модіано здобув Нобелівську премію з літератури «за мистецтво пам’яті, завдяки якому він описав невловимі людські долі». Прикметно, що того ж року вийшов роман майбутнього Нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень», який, по суті, звертається до тієї ж теми. Тонко і вишукано він зачіпає глибинні струни колективної пам’яті й національної свідомості. Автор говорить про війну й нескінченний цикл жорстокості, який та породжує. Чи можна загоїти старі рани забуттям? І чи врятує нав’язаний мир від кровопролиття? Питання, що наразі є гостро актуальними і в Україні.

 

Попередня книжка автора «Не відпускай мене» була написана в жанрі більш-менш класичної антиутопії, а «Похований велетень», як влучно відзначив літкритик Євгеній Стасіневич, — «зухвала спроба зіграти на території фентезі». Але, знову ж таки, фантастичний елемент не є самоціллю. Події роману розгортаються в міфічній Англії приблизно в 6 столітті. Це чарівний і в чомусь ідилічний світ, де мешкають дракони й вряди-годи вештаються захекані оґри, які сприймаються не як хтонічне зло, а як дрібна незручність на кшталт поганої погоди. Минуло кілька десятиліть після смерті короля Артура.

Брити й сакси мирно співіснують між собою, а пагорби й рівнини постійно огорнуті туманом, який згодом стане однією з туристичних атракцій старої-доброї Англії.  Краєвид, сповнений похмурих пагорбів і порослих вересом рівнин, виник в уяві письменника під впливом середньовічної лицарської поеми «Сер Ґавейн і Зелений лицар». Власне з тієї поеми Ішіґуро не запозичив нічого більше, крім хіба що карикатурної версії сера Ґавейна.

 

В основі історії лежить не бажання осучаснити, спародіювати чи деконструювати артурівський міф, а потреба обговорити людську жорстокість, помсту й травми війни, які не мають ні часових, ні територіальних кордонів.

 

Геноцид у Руанді, масова різня в Косово, Голокост…  Ішіґуро розглядав можливість взяти за основу реальні події, однак не хотів, щоб його роман сприймали занадто конкретно.

 

За словами самого письменника, він обрав для «Похованого велетня» міфічний сетинг, аби відійти на нейтральну, рівновіддалену від усіх територію, щоб читач міг сказати: «Це своєрідна притча. Можливо, така модель часом повторюється в історії. Як частина людського досвіду».

 

Головними героями роману є літнє подружжя, Аксель і Беатрис. Разом з іншими бритами вони мешкають у норі, схожій на гобітську, у пагорбі. Позбавлені свічки через статечний вік (про суспільство солідарності тоді ще не чули), вони животіють у темряві й безпам’ятстві. Вряди-годи зринають спогади про щасливі дні юності чи про сина, який точно мав бути, але потім їх огортає завіса забуття. Беатрис пригадалося, буцімто син уже давно чекає на них у сусідньому селі, тож їм лишилося тільки взяти дрібні пожитки й вирушити в мандри. Шлях до сина поступово перетворюється на квест у пошуках спогадів одне про одного.

 

Адже таємничий туман — який виявляється заклятим диханням драконки Кверіґ — відібрав у людей не тільки історичну пам’ять, а й особисту. Ішіґуро вирішив розглянути питання свідомого забуття в макро- і мікромасштабах. Що краще: пам’ятати одне про одного усе зло й добро, ризикуючи похитнути глибину почуттів, чи свідомо витісняти спогади про завданий біль, щоб зберегти чистоту почуття? Щоправда, тоді постає питання: наскільки це почуття буде справжнім? Може, таке кохання — просто фальшивка, ілюзія спокою?

У вигаданому Ішіґуро світі існує ще один «клас» магічних істот — човнярі, які пропонують людям останню в їхньому житті мандрівку на острів — класичну міфологему смерті. Острів той не звичайний, а чарівний — скільки б людей не переправлялося туди, усі гадають, що вони самі-самісінькі. Щоправда, подейкують, буцімто для особливо вірних закоханих пар човнярі роблять винятки й дозволяють їм переправитися разом.  Для цього існує низка контрольних запитань, які виявляють справжність почуттів. Дорогою Аксель і Беатрис зустрічають чорних удів — заплаканих жінок, яким човнярі не дозволили переправитися разом із коханими на острів, адже ті не змогли згадати свого життя через дихання драконки. Тож Аксель і Беатрис, аби мати змогу вирушити на магічний острів разом, усім серцем прагнуть смерті драконки, бажаючи дізнатися про себе більше й водночас страшенно боячись цього.

 

Аксель і Беатрис подібні до Кеті й Томмі з іншого роману письменника, «Не відпускай мене». Герої-клони сподівалися, що віддана любов дасть їм відстрочку, дозволить іще трішки пожити разом, перш ніж почнуться «виїмки органів», а літнє подружжя бритів мріяло, щоб навіть смерть їх не розлучила.

 

Ішіґуро гірко підсміюється над наївною вірою в те, що справжні почуття можуть здолати смерть. Скільки легенд і переказів показують, як кохання допомагає розбити абсурдність буття, долучитися до трансцендентного! Але насправді в човні Харона завжди є місце тільки для одного, бо смерть — справа самотня.

 

Коли чари спали, герої дізналися про себе дуже багато. Зокрема, стало відомо, що стара драконка своїм подихом приховувала величезну криваву зраду, що лежала в основі миру. За інших обставин її б ніхто ніколи не забув і не пробачив. Король Артур сподівався, що нав’язаний мир колись перетвориться на мир справжній. Коли виросте нове покоління тих, хто й не чув про стародавню кривду. Тоді всі забудуть, що монастир був насправді саксонською фортецею, де знайшли останній прихисток замучені жінки й діти з вирізаних бритами поселень.

 

Прикметно, що Ішіґуро  в одному з інтерв’ю називає короля Артура військовим диктатором, «що не дуже відрізнявся від хлопців з Близького Сходу: сильний правитель, що присилував різні племена до співіснування…  Але нав’язаний мир не є добрим, адже його підтримує тільки зброя».

 

Методика поширення штучної суспільної амнезії зовсім не нова. Це базовий принцип існування будь-якої імперії. І український читач, ознайомившись з «Похованим велетнем», зможе провести дуже багато цікавих паралелей між міфічною Британією Ішіґуро та цілком реальним Радянським Союзом, який хоча і загнувся вже майже тридцять років тому, а все одно затоплює все своїм ядучим подихом. Ба більше, коли «в минулому часі пишуться території, а ось війна пишеться в теперішньому і з маленької в кожному з листів», розумієш, наскільки небезпечним є це солодке забуття.

Ішіґуро не береться судити позитивні чи негативні наслідки вбивства драконки й не виправдовує криваву різню. Він радше говорить про спосіб пережити травми воєнного часу і зберегти пам’ять як одну з основ національної ідентичності. Бо без неї все навколо обернеться на мару, а люди, які добровільно вдягнули на себе шори, за Єжи Лєцом, зі здивуванням виявлять, що в комплекті є ще нагайка та остроги. Пам’ять — це не лише знання абстрактних фактів, а й свобода самостійно ухвалювати рішення та відповідати за них.

 

Наратив письменника — в’язкий, тягучий, мало не гіпнотичний. І читач може згубитися в плетиві архаїзмів, наче подорожній в густому тумані. Разом з тим, частина метафор видається аж надто прозорою, а медитативність — надмірною. Водночас Ішіґуро мало не вперше спробував погратися з поглядами на описані події. Звична для його стилю перша особа відійшла на другий план, а сам оповідач тривалий час лишається загадкою, що отримує щемку, елегантну розв’язку наприкінці історії. Тетяна Савчинська здійснила чудову роботу з текстом, а Оксана Йориш доповнила книжку чудовими ілюстраціями, які високо оцінив сам автор. «Похований велетень» Кадзуо Ішіґуро — вчасна з’ява у сучасній українській культурі, адже розмови про війну та її наслідки ще довго будуть важливими для нас. Навіть після перемоги. Особливо після неї…

 

ЧИТАТИ

  • шанувальникам медитативної філософської прози;
  • британофілам.

 

НЕ ЧИТАТИ

  • тим, хто сподівається на класичне фентезі «меча і магії»;
  • тим, хто цінує літературу за її екшен.

 

Автори: Анатолій Пітик, Катерина Пітик

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект