Рахувати галактики разом: як писати про науку цікаво і правдиво

У межах 25 Book Forum редактори науково-популярного журналу «Куншт» розповіли про те, як цікаво писати про науку, працювати з експертами і перевіряти інформацію. А ще – як можна творити науку без PhD і лабораторії під боком. Читомо занотувало найцікавіше.

Коротка історія популяризації

«Раніше, до появи книжок, головним форматом популяризації науки були музеї, названі так на честь муз – покровительок наук і мистецтв. У храми богинь приносили дари і цінності, створюючи колекції – прототипи музеїв», – розповідає Кирило Безкоровайний, головний редактор науково-популярного журналу «Куншт».

У Середньовіччі колекції перемістилися до храмів і соборів, а у добу Відродження з’явилися кунсткамери (від німецького слова der Kunst – мистецтво). У цих приміщеннях заможні люди збирали твори мистецтва, монети, мінерали, екзотичні мушлі та інше. Простолюдину побачити таке різноманіття було зась. Та в 1671 році двері приватних колекцій відчинилися для всіх, коли у Базельському університеті відкрили перший університетський музей.

Наступним кроком стала організація лондонського Royal Society of Science (Королівського наукового товариства) у 1660 році. Їхнім гаслом став вираз – «Ми не довіряємо словам», та все ж словами на користь науки вони користалися. Особливо відзначився секретар Роберт Гук, якого можна назвати одним з перших популяризаторів науки.

А першу науково-популярну книжку написав у 1686 році Бернар Ле Бовье де Фонтенель – «Міркування про множинність світів».

До ХІХ століття науковці займалися всім підряд – наука не була спеціалізованою. Коли ж почали виокремлюватися галузі (фізика, хімія, біологія) вчені почали закривати науку для широкого загалу.

Сучасна популяризація науки почалася у часи Холодної війни. У 1957 році СРСР запустив перший космічний супутник, що стало поштовхом для США квапливо почати фінансувати популяризацію науки. Вони вважали, що зацікавлені громадяни США мають піти в науку й робили нові відкриття.

Вчені досі не дуже люблять займатися популяризацією науки. Вони вірять у ефект Сагана: мовляв, популяризатори менш продуктивні в науковій діяльності. Але насправді Карл Саган був успішним астрономом, а його «ефект» – лише плітки заздрісників.

Читайте також: «Риба всередині нас»: Ніл Шубін про таємниці людського вуха

Як писати про науку

Не всі українські вчені-популяризатори вміють писати про науку, бо не знають, як подивитися на текст очима читача, а не експерта. Якщо уявити знання у вигляді кіл, то коло популяризації науки буде в рази меншим, ніж коло безпосередньо науки, і вчений не завжди може «звузити» те, що хоче сказати. Тому потрібно, щоб редакція вміла працювати з науковими текстами і навіть переписувати їх за потреби.

Тема

Обирати тему для статті автори звикли в Google. Але журналіст і поп-соціолог Малкольм Гладуелл радить шукати її в бібліотеці – на сусідній полиці з потрібною книжкою може знайтися неочікувана, але потрібна тема.

Структура

У якісній науково-популярній статті повинен бути вступ, який зачепить і примусить читати далі. Пояснити, навіщо читати, допоможуть аналогії з повсякденним життям аудиторії або приклади з минулого. Треба розповісти історію, а це вміє робити кожен, хто говорить з людьми.

Факти

Не можна написати науково-популярну статтю без використання фактів і досліджень. Джерела інформації повинні бути надійними, і це в жодному разі не Wikipedia. Іноді автори посилаються на джерела, які редактори не можуть знайти. У такому разі все одно треба продовжувати пошуки і не давати неперевіреної інформації. Потрібно пам’ятати про посилання на авторів наукових праць, адже бібліографічний опис у науково-популярній статті буде недоречним. Достатньо вказати назву статті, на яку посилаєтеся, рік публікації і прізвище куратора команди або найвідомішого науковця з групи.

Просто про складне

У роботі з науково-популярним текстом не варто концентруватися тільки на фактах – це буде нудно. Треба наповнювати науку персоналіями: розповісти про команду дослідників, описати контекст, зазирнути з читачем за лаштунки чужого життя. Так само корисними будуть аналогії, але вони не повинні бути надто художніми. Цифри найкраще порівнювати з чимось зрозумілим. Наприклад: «220 метрів – це ніби дві довжини футбольного поля».

Цитати

Кожне твердження на кшталт «кажуть», «вчені вважають» краще перетворити на цитату, посилатися на когось конкретного. Так само треба уникати узагальнень на кшталт «усім відомо» й суб’єктивних оцінок – наприклад, «це шедевр». Науковець може оцінювати лише власну діяльність.

«Головне – усе перевіряти і ставити під сумнів, адже навіть авторитети можуть помилятися. Перед авторками й авторками науково-популярних статей стоїть велика відповідальність – саме вони визначають, як сприйматимуть науку», – радить випускова редакторка «Куншт» Юлія Білоус.

Читайте також: Фан та інфографіка: нові формати дитячих енциклопедій

Що таке citizen science

Для пояснення явища популяризація науки є дві концепції: дефіциту і взаємодії. Концепція дефіциту стверджує, що у публіки є спрага до знань, інформації мало, а вчені схожі на Прометеїв, які сходять зі світлом до простолюдинів. Це твердження вже застаріло. Нова концепція взаємодії показує аудиторію як людей, які можуть співпрацювати з вченими, бути з ними на рівних і впливати на науку. Саме аматорську науку називають citizen science.  

Наука – головний інструмент пояснення всього, що нас оточує. Щоб пояснити без маніпуляцій і неточностей, треба об’єктивно ставити питання, формувати гіпотези, тестувати й аналізувати їх. Результат дослідження друкують у наукових журналах, попередньо перевіривши. Цей процес може тривати роками, але в результаті можна прочитати достовірну й об’єктивну статтю.  

«Сitizen science – це теж достовірність, але без наукових журналів. Нею займаються аматори, що не належать до наукової установи», – розповідає редакторка «Куншт» Дар’я Кузява.

Долучитися до citizen science можна безпосередньо волонтерським шляхом, а також через спеціальні додатки.

iNaturalist – електронний каталог, куди можна вносити власні спостереження про рослин і тварин. Ці дані доступні іншим користувачам і науковцям, які можуть використовувати їх у дослідженнях.

Noise tube – цей застосунок вимірює рівень шуму в місті. З даних вчені складають карту шумового забруднення планети.

Snapshot serengeti – проект про міграційні рухи. Волонтери встановлювали у різних куточках планети камери, щоб ті фотографували тварин.

Galaxy zoo – масштабний проект з опису галактик. Зображень дуже багато, а часу у вчених мало, тож форму, колір і розташування галактик описують аматори. В авторів проекту є ще кілька цікавих завдань – наприклад, розшифрувати записи часів Шекспіра або ж документи Громадянської війни в США.

І наостанок Croud and cloud – серія фільмів про те, як громадянська наука допомагає суспільству моніторити стан навколишнього середовища. Героєм може стати кожен, хто долучиться до проекту і почне збір даних, які потім використають вчені для реальних досліджень.

Якою б цікавою не була громадянська наука, треба пам’ятати про обережність: деякі компанії можуть використовувати зібрані дані в комерційних цілях, держава може зменшити фінансування науки, а самі громадяни не завжди мають мотивацію продовжувати розпочате. Не можна прирівнювати результати навіть дуже здібних аматорів до результатів справжніх вчених. А от писати і про одних, і про інших – можна. Головне – цікаво і правдиво.

Читайте також: Ася Казанцева: Українські видавці ще не зорієнтувалися, що наук-поп – це золота жила