Сергій Якутович

Сергій Якутович та його професія

18.05.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Поліна Ліміна. Професія: художник.

— Київ, видавництво «Артбук», 2018. — 192 с.

 

Книжка «Професія: художник» зроблена в форматі критичної біографії, де митець – це, перш за все, людина. Це видання – не про результат, але про процес творчості, що в певний період стає стилем існування й зливається з особистістю автора. Шлях Якутовича є справжнім мистецьким актом, який надає не менше матеріалу для роздумів, аніж доробок художника.

Презентація книжки відбудеться під час Книжкового Арсеналу 2018, 2 червня о 16:00, у залі УВК. До виходу книжки ми пропонуємо ознайомитися з уривком з нового видання.

 

Величезні простори Будинків художників, державних виставкових залів і музеїв завжди були заповнені в радянські часи. Експозиції замінювалися по складеному наперед плану, а на стінах залишалося дуже мало вільного місця. Картини, гравюри, рисунки, скульптури та твори прикладного мистецтва мігрували з одного міста до іншого, часто долали відстані між країнами. Для художників, які «дружили» або щонайменше не опиралися ідеологічній лінії, завжди було що робити: шлях митця мав чіткі етапи із завданнями, які потрібно було виконувати. Спочатку, до тридцяти п’яти років, тривав період «молодості».

Закінчивши вищий навчальний заклад, художник мав брати участь у різних «молодіжних» заходах, вступити до Комсомолу та зібрати послужний список виставок і нагород, щоб потім отримати змогу стати членом Союзу Художників. На виставках митці зазвичай одержували закупки своїх робіт, а книжкові графіки – також і пропозиції від видавництв. Схема була доволі легкою для розуміння, і в художника не мали, за цією логікою, виникати питання: «що робити?». У географічному плані все також було просто: розпочинати з місцевих або регіональних виставок, а далі рухатися в напрямку державних і союзних. Вищою точкою для митця могла бути виставка в московському Манежі – на той час безсумнівний творчий успіх.

 

Однак питання, звісно, в художників виникали. На таких виставках зазвичай демонструвалися однакові речі, тож за умови відвідування кількох експозицій на рік врешті-решт ставало елементарно нудно. Не було динаміки в темах (робітники, селяни, партійні діячі, однакові пейзажі й натюрморти, мрії комунізму та вади капіталізму – список був доволі вичерпний), стилістичні зміни не заохочувались, а імена повторювались. Щось новаторське на виставки, особливо масштабні та всесоюзні, цензура просто не пропускала – навіть невеликі зміни сприймалися з острахом.

 

Існувала, ясна річ, андеграундна культура квартирників, але вона викреслювала митця з виставкового життя й загального контексту, а отже й перекривалися шляхи заробітку та легітимної творчої діяльності. Тому величезним питанням було, як зберігати «професію художника» та водночас справді творити, а не копіювати штучні канони тогочасної культури.

 

Молодіжні формати виставок стали тією віддушиною, яка дозволяла певну гнучкість у мистецтві. Молодість асоціювалася з несерйозністю, а отже й вимоги зазвичай були не такі суворі, як до «сформованих» авторів. Художники, які розуміли цю лазівку в системі, активно користувалися нею. На експозиціях «молодих» можна було як виставити щось менш стандартне, так і відкрити для себе нові й незвичні речі, мотивацію для творчості. Це мало вигляд своєрідної барахолки, де для того, щоб знайти перлину, потрібно передивитися й пройти крізь купу непотребу.

 

Недарма згодом у лексиці Якутовича і його оточення укоріниться метафора «мистецького звалища». Проте саме в такому перенавантаженому експозиційному просторі існувала можливість проявити себе. Зазвичай на виставці був чіткий розподіл зон: десь у центрі знаходився так званий «простір фараонів» – тобто тих художників, які мали статус «народного» та інші поважні відзнаки. Люди «в темі», як правило, швидко проходили цю зону, бо там не було нічого цікавого – і натомість йшли по периметру приміщення, де ще існувала можливість побачити щось новаторське.

 

Особливу свободу (враховуючи умови періоду) надавали виставки в містах, що знаходилися далі від Кремля. Для Якута, а також його київських друзів, велику роль зіграла Всесоюзна молодіжна виставка в Ташкенті в 1981-му році.

Там українське крило привернуло особливу увагу, а після пролунала пропозиція влаштувати велику виставку восьми київських авторів на цілий поверх Центрального будинку художника в Москві – справжній успіх для тридцятирічних митців у Союзі. Цими художниками були Тіберій Сільваші, Сергій Базилєв, Сергій Якутович, Андрій Чебикін, Сергій Одайник, Валерій Ласкаржевський, Володимир Будніков. Спершу експозицію планували за рік після Ташкенту, але з різних обставин вона відклалася до 1984-го. З приводу цього причинно-наслідкового зв’язку між виставкою в Ташкенті та Москві Якут написав текст, який сьогодні виглядає цікавим і інформативним описом тодішньої культурно-мистецької ситуації в суспільстві.

 

«Здається, давно вже вирішені всі питання відповідальності художника та його таланту. (…) Але це не так. Якщо кожен не вирішить їх для себе, не зрозуміє та не відчує до кінця – яким би талановитим художник не був – він не зможе зробити твір – гідний часу та власного таланту. Кажуть: прийшло нове покоління – хронологічно належу до нього і я. Шукають, сперечаються, приголублюють і сварять його. Мучить питання – з чим ми прийшли»

 

У своєму поколінні Сергій бачив дуже суттєву для нього проблему: чим воно було й куди прагнуло. Постійно порівнюючи однолітків із друзями батьків, Якут бачив парадоксальну відсутність певного стрижня по відношенню до системи. Якщо художники, які яскраво проявили себе в шістдесятих, виробили власний вектор дії – нехай мовчазний і локальний, але все ж таки бунт – у Радянському Союзі, то митці, що розпочали діяльність у сімдесятих-вісімдесятих вже більше «борсалися» у своїй невизначеності.

 

Незгода з ідеологією не приводила до конфронтації – неважливо, прямої чи прихованої. «Застій» – це слово не тільки про політичний період СРСР, але й про відчуття людини себе в культурному плані. Художники втрачали розуміння, звідки й куди вони рухаються. І Якутович це абсолютно точно усвідомлював і формулював: доки митець не поставить перед собою незручні питання про себе самого та навколишній світ, він чи вона не зможуть рухатися від ремісництва до творчості, наштовхувати сучасників на роздуми й (мабуть, головне) дії.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості