Book Forum-2019

Oh shit! Як перекладати суржик і сленґ

25.10.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Що робити з суржиком та неологізмами, коли мова йде про переклад? Для багатьох, хто працює з іншомовними текстами, такі нестандартні лексичні вкраплення часто стають серйозною перепоною. Перекладачі годинами шукають приклади, які допоможуть їм найточніше відтворити текст іншою мовою, гортають словники й звертаються до колег, але це не завжди дає потрібний результат. У межах цьогорічного Book Forum ми сходили на дискусію «Сленґ, діалекти, суржик, неологізми… чи літературна мова? Як перекладати з англійської специфіку мови персонажа», щоби трохи прокачати свої перекладацькі навички. Ділимося з вами конспектом цієї розмови.

Серед спікерів: письменник та перекладач Остап Українець, літературознавці та перекладачі Ростислав Семків та Ярослава Стріха, а також перекладачка Марта Госовська. Модерувала дискусію перекладачка та журналістка Ганна Гнедкова.

Іншомовний акцент

Остап Українець: «Коли персонаж належить до якоїсь іншої етнічної спільноти чи просто до невизначених емігрантів, які послуговуються іспанською мовою, і релікти іспанської залишаються в його мовленні, – це ті епізоди, коли автентичність перекладу буде дуже програвати автентичності оригіналу. Тому що умовний персонаж, який вкраплює у свою мову багато іспанізмів, – це для нас нормальне явище. Ми стикаємося із мексиканцями в голлівудських фільмах, у яких це – одна з визначальних рис, окрім акценту, і, власне, читати чи слухати персонажа, який розмовляє українською, але при цьому вставляє іспанські чи будь-які інші конструкції – це вже для нас виглядає не так автентично. Але зрозуміло, що передавати мову такого персонажа і його «Діо Міо» як «Матко Боска» – це теж погана тактика. Це та ситуація, коли потрібно йти на втрати абсолютно свідомо, тому що це єдине правильне рішення, яке можна прийняти для перекладу мовлення такого персонажа, єдиний спосіб зберегти ідентичність цього персонажа, хай навіть програючи на полі стилістики.

 

Що стосується акцентів, у мене таке враження, що в англійській є вже напрацьована база даних того, як пишуться слова відповідно до акценту. Тобто як саме вони пишуться неправильно. Я ніде не стикався з такими роботами, щоправда, але це могло б бути дуже помічне. Тактика, яка найбільш винагороджує, – це дивитися, з якими саме приголосними, з якими саме кластерами звуків не дає собі раду персонаж, підбирати якісь аналогічні або близькі в українській мові в його репліках і давати відповідні зміни, які були б максимально наближені за звучанням до того, що не може вимовити персонаж англійською.

 

Давати йому не могти вимовити ті самі конструкції й сполуки в українській мові. Але це працює хіба з якимись недовгими репліками, тому що, якщо в персонажа багато слів і він говорить отакими довгими простирадлами – це зрідка, але трапляється, – то займатись підбором і підставлянням таких конструкцій – дуже кропітка і відверто невдячна робота. Тому що та кількість часу, яка піде на пропрацювання одного конкретного акценту, абсолютно неспівмірна тому, наскільки це помітить пересічний читач. Я не кажу, що не варто і старатись, але що більше в тексті незрозумілого в мові персонажа, то більше доводиться працювати інтуїтивно.

 

Набагато прикольніше працювати, коли персонаж говорить акцентом мови, якої не існує. Тобто ця мова цілком логічна, вона раціонально сконструйована.

 

Наприклад: коли персонаж у тебе говорить гіпотетичним суржиком англійської й російської мови, котрий буде винайдений через 5000 років із причин, не обґрунтованих у романі, і при цьому пише цим суржиком, поєднанням кирилиці й латиниці, яке вже необхідно перекодовувати, щоб воно працювало для читача, який читає кирилицею, а не латинкою. Це набагато цікавіші челленджі, тому що ми всі робимо акценти приблизно, ми не знаємо, як саме помиляється носій іспанської мови в англійській мові – і в українській, відповідно, теж; часто автор сам цього не знає.

 

А от коли автор говорить про якісь абсолютно фантастичні речі, вигадує мову постлюдей, вигадує те, наскільки транслюди адаптували англійську мову для своїх потреб чи наскільки наші нащадки через тисячі років адаптують англо-російський суржик для своїх потреб, він зазвичай має вже в голові конструкцію цієї мови, він знає, як і чому говорять його персонажі. І тут доводиться, справді, сідати й працювати. А коли йдеться про реальний іспанський акцент в англійській мові – і, відповідно, в українській, – завжди можна переконати себе в тому, що автор робив це для того, щоб це виглядало правдоподібно, а не для того, щоб це виглядало точно. Тобто для ефекту, а не для якогось додаткового глибинного змісту».

Ярослава Стріха: «Остап сказав, що можна орієнтуватись на те, яких звуків не вимовляють герої в англійській, і намагатись відтворити це в нас. Насправді, крім подібностей, варто дивитись на відмінності: де виникатиме акцент, де виникатимуть помилки. Помилки виникатимуть у розбіжностях між цими мовами. Тобто, як казав Роман Якобсон, мова – це не те, що можна сказати будь-якими мовами, а це те, чого, говорячи певними мовами, не можна не сказати. Тобто, говорячи слов’янськими мовами, ти не можеш не вжити дієслово доконаного/недоконаного виду. Говорячи англійською, ти не можеш вжити іменник без означеного/неозначеного артикля. І оці точки розходження між мовами будуть дуже різними у випадку іспанської й англійської та гіпотетичної іспанської й української. Швидше за все, тобі доведеться ламати не те, де була помилка в оригіналі, якщо тільки не йдеться про вставлене іншомовне слово.

 

У мене тут була проблема з коміксом «Маус», де батько головного героя говорить із польським акцентом в англійській, де це реалізується, фактично, синтаксичними кальками з польської в англійській. Речима штибу: «What a wood hanger you give him!». Якщо це перекласти дослівно у нас, це звучатиме, як абсолютно нормальна українська: «Дерев’яного вішака йому дає!».

Тобто не буде видно, що це акцент. Доводилося вже реалізовувати це якось інакше, вживати більше «мав» там, де воно не мусило б звучати, штибу: «мав вісім років» абощо. Доводилося передирати якісь формули: «по двох роках» замість «за два роки».

Ідіолект

Ярослава Стріха: «Так, про ідіолект було питання. Одна справа, коли якийсь діалект, у принципі, існує. Тобто якийсь, умовно кажучи, йоркширський діалект ти можеш функціонально замінити якимось українським діалектом, підібравши умовно, яку роль той діалект, який у тебе є в оригіналі, відіграє в літературі й літературній мові цієї початкової мови, та підібрати щось функціонально близьке. Гірше, коли автор вигадує соціолект чи діалект, яких не існує.

 

Ну, от у мене був абсолютно пекельний текст: дія відбувається в постапокаліптичній Ірландії, де завдання автора було показати, як із таких от руїн цивілізації, шматків старої міфології, шматків старих діалектів починає проростати нова міфологія, нова релігія, і там треба було якось дуже витримувати баланс між тим, щоб там були якісь упізнавані елементи, які зчитувалися б нашому читачеві, якісь там довгі синтаксичні цикли, які звучали б, як умовно епічні: «і пішов він…», «і підрізав він свого конкурента…», «і порішав він…», з іншого боку, щоб воно було химерним, очудненим, тобто щоб воно не виглядало, як, умовно, львівська ґвара чи степовий діалект української, а щоб було видно штучність, зробленість, несправжність цієї мови. Тут уже балансувалося засобами різних стилістичних пластів. Підсумовуючи, потрібно думати про те, як оця нелітературна частина мови функціонує в початковій мові, і шукати щось, що функціонувало б відповідно і в нас».

Ганна Гнедкова: «У мене, власне, поки що був лише один подібний випадок. Я перекладала оповідання «Рука» Теодора Драйзера, і там була служниця з села, яка говорить нелітературною англійською, точніше, англійською, яка інакше звучить. І тут я, зізнаюся, взорувалася на звукопис, який був якраз в Остапа та Каті.

Разом з тим – не знаю, як в інших перекладачів, чи погодяться вони з цим, – мене весь час переслідує страх, імітуючи чиюсь мову, «передати куті меду», страх перенасичити коротку – а в служниці репліки були досить короткі – репліку персонажа незвичними за виглядом і звучанням словами, очуднити її настільки, що кожне слово стане очудненим, а самі речення – беззмістовними, нечитабельними. Інакше кажучи, страх «непозбувної бентеги».

Сленґ

Марта Госовська: «Коли я працювала з текстом Кейт Фокс, мені довелося опрацьовувати питання класовості, про те, як говорять різні класи. І складати цілу таблицю дуже побутових слів, дуже побутових реплік і фраз, які ми говоримо щодень, у різних класових системах англійців. І коли ми спілкувалися з авторкою, я спитала, чи я можу дозволити собі одомашнити цей текст, чи я можу дозволити собі його українізувати? А вже, якщо говорити ще локальніше, в силу моєї приналежності, зробити його галицьким? І ми дійшли такого висновку, що вона як автор не буде проти, якщо я присвою собі право трошки переписати цей текст і опиратися на наш галицький діалект у перекладі таких моментів, як сленґ, діалект, класові особливості мови.

 

Наприклад, предмет, на якому ми сидимо у вітальні, називають по-різному. Англійці мають чотири відповідники для того, щоб називати цей предмет, і кожен з іменників, які ми вимовимо, говорить нам про класову приналежність, про статусність, про освіту, про читані і непрочитані книжки того суб’єкта, який своїм м’яким місцем сидітиме на тому дивані, канапі, ослінчику… і вже, на жаль, не пригадаю, якщо не відкрию книжки, які я ще добирала слова. Таких слів, до яких можна підібрати один і більше відповідників, назбиралося на добрих 3 сторінки, і робота над цими трьома сторінками забрала в мене більше часу, ніж переклад цього одного мільйону символів.

 

Мені довелося створити фокус-групи для того, щоб з’ясувати, чи слово «канапа» однаково промовляє до мене, моїх друзів, просто пересічних нещасних, які потрапили в цей список фокус-групи. На третьому тижні цих діалогів, переговорів, сварок і конфліктів я зрозуміла, що це – марна справа, тому що ослінчики, софи і канапи для нас усіх, із різних регіонів України, промовляли по-різному. Тому не знаю, наскільки мені вдалося прокласти місток між сленґом, діалектом, класовою мовою англійців і українців, але я старалася».

Суржик

Ростислав Семків: «У Фоєра в романі «Всьо ясно» є один із чільних персонажів, це – Пєрцов. Він говорить дуже ламаною англійською мовою. Пєрцов говорить так, що англійському читачеві смішно. Відповідно, це мала бути мова скалічена, щоби читачеві виглядало це смішно. Тут допомагає те, що Олександр Пєрцов, за книжкою, – недовчений англійський філолог з Одеси, і тому сам собою напрошувався висновок, як це мало бути. Відповідно, я спробував максимально відтворити одеський варіант цієї суміші мов. Я не робив фокус-груп, але я ходив на «Привоз» і слухав, як там говорять. Головне було, дійсно, знайти не прямі відповідники, а тональність того, як він буде розмовляти.

 

Це була, справді, суміш різних слів. Але там не просто суржик. Було видно, що Фоєр трохи більше цікавився. І в нього проскакують якісь такі штуки… Мама називає Льошу: Liosha-don’t-disturb-me, і я подумав, що Фоєр, мабуть, чув про Ранєвську і про «Мулянє нєрвіруй мєня!». Тому ясно, що від початку в тексті він фігурував, як Льоша-нє-нєрвіруй-мєня. Тому це був привід для суперечки з редакторкою, тоді ще видавництво «Факт» видавало, яка сказала, що все це too much. Починаючи з назви. Назва «Everything is Illuminated» – це шматок його створеної мови, бо він хотів сказати «Everything is clear», тобто «Все зрозуміло», але, оскільки йому не те стрибнуло, він сказав: «Everything is illuminated».

Для нього це: «Все зрозуміло», але так само це означає і «все освітлено». І за сюжетом книжки ця освітленість, зрозумілість як витягання правди на світло – дуже важливо, тому потрібно було якось зіграти так, щоб і «освітлено», і «зрозуміло» зчитувалися разом. У нас є це слово «ясно». Добре, що воно знайшлося. Але треба було так само показати, що це – шматок його скаліченої мови. Відповідно, оригінально я пропонував назвати цю книжку, як «Всьо прєдєльно ясно». Це теж було too much, і тому вона з’явилася під назвою «Все ясно». І, відповідно, вся початкова партія була українізована, персонаж говорить незвичною, але підчищеною українською. Коли кілька років тому «КСД» звернулося до мене і сказало, що ми перевидамо, я сказав: «Окей, але давайте я верну все назад». Я не знаю, наскільки мені це вдалося, бо все-таки це був дуже швидкий темп.

 

Коли я перекладав для «Факту», то на самого Пєрцова було витрачено вдвічі більше часу, ніж на все решту, що є в тій книжці. Тобто десь 5 місяців із 8 – оце був Пєрцов. Але вдалося поміняти. «Прєдєльно» вони теж не взяли, але «всьо» залишилося, і це значно краще. У цьому сенсі російський переклад, як на мене, не передає… назва російського перекладу – «Полная иллюминация». «Illumination» – зв’язок зі світлом, звісно, прочитується, але з «ясно» – ні. Відповідно, це трохи штучно. Його мова штучна. Але, з іншого боку, мова Пєрцова також штучна, такою англійською ніхто не говорить. Найближча мова до тієї англійської, яку надав йому Фоєр, звучить у відомому анекдоті: «How much time is?» – «Time is five». – «So much?!». Але, оскільки там є якісь упізнавані українським читачем речі, їх треба якимось чином відтворити. Це ті випадки, коли перекладач може себе проявити, коли переклад переростає у творчість. Інколи я міг собі щось дозволити від себе. Там є такий персонаж – Молочник. Але він веселий. А тоді весь час реклама крутилася, «Веселий Молочник». Тож я і зробив усюди в тексті – «Веселий Молочник».

 

І ще скажу буквально кілька слів про «Білі зуби» Зеді Сміт, яку ми перекладали разом із Наною Куликовою. Книжку зараз теж перевидало «КСД», але там уже нічого не міняли. Там теж постала проблема, власне, діалекту, бо там є вихідці з Ямайки, і вони говорять якимось іншим, специфічним діалектом.

Тобто для читача-англійця, який – носій standard English, це має бути говірка з якогось далекого західного кінця імперії. Відповідно, якщо ми дивимося з точки зору української літературної мови, це має бути говірка з далекого західного регіону України, тобто з Галичини. Я не підбирав якогось звукопису, але я намагався добудувати розтягування голосних, я додавав дифтонги «оу» – «пішоу». Це звучить специфічно і по-іншому. Робота, яка була дуже цікава. Не знаю, чи вона може бути стовідсотково вдала, але це якийсь челендж».

 

Ярослава Стріха: «Хороша думка про «зберегти комізм», але модель комізму у випадку «Всьо ясно» виходить абсолютно протилежна: якщо в англійській персонаж смішний, тому що він інший, він не володіє мовою настільки коректно, а в перекладі він смішний, тому що він – «наш», він максимально включений. Чужим нам був би, навпаки, персонаж, який говорить абсолютно літературною мовою, бо в побуті ніхто з нас не говорить дуже літературною українською, всі ми позначені регіонально, всі ми позначені класово».

 

Ростислав Семків: «Інший персонаж, який приїжджає, так і зветься – Сафран Фоєр, і от він говорить дуже літературною мовою. Він говорить красивою мовою, у нього багата лексика. В нього, щоправда, частіше трапляються слова з їдишу, тому, прочитавши книжку від початку, – це дуже корисно: прочитати книжку, перш ніж почати її перекладати, – я одразу прийшов у видавництво і сказав, що мені потрібен консультант із їдишу та інших єврейських питань, тому що там багато різних реалій. Цей суржик, він все одно виглядає штучно, це не зовсім «суржик».

 

Остап Українець: «У випадку з перекладною літературою ми просто віримо, що текст був написаний іншою мовою, навіть якщо ми його не читали. Я читав переклад «Всьо ясно».

 

Я пам’ятаю, наскільки літературно – в прямому сенсі – говорить персонаж Сафрана Фоєра. І ми ж розуміємо, що він не говорить українською мовою: він говорить літературною англійською мовою, просто проти нас грає ця дистанція між реалією тексту і реалією нашого життя, яка в цьому випадку дуже мала.

 

Відповідно, коли ми читаємо мовлення Пєрцова, ми розуміємо, що суть комізму полягала якраз у тому, що він говорить неграмотно англійською мовою, що його російська впливає на його англійську – а не на його українську, що несе в собі набагато менше комічне навантаження просто тому, що це правда.

 

Ніл Стівенсон насправді гранично прямолінійний, коли доходить до імітування російського акценту. Насправді більшість англомовних авторів дуже легковажно до цього ставляться. Як зробити будь-який слов’янський акцент в англійському тексті? Приберіть усі артиклі. А тоді скажіть, якої конкретно мови це акцент, – і читач вам повірить. Їх же треба прописувати, це ж треба цікавитись, а читачі англомовних текстів усе одно не шарять. Буквально: російська мова Стівенсона – це російська мова без артиклів. І в підсумку Фьокла, персонажка «Сімміс», котра говорить дуже хорошою англійською, але по її вимові видно, що вона – росіянка… ну, тут дуже видно з власного досвіду спілкування з російськомовними людьми, які намагаються спілкуватися українською: попри те навіть, що вони знають українську досить добре, якщо вони з народження чули російську, деякі слова в них все одно залишаються російськими.

 

І мені здається, що це – можливо, трохи лінива тактика роботи з російським акцентом, але явно не лінивіша за те, що зробив Стівенсон. Я почуваюся тут на рівні з автором, особливо враховуючи, що Стівенсон як автор не надто переймається своїми перекладами. Якщо до нього звернутися за консультацією з певного питання, то він – а радше не він, а його агенти, – скажуть: «Як ви зробите, так і буде».

Неологізми

Остап Українець: «Мені зараз більше подобається працювати з його «Snow Crash», аніж із «Сімміс», тому що «Snow Crash» – це роман, базований на легенді про Вавилонську вежу. Роман базований на тенденції до змішування суспільства в одне однорідне суспільство, до змішування мов, відповідно, там дуже багато різномовних впливів, зокрема російських, тому що радикальна секта російської православної церкви намагається захопити те, що лишилося від Сполучених Штатів. І отам дуже багато роботи з мовою, дуже багато вигадування неологізмів, які мають сенс лише в контексті історії цього роману.

 

Щоб не наводити дуже багато прикладів, бо я ще, зрештою, не закінчив роботу над романом… один із неологізмів у Стівенсона – це слово «poon», яке є скороченням від слова «harpoon». Це пристрій, що дозволяє кур’єрам, які займаються доставками, чіплятися за машини й таким чином пересуватися, тому що країна перетворилася на мережу автострад. Єдиний засіб пересування – це авто або «poon», яким треба за нього чіплятися. Там було дуже багато сексуалізованих конотацій, тому що «poon» означає також різке проникнення в сексі. Через цю велику кількість конотацій, щоб хоча б якось підвести це до теми фізичних стосунків, я вживав слово «підчепити».

 

І тут схожа ситуація до того, що казав пан Ростислав, – чому варто читати книжку, перш ніж за неї братися, – виявляється, що головна героїня, яка послуговується цим «poon» (і виявляється це за якихось 50 сторінок до фіналу), – велика фанатка роману «Мобі Дік», і її просто збуджують гарпуни. І все, і я за 50 сторінок до фіналу залишився з потребою переробити це. На щастя, там не так багато епізодів, усього штук 10. Треба додумати, як це можна переписати так, щоб від самого початку в читача могла б виникнути бодай якась асоціація з тим, що гарпун має також сексуальні конотації. Вона просто дізнається у фіналі, що її антагоніст – гарпунер, згадує, що вона любить «Мобі Діка» і гарпуни, і думає: «О, а може, він не такий уже й антагоніст».

 

Ростислав Семків: «А які імена головних героїв?»

 

Остап Українець: «Ну, Хіро лишився Хіро. Він не Гіро, тому що він – японець, це натяк на його японське походження. А що стосується Fisheye та «Snow Crash», то хай це для вас залишиться таємницею до виходу книжки, бо я ще не говорив із редактором».

 

Читайте також: Переклад як психоаналіз, комунікація та територія постійного сумніву

Імена персонажів: перекладати чи транслітерувати

Марта Госовська: «У мене в досвіді перекладача нарешті з’явилася потреба перекласти ім’я. І, працюючи на школі «Litosvita», – тут сидить одна з моїх учасниць, – я запитала авдиторію: «Як ви ставитесь до того, коли перекладач перекладає ім’я?». Ідеться про останню книжку, яку я переклала, авторки Кармен Марія Мачадо, «Її тіло та інші сторони», і одна з героїнь називається Ада. Варіант перекладу був: «Ада» або «Злата». Скоротити «Злата» до «Зла», чого ми не робимо ніколи в українській мові. Але чи «Ада» нас спонукатиме до поняття «evil», поняття «зло»? І перше, що сказала аудиторія: «Ада одразу викликає асоціацію «Роговцева», а Злата ніяк не викликає у нас асоціації зі злом».

Я залишилася між двох вогнів. Ані Ада, ані Злата не підходило. І були довгі муки творчості: залишити Айві, що теж нам нічого не скаже, чи залишити Евіл – це скаже щось лише англомовним читачам і, зрештою, дуже віддалить англомовний текст від українського читача. І це один із таких викликів, яким я довго також не могла дати раду. Тепер можу сміливо писати у своєму перекладацькому резюме, що виклик «перекладати імена» нарешті справдився, бо до цього навіть не було такого досвіду, і мені здавалося, що не так складно підбирати «Емілі» до «Емілія», а виявилося, що тут криються такі неочікувані труднощі».

Пікантний підтекст

Марта Госовська: «Знову ж на школі «Litosvita» я підготувала півтори сторінки тексту для учасників. Текст був буцімто про вміст холодильника. І коли я, вперше читаючи… дуже гарна порада: читати книжку перед початком перекладу… Звісно, кажуть також, що треба дивитися на текст «свіжим оком», але це око просто почервоніє від крововиливів, коли дійде до моменту, який перекреслить усі наші тактичні рішення, які ми приймали попередні 300 сторінок. Тому порада таки дієва, і я нею послуговуюся. Отже, відкриваємо холодильник, і автор коментує вміст полиць цього холодильника.

 

Там і перчики, і баклажани, і тече м’ясо, і сходить воно соком. І десь так на третьому абзаці я розумію, що ідеться тут, мабуть, не про їжу. І серед моїх двадцяти учасників школи «Litosvita» рівно нуль відчитали ці конотації у тексті, в якому палки ковбаси, дірки у бубликах і м’ясо, яке стікає на пергаментний папір, ніяк не нагадували про тілесність й посили до іншого контексту, який захований у цьому уривку.

 

І коли я, вислухавши усі переклади учасників і те, які слова вони підбирали до «balls of mozarella», – прекрасні українські відповідники: це були і «кульки моцарели», і «грудки моцарели», але це було не про те… я попросила в них сказати мені найпершу асоціацію, яка в них виникає, коли ідеться про їжу: що є найближчою до неї з насолод?

 

І тут усі двадцятеро одразу зрозуміли, що банани, які почорніли від того, що їх давно ніхто не торкався, – це зовсім не про шлунок. Я задумалася, як зробити так, що уся багатотисячна аудиторія, яка читатиме книжку, вже наприкінці оповідання зрозуміла, що це взагалі-то було про наше тіло. Ще ніколи, як на цій сторінці, мені не доводилося так жартувати і так пригадувати свої якісь студентські роки, коли під шкірочкою добропорядності були приховані такі натяки, які й зараз вводять мене в опалу. Але, сподіваюся, читачі також відчують те, як тяжко мені давалися ці «mozarella balls». А про те, як я з цим впоралася… чекайте виходу книжки!»

 

Ганна Гнедкова: «Одного разу в мене також був випадок із сексуалізацією тексту, але я відчитала це одразу, і ця сексуалізація мені не сподобалася. Я перекладала трилогію «Сосни» Блейка Крауча, і в другому томі описана еротична сцена, в якій частини тіла евфемізовані: йдеться про мушлю і ножик, який її відкриває. Мені страшно не подобалася ця метафора, але мені довелося її зберегти».

Перекладацька свобода

Ростислав Семків: «Я думаю, що тенденція є, і позитивна. Справді, редагування стало більш ліберальним. У 90-х роках нецензурне слово у тексті – це був скандал. Зараз – ну, окей, матюк – і матюк. Це дозволяє більше смішити читача. І я думаю, теперішні перекладачі значно щасливіші в цьому плані, ніж ті, що були в дев’яностих».

 

Читайте також: Аналізуємо новий «проєкт» правопису: від «скрипниківки» до новацій

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект