класика

Супердід, стражденна блудниця і хроніки спуску в пекло: яка сучасна українська міфологія

13.06.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Як не дивно, а слов’янська міфологія не прижилася в українській культурі. Автори не дуже охоче експлуатують усіх цих дажбогів і сварогів, які мали б замінити нам античний пантеон богів. І не дивно, адже в українській культурі вже давно є своя міфологічна традиція. А ще є немало своїх великих і малих культових богів, жертвоприношення яким здійснюється на державному рівні.

Наші уявлення про античних богів не завжди коректні. Передовсім ці божества – своєрідні метафори. Ерот зі своїми стрілами – не стільки абстрактний бог любові, скільки уособлення ерекції. Те саме з Афіною, яка не стільки богиня мудрості, скільки втілення розумних і тверезих думок, які осяювали греків. Принаймні герої Гомера ніколи не вірили, що самі могли вигадати такі чудові розв’язання проблем. Кожна блискуча думка неодмінно означала присутність богині. А оскільки боги ставали батьками й дідами для багатьох героїв, логічно припустити, що тут ми маємо справу зі славетними мертвими родичами і їх вшануванням.

 

Бажання мати свій аналогічний пантеон зі слов’янських богів часто призводить до калькування. Нам хочеться мати свій героїчний епос, нашого Зевса чи нашого Осіріса – щось, що свідчить про давню й славетну історію. Це при тому, що в українській культурі є свої боги й міфологічні локації, з якими всі ми точно знайомі.

Лісова пісня Персефони

Якщо за кілька тисяч років Лесю Українку будуть шанувати й пам’ятати, то явно як жрицю культу української потойбічної богині Персефони. А «Лісову пісню» читатимуть як головний текст про українське царство мертвих.

 

На відміну від християнських зображень пекла й страшного суду, а також на відміну від похмурої картинки давньогрецького Аїда, українське потойбіччя – загадкове, прекрасне й сповнене симпатичних істот. Ним кружляє український інкуб Перелесник, навідуючи дівчат, які потребують його уваги й сексуальності. В цьому потойбіччі живуть русалки й потерчата, а нещасно закохані дівчата перетворюються на рослини. «Лісова пісня» показує, що немає ніякого окремого царства смерті. Наші мерці нікуди від нас не йдуть, перероджуючись у дивовижних істот, що повсюди стежать за своїми живими родичами з лісів, полів і річок. Достоту так само архаїчні боги давньогрецької культури стежили за своїми підопічними героями, супроводжуючи їх і стаючи їхніми незримими провідниками й помічниками.

 

Що цікаво, при Мавці, цій повелительці потойбічного царства, немає чоловіка, який би був головніший за неї й сидів на залізному троні смерті. Тобто історія Мавки – це історія з дуже архаїчним присмаком. Мавка є великою богинею, яка відповідає і за життя і за смерть. Зрештою, Леся Українка не дає нам гарантії, що наступної весни, відродившись після свого сну Мавка не зустріне знов свого Лукаша. Бо життя триває далі.

 

Письменники не так вже й часто беруться працювати з постаттю Мавки. У хрестоматійних «Тінях забутих предків» Марічка одразу ж по своїй смерті не зникає, а повертається по свого чоловіка в подобі нявки. А дитяча книжка «Великий світ і Мала Мавка» Марії Коваленко і Олега Симоненка подає постать дитини, яка блукає світом у пошуках тої, хто ж є її матір’ю. Така мила й зворушлива історія насправді відсилає до нескінченного циклу перероджень і перевтілень. Адже ця Мала Мавка – наче ненароджені діти у відомій п’єсі Метерлінка – чекає на свій час прийти на землю й пізнати свою маму. Тобто всі маленькі пригоди цієї героїні, що, до речі, відбуваються у лісовому царстві, можна розглядати як потойбічно-казкові випробування.

 

Читайте також: Кольорова карпатська міфологія Софії Рунової

Культ української блудниці

Це Марії можна було увійти в тяж від Бога і залишитися при цьому дівою, на яку законний чоловік не кричить, суспільство не засуджує і якій цілком комфортно зі своєю позашлюбною вагітністю. Зрештою, янгол порадив їй не перейматися. Кого ж слухати, як не його. Та й античні жінки, які повсякчас вагітніли від Зевса, були свято переконані у своїй правоті й безгрішності.

 

В українській літературі цей хід не спрацьовував. «Повія» Панаса Мирного, «Сердешна Оксана» Квітки-Основ’яненка і покритки Шевченка дуже переживали про свої сексуальні зв’язки. Хоча зазвичай не дуже виправдано. Скажімо, наречений сердешної Оксани не став гидувати жінкою через те, що втратила ореол своєї божественної цноти. Він готовий був підтримувати й любити її попри все. Але Оксана вперто стала в позу порочної блудниці й пішла від нього геть спокутувати свою «тяжку провину».

 

Здається, ці нещасні блудниці так каралися, бо вагітніли не від бога, а від диявола-москаля чи іншої демонічної сили. Їх хвилював не просто позашлюбний секс, а те, що це брудний і неправильний секс. Скажімо, княжна з однойменної поеми Шевченка – такий собі жіночий варіант Едіпа – пішла в монастир, оскільки її зґвалтував власний батько.

 

А от «Дівчина з ведмедиком» Домонтовича непогано використовує цей мученицький жіночий культ на свою користь. У цьому романі є юна і дуже модерна дівчина Зина, яка і сяк і так доводить закоханому в неї чоловіку, що вона – нова жінка, а не традиційний об’єкт поклоніння. І щоб у Зині припинили бачити лик Богородиці чи цнотливий янгольський німб, дівчина вдається до ексцентричного кроку. Вона віддається випадковому двірнику, про що одразу й оголошує своєму здивованому лицарю. І так, цей досвід брудного й неправильного сексу нарешті звільняє її.

Хресна дорога українського культуртрегера

Ісус Христос і справді народився в Україні, причому далеко не один раз. В українського Ісуса було багато імен – Євгеній Рафалович із «Перехресних стежок» Франка, Юрій Горовенко Кониського, Петро Могила, Іван Франко. Це всі ті чудові реальні й художні культуртрегери, які «лупали сю скалу» і терпіли, поки терпець їх не відшліфував до худющої скорботної постаті на хресті української ідеї.

 

Як Прометей, давши людям вогонь, був приречений терпіти муки за своє зухвальство, так українські культуртрегери терпіли від режимів та імперій. А якщо не від них, то від самого невдячного народу, який не слухав їхню новітню благу вість, не купував їхні часописи та в усі інші способи опирався просвітницькій діяльності цих людей.

 

Своїм стражденним життям з в’язницями, засланнями та іншими хресними муками вони рятували українську державність і культуру. Не дивно, що саме історії страждань (а не історії життя і радощів) українських діячів культури всі знають. І Шевченко, і митці Розстріляного Відродження, і шістдесятники мали яскраве і насичене життя. Але образ із терновим вінцем є стійкішим за чудові статті про «наші 20-ті» Ярини Цимбал та інших дослідників і дослідниць літератури. Тому в колективній уяві це страждальці за долю культури, які захищали крихітну свічечку букви «Ї», а не те, чим вони були чи могли бути насправді.

Великі й малі письменницькі культи

Чого ховатися, боги в українців теж є. І головний український бог – це Тарас Григорович Шевченко. Шевченкові дні – це ритуальне вшанування бога, якому приносять безліч дивовижних жертв. Ні в кого ж немає сумнівів, що покладання до пам’ятника квіти – це типове жертвопринесення на знак вшанування божества?

 

У певних мікроспільнотах шанують й інших богів. Скажімо, Андрухович немало доклався до культу Богдана-Ігора Антонича, а по смерті Грицька Чубая у львівських колах тривала міфологізація цієї особистості. Навколо цього божества склався навіть маленький діонісійський культ, до якого долучилися всі фанати гурту «Плач Єремії» (який переспівав немало текстів Чубая). Окремої згадки заслуговує культ Ліни Василівни (Костенко), чиї жриці самовіддано працюють у школах і успішно вербують юних неофіток і неофітів.

 

Загалом, створення такого культу навколо поета не є чимось дивним. Поет – це завжди візіонер і зв’язковий із силами потойбічними. Не дарма ж саме Орфею можна було домовитися із силами потойбіччя, щоб витягти з небуття свою жінку.

Ой, не ходи Грицю…, або Українська Медея гострить свій ніж

Тільки лінивий не повторював, що Київ – це відьомське, а всі українки – потенційні відьми. Гоголівська Солоха, конотопська відьма Квітки-Основ’яненка та всі ці дівчата, які мають обкрутити Гриця на вечорницях, у неділю рано викопати зілля і влаштувати багато інших дивовиж не поодинокі у своїх відьомських практиках.

 

Видатні грекині теж були відьмами. Медея, яка допомогла Ясону розібратися із зубами дракона й дістатися до золотого руна, була нічим іншим, як чарівницею. Одіссею весь час мандрував від однієї жінки із суперздібностями до іншої. А якщо жінка Геракла й не чаклувала самостійно, то з дивовижними отруйними артефактами поводилася вкрай необачно.

 

Видається, що герої взагалі мало що роблять геройського, якщо над дівчатами поблизу не почаклує Афродіта й не надихне їх виплутати всіх цих Ясонів і Тесеїв з їхніх пафосних пригод. Герой не виходить із лабіринту без своєї божественної (відьомської) помічниці.

 

Насправді, всі ці грецькі й українські жінки не закінчували Гоґвортсів, і відьми вони не тому, що їм передається відьомська ДНК. Просто в архаїчній системі координат всі жінки дійсно відьми. Їхнє тіло – джерело живої води, портал в невидимий потойбічний світ. І саме жінка через свої репродуктивні властивості є повелителькою життя і смерті, хоча чоловіки дуже постаралися, щоб смерть все ж належала саме їм. Чоловіків зачаровує не зілля, а молодість, краса і сексуальність. Якщо жінка – відьма, то тому, що лише вона може перемогти смерть, народивши дитину.

 

Читайте також: Синдром Омелька Кайдаша: безглузді смерті в українській літературі

Супердід

І звісно, міфології конче потрібен герой – воїн-захисник (або захисниця), який/а оборонятиме нас від усього світового зла. Постать воїна-козака часто заміщає в українських коміксах Капітана Америку, намагаючись показати нашого національного солдата як культового героя. Тільки чомусь цей воїн-козак досі не став суперпопулярним. У чому проблема?

 

На архетипному чи психоаналітичному рівні покладатися на воїна-захисника – не те щоб дуже розумно. Адже якщо є ворог, то захистити нас від нього має не сильний і прекрасний чоловік і не смертоносна дівчина. Це має бути велика й всемогутня постать супертатка. Та й в античних міфах всі просять про допомогу не супергероя Геракла чи Ахілла, а супербатька Зевса. А якщо вже юний супергерой щось і може, то це тому, що його підтримують його суперпредки.

 

Таким захисником є мудрий правитель українського ідеального світу – гетьман. Це і татко всієї січі, і такий собі Соломон, який порятує усіх великих і малих дітей своїм мудрим рішенням. Таким були всі гетьмани з історичних романів або всі батьки юних романтичних героїв – і Тарас Бульба, і старий Шрам із «Чорної ради». А оскільки всі ці верховні татусі часами мали сиве чоло і сиві вуса, то навряд буде помилкою сказати, що цей великий, сильний і ламповий батько для своїх дорослих синів і дочок – це супердід.

 

До речі, якщо глибше копнути, то Капітан Америка – це теж супердід. Просто довго лежав замороженим і добре зберігся, а поза зовнішністю він з іншої епохи й може розглядатися як втілення дідівського покоління й голосу та досвіду предків.  

 

Українські комікси намагаються створити українського супергероя і новітню українську міфологію, але поки не дуже вдало. Що ж, і Ніл Ґейман, і всесвіт Марвел не висмоктують своїх супергероїв із пальця. Вони експлуатують те, що вже є у великій колективній свідомості – великого Морфея-Сендмена чи скандинавських богів. І якщо вже Тарасу Григоровичу так щастить на популярні візуальні образи, чому не створити на його основі щось більше? Пророк і візіонер Шева-Шива – потенціал цього образу важко зіпсувати. Те саме, до речі, стосується і наших мавок/нявок чи дівчат-чарівниць. І якщо вже українська міфологія така жіноча (тобто настільки унікально архаїчна), ми маємо безмежний потенціал для супергероїнь, реактуалізації їхніх міфів, переосмислення їхніх бажань і страждань.

 

Читайте також: А ви не знали? Що насправді вивчають діти у шкільній програмі з літератури

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект