ВСЛ

«Світ не створений»: Махно, рояль та «Щедрик» на руїнах доби

29.09.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Світ не створений. Мирослав Лаюк — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. —  288 с

У новому романі Мирослава Лаюка, ніби в колючий дріт, з’єднано кілька історій. Він виводить з темного лабіринту, породженого питанням: «Усе — навіщо?». Дехто з героїв добирається майже до кінця, доки через дріт не проходить струм і не відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими.

Із сьогоднішнього уривку ми дізнаємося про те, як живеться людям, які потрапили у прогалину між двома світами – коли новий ще не встиг сформуватися, а старий залишився лише у спогадах, музиці та уламках матеріальної культури.

 

Душа мого прадіда Степана, разом з мамою й дядьком, 1918-го сіла у бричку й погнала в Париж, до Наполеона, проти якого прадід воював разом з козаками, яким росіяни пообіцяли повернути самоврядування. За ним у повозці поїхав дух діда Олега, що втратив палець, коли зрубував стару липу біля дому, другий палець — відірвало гарматне ядро під Балаклавою, а потім і всю руку відрізав якийсь турок. Потім — поїхала душа батька, теж Степана, котрий у війнах участі не брав, але помер від кору в 40 років. Усі вони поїхали геть.

 

Вони спочатку заїхали в Київ, на чолі з моєю мамою, Тамарою Макарівною, щоб забрати родину дядька й мене, їхнього сина. А їхній син, виходить, прийшов тепер, щоб обікрасти власний дім (я ж не вигнав цих моїх бойових товаришів звідси, чи не так?). Шкода, що я не знав, де є та ванночка, чи що там, у чому мене малого купали, — з тою посудиною вартувало б пройтися між рядами анархістів і сказати, аби кожен туди плюнув.

 

Пам’ятаючи кожну кімнату, поніс Аліну нагору, у спальню матері. Меблів і картин більше не було, голі стіни. Лишилися ліжко й матрац, але цього було достатньо. Мама ненавиділа шум, тому свою кімнату облаштувала далеко від усіх бігань коридорами й криків на сходах. Я поправив матрац — у проміжку лежав схожий на бадилину пшениці золотий браслет, який моя мама в поспіху загубила, а розкрадачі в гаморі не змогли знайти. Я заховав його в кишеню.

Це приміщення ще мало шанс на спасіння. Воно було міцним, будованим під керівництвом діда, котрий знав, як робити так, аби було добре. Він побудував тартак, млин, суконну фабрику (вона, мабуть, тепер теж кимось розорена — може, й нашими).

 

У Аліни була зламана й зміщена мала гомілкова кістка на правій нозі. Для початку, потрібно було води. Я спустився з другого поверху — хлопці тягнули рояль, ніби стару корову на заріз.

 

— Що ви з ним робите?

— Виносимо.

— Нащо?

— Чого ти причепився? Ми хочемо розважитися.

— Ви вмієте грати?

— Ми тобі не буржуйські сучки з білими ручками.

 

Вони не вміли грати, але трощити їм вдавалося на славу. «Шум — це музика нового часу», — міг би сказати хтось розумніший серед них. «Але шум — це протилежність до музики. Як троянда — протилежність до ваших пик», — відповів би я, якби мав кому.

 

Я міг би так само сказати, що це рояль фірми «Bosendorfer», що він дуже дорогий — але хіба хлопці не заслужили на цю розкіш?..

 

— Що ти такий нудний? Ми відпочиваємо.

— То спочатку пустіть мене трохи пограти.

— Ну давай, але швидко, раз-два.

 

І я заграв. Як колись. Мої пальці бігали по чорно-білих клавішах, що не були просто клавішами цих найпростіших кольорів. Це ті клавіші, які пам’ятали конкретно мої пальці. Цього домоглася та німецька хвойда Катеріна, наша гувернантка. Вона знала купу мов, уміла грати на піаніно й цікавилася найновішими дослідженнями в галузі точних наук. Але в неї не було ні краплі співчуття до того, хто не сприймає все з першого разу. Не раз вона била моїм мізинним пальцем по чорній клавіші, яка пам’ятала кожен з чотирьох тисяч доторків. Вона била по тій клавіші й репетувала: «Si bemol! Si bemol!», — а потім знову гримала пальцями й перекладала: «B flach! B flach!»

 

Я заграв. Мені не можна було викривати себе, тому єдине, що міг, — вірити в чудо. А що як ці грубі мужики побачать іншу цінність у незрозумілій для них частині меблів? А що як вони не знищать її — символ мого дитинства, моєї землі, мого повітря — те, що я не міг ніяк інакше захистити? Мого повітря. Моєї води.

 

— Щедрик, щедрик, щедрівочка, — підспівував один, упізнавши мотив.

— Ну ти даєш, — не чекали вони від мене, який ще недавно різав направо й наліво, пив людську кров, як водицю.

 

Вони казали:

 

— Давай ще! Ще давай!

 

Тут зібралася ціла купа зацікавлених — звичайних землеробів і крадіїв-рецидивістів, селян і робітників, всі, крім Скорського. Вони потребували музики, як лазні. Музика вимивала їх зсередини. Мабуть. Вони вже давно не чули іншого звучання, крім свисту куль, іржання коней та стукання долота й шурхотіння пили для ампутації кінцівок.

Але так не могло бути довго. Я не закривав кришку, просто встав і пішов по воду для Аліни, не докінчивши гру, щоб зробити це пізніше. Криниця була на північ, тобто на «Голову». Колись батько пообіцяв подарувати компас, якщо навчуся визначати по сонцю сторони світу. І, щоб легше запам’ятати, я дав кожній з них назву: на сході, де починається день, — «Праве» (права рука), захід — «Ліве», північ — «Голова», південь — «Ступні». Коли ще можна було робити цілими днями що завгодно, я прокидався зранку й говорив: іду на «Ступні». На «Ступнях» був курган, на «Лівім» — річка, на «Правім» — ліс. Тільки на «Голову» рідко ходив, бо там було село: вони, помітивши мене, говорили пошепки, старалися не наближатися до панського синка.

 

…Я обтер її чоло, її розпашілі запалі щоки. Приліг коло неї, щоб відчути гаряч її шкіри.

 

Коли жар в Аліни трохи спав, я вирішив піти в наш садок. Моєму татові колись передали подарунок з Японії — тюльпанове дерево, що цвіло зелено-жовтими квітами. Воно мало розростися за цей час, поки мене не було. Це було б фатально, якби його зрубали. Я знову спустився сходами в актову залу й не застав більше людей — вони зникли в пошуках їдла або поховалися по кублах. А посеред зали, ніби розкрита черевна клітка, — розтрощений рояль.

 

Її зламана кістка зросталася, ніби кудись поспішала. Курячий бульйон діда Василя, груші, яблука, сливи, які він встиг зірвати до приходу того чи того війська, витягали її з ліжка: Аліна пересувалася потрохи по кімнаті, потім почала виходити надвір.

 

Ми не жили в батьківському помісті — це було надто небезпечно. Натомість я щодня туди ходив — згадував усе, що було колись, — це давало дивну насолоду. Моя мама передала дідові Василеві двох канарок, коли їхала звідси. Вони жили в нього в домі й приємно крякали. Хоча, можливо, цей нестерпний звук був приємним лиш мені.

 

Аліна взяла одну з пташок в руку й приставила до вуха, як телефонну рурку:

 

— Алло-алло.

— Не муч пташок.

— Я роблю їй масаж. Алло-алло!

— Ну, алло.

— Телефоную, щоб сказати: мене дещо смутить…

— Що саме?

— Мене засмучує, що я давно не бачила, як тече ріка.

— Скоро ми зможемо пройтися далі, ніж за наше обійстя.

— А ще мене засмучує, що ти мене врятував.

— Тебе ж червоні переслідували.

— Я не про подію мого спасіння, а про те, що це зробив саме ти.

— Не розумію тебе.

— Це надто банально: з’являється лицар і визволяє з вежі принцесу. Вона паде йому до рук. Лицар і принцеса живуть довго і щасливо. Вони разом старіють, товстіють і вмирають….

— А ти б хотіла визволити мене?

— Чому б і ні?

— Якщо хочеш — врятуєш мене наступного разу.

— Найгірше, що можна зробити, — це врятувати людині життя.

— Чому?

— Ти ще скажи, що любиш мене.

— Люблю.

— Ну от. Врятованій людині важко відмовити рятівникові. Вона мусить брехати через відчуття вдячності.

— І ти брехатимеш?

— Не я.

— Насправді я врятував життя собі — без тебе я б не жив. Порятунок твого життя — найегоїстичніше, що я тільки міг зробити.

 

Ми багато ходили. Ще стояли сніги, але весна вже підбиралася. Навколо була пустка — люди майже позникали. А якщо нас хтось і бачив — то не звертав уваги. Ми виходили у садок, до озера, а одного разу навіть на курган далеко в степу, звідки було видно все навколо. Коли ми попросили в жіночки на краю села води, вона, поки виносила кухоль, встигла поговорити й зі своїми двома синами, і з дочкою, і невісткою, і чоловіком — але ми нікого не бачили, жодної людини, крім неї.

 

Тут були тільки старі люди — нікого молодого, ніяких дітей. Вони йшли вулицею, не наважуючись одне з одним вітатися: не знали — перед ними міраж чи жива людина. Ми блудили розграбованими кімнатами нашого дому, каталися на поручнях. Ми танцювали під музику, яку собі уявляли, і кохалися біля каміна, де я розкладав вогнище із залишків паркету.

 

Це так дивно — відчувати радість, коли накриваєш чиїсь голі щиколотки. Помічати, що хтось дивиться на тебе; а коли бачить, що ти помітив, не відвертається. Мити тарілку від супу, де вона лишила кружальця моркви. Вона ненавиділа варену моркву, а ти любив те, що вона ненавидить варену моркву. Але якби вона любила, ти б любив її і за це…

 

Одного ранку прилетіла пташка і постукала у вікно — настала весна. Ми прокинулися, поснідали, й Аліна сказала:

 

— Треба вирушати до Махна!

— Тобі погано тут?

— А як же ідеал? Нова держава — наша мета.

— Моя мета — ти.

— Це добре, бо ти поїдеш за мною.

— Але нема ніякої держави й не буде. Ти не бачила цих людей — є лише вони самі, нікого, крім них самих для себе.

— Ти бачиш все надто зблизька.

— Але ж ми, як і всі, просто знищуємо наших ворогів, а нічого не будуємо.

— Щоб створити, треба знищити того, хто руйнує. Селяни приводять псів на поле і розривають землю, пробиту мишачими норами. Селяни руйнують гнізда, миші вибігають зі сховищ, собаки підбігають, кусають за горло, розривають мишей.

— Ти одержима.

— Я не можу просто сидіти тут і радіти. Не можу заглушити совість.

— Ми ж навіть не знаємо, де тепер Махно.

— Дізнаємося.

— Аліно, ми — крапля в океані.

— Океан складається з крапель.

— Океан буде називатися Океаном, навіть якщо в ньому не буде краплі Аліна і краплі Олексій. Він ще може взяти собі ім’я Війна або Смерть, у найкращому разі — просто Життя.

— Я — їду. Все, що ти говориш, — це логічно, правильно й розумно. Але ці гарні слова — ніщо порівняно з моєю потребою їхати саме туди. Навіть життя — ніщо.

 

Наші коні, яких старанно доглядав дід Василь, були готові — і ми вирушили навмання. Але дорогою нас завернули — їдьте на південний схід, їдьте в степи — там Батько, там його недобитки.

 

І ми помчали.

 

Хоча, звісно, спочатку треба було прочитати знаки. Треба було пройтися по селу й уважно подивитися на кожне обійстя. А що як біля одного з них вже склепане велетенське судно, де майстер обходить усі хащі й нори, зазиваючи зайців, борсуків, лосів, тигрів, слонів, папуг, козуль і водяних курочок — всіх по двоє, всіх по двоє, тварей парами.

 

Читайте також: «Баборня» Мирослава Лаюка: і сміх і гріх

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект