> Тексти > Андрій Процайло «Привид безрукого ката»

Тексти

Андрій Процайло «Привид безрукого ката»

25.09.2014 0 Автор:

Ми продовжуємо публікувати уривки з нових книжок, які нам погодилися надавати видавці. Цього разу  уривок із роману «Привид безрукого ката» молодого письменника Андрія Процайла. Книжка не для слабодухих: у самісінькому центрі Львова привид, який століттями чекав нового народження (правда, даремно часу не гаяв і прочитав усі архіви й вміст міських бібліотек), нарешті дочекався свого виходу. Він вселяється у тіло аспіранта Лева Безрукого, щоб віднайти нащадків страчених катом людей і попросити прощення. Адже лише так його неприкаяна душа зможе звільнитися від столітніх земних поневірянь… А що там далі, то вже самі дізнавайтеся). Гарного читання.

BLUE_LINE

Процайло А. Я. Привид безрукого ката: роман; худож. оформлювач Л. П. Вировець. – Харків: Фоліо, 2014. – 313 с

BLUE_LINE

Цього містичного року зима від Львова втікала. Вона робила все можливе, щоб дати замести сліди подіям, що сколихнуть уявлення людства про те, як живуть душі через сотні років безтілесних мандрівок світом.

Кат не міг всидіти на місці. Ще вдень так-сяк терпів, а з першими сутінками давав волю своїм невидимим поневірянням міською ратушею. Відривався на всі сто! Гасав безупинно, лякаючи моторошним холодом цікавих туристів. Вітер катові підігрував. Він як ніхто інший відчував прив’язаність безрукого друга до ланцюга магічної дати.

Їхні спільні завивання наводили жах навіть на інших привидів ратуші, час яких ще не настав. Ба, навіть не наближався. Бо в кожного своя доля і ціна, яку треба сплатити за гріхи.

Перший сніг випав третього грудня. Кат не любив снігу, бо на ньому залишалися його сліди.

— Прожени сніг! — просив вітра, який не був скутий стінами ратуші й ганяв, куди хотів.

Вітер заради свого друга готовий був старатися довго і нудно, але бракнуло сил. Вагітна снігомзима й так корчилася від болю, тому мусила розродитися.

Останні перед виходом у світ дні кат вилазив на самісінький вершечок ратуші і тупо дивився за замороженим повзком стрілки древнього міського годинника. З діючих такий у Європі залишився один. Так принаймні розповідав екскурсовод. Раз у раз голосні бамкання приводили ката до тями — і знову повна, безупинна зосередженість на стрілці.

Час знущався з ката. Але й він, як і вітер, як і зима, як і все довкола, зрештою, не в силі сперечатися з правилами, що тримають на своїх плечах старезний світ, і немає значення, хто ти… Раз ти тут — ти частина життя, значить, підкоряйся грі… Бо інакше вона тебе вивергне, як обезголовлене тіло вивергає вулкан крові, і поминай, як звали…

Душа калатала в передчутті звільнення. Кат ще раз переглянув адресу, перечитав коротку історію свого нового тіла.

Подумки себе перевірив, чи нічого не забув. Щоб із самого початку не наробити дурниць — стільки ж чекав!

Годинник на ратуші загрозливо захрипів.

На площі Ринок декілька десятків людей теж зустрічали магічну дату. В  основному, веселі закохані парочки, розігріті гормонами й алкоголем, одинокі дідусі та бабусі, які цінували кожен поштовх стрілки годинника.

При косоокому світлі місяця і засніженому кліпанні вуличного ліхтаря катові кинулась в очі доволі знайома хода. Від неї тяглися дуже гидкі спогади. Він відставив розбиту шибу, висунув голову з вікна, щоб краще роздивитися, але хода розчинилася у під’їзді, забираючи з собою свою розхристану тінь.

«Від хвилювання ще не таке привидиться», — подумав кат і вирячився на застиглого годинника: чи часом не зламався старий вартовий у самісінький момент істини. Він подумки попхав хвилинну стрілку. Вона затремтіла

і перескочила на довгождану дванадцятку, сховавши під своїм велетенським тілом маленьку, але набагато сильнішу подружку. Єдина втіха, — що час від часу сховає її силу від чужого ока.

Почало бамкати. На Львів зненацька наскакувала північ. Вітер хвилин п’ятнадцять тому побіг шукати транспорт, бо на площі навколо ратуші була пішохідна зона. Кат хвилювався — з вікна не бачив вітру. Він вилетівна дах будівлі, в останню мить ухопившись, щоб не впасти, за древко прапора. Якусь мить так і стояв — однорукий, страшний, наче з сокирою на п’єдесталі. Пооглядався. Вітер облизував своїм примерзлим язиком посинілу парочку аж в районі Підвальної. Намовляв змерзлюхів викликати таксі та забиратися геть звідси, в тепло.

Вниз кат летів, наче на крилах. Під акомпанемент останнього удару зблідлого годинника він заскрипів важкими вхідними дверима і вискочив на площу Ринок.

BLUE_LINE

Збулося! Нарешті! 21.12.12!

— Чортовиння якесь! — на очах тверезів хирлявенький чоловічок, який підпирав стіну пластиліновими ногами і неслухняною головою, що підстрибувала, як на розтягненій пружині. — Йо-майо-о!.. Відкриваються самі двері і ходять самі сліди?!. —дивувався. — Геть,нечиста сило! Птфу, тфу, фу!..

На нього ніхто не звернув би уваги, якби не дикий писк юного дівчати, що теж помітило вервечку слідів і відчуло неприємний дрож у тілі. Люди посунули до дівчини, як до пряника. А чого дивуватися? Вони зібралися тут на сенсацію. Мають! Правда, не кінець випробуванням — бо вони безкінечні, а лишень кінець світу! Старого світу! Того, що був до довгоочікуваного моменту великого переходу…

«Де ж ти лазиш, вітре! Трясця твоїй матері! — вилаявся подумки привид. — Треба сліди замітати, бо нащомені шум та гам і всяка дурня!..»

Кат давно відвик бігати вулицями Львова гордо, з розправленими плечима, скрегочучи своїми чобітьми по бруківці, як сокира об точило. Він скулився і згорбився, сховав голову в шию і широкими кроками мчав на вулицю Підвальну, бо звідтам мала початися його мандрівка у нове життя. Щоб нарешті покласти край великій помилці, що бере початок ще з душ його предків, задовго до його фізичного наро­дження, і яку, на жаль чи на щастя, виправляти доведеться йому! Через гори чужих гріхів! Треба гідно завершити свою катівську справу, раз уже судилося!

Привид не вірив, що люди його не бачать. Мав око набагато сильніше за звичайне людське. Йому здавалося, що всі водночас прокинуться, почнуть тицяти у нього своїми пальцями-гадюками і заволають: «Кат! Кат! Ловіть його! Катуйте!» Бо так би на їхньому місці зробив він. Якби-то світ знав, як він ненавидів себе! Як би без роздумів відрубав собі не тільки голову, але й душу, щоб заснула навіки, а не билася в конвульсіях і не пекла…

З’явився його вітер. Захеканий і злий. — Годі нити! Мчи за мною! — бурчав вітер. — Знайшов, коли каятися! — вітер давно навчився читати катові думки. Був відвертий, як сокира. Кат на нього не ображався, бо це означало б ображатися на себе. Перебуваючи у цій вічній м’ясорубці душ — львівській ратуші — вони зріднилися, як подих одного тіла…

BLUE_LINE

Хлопець і дівчина, яких «загартовував» вітер, впихали свої неслухняні, скоцюрблені тіла у заспане авто. Водій був підстаркуватий, вусатий і нервовий. Він підганяв пасажирів, щоб всідалися швидше і не випускали з машини тепло, бо пічка працює слабо. Або може знатуритися і не працювати зовсім.

— Як стара баба! — зробив дотепне порівняння водій-буркун.

Юнак ніяк не міг захлопнути дверцята. Їх притримував вітер. Кат обняв свого друга:

— Я за тобою не сумуватиму, бо не хочу прив’язувати тебе до себе, — сказав. — Ти заслужив бути вільним, друже! Бувай! Щоб не скучав, можу порекомендувати тобі одного знайомого з львівської ратуші. Привид хоч куди! Інтелігентний і злий! Він ще цікавіший за мене, бо бродить постійно у труні, — пожартував крізь замерзлі сніжинки на очах кат.

— Дякую, дам собі раду сам, не вчорашній! — відмахнувся вітер і підштовхнув безрукого ката у салон машини, бо мускулястий юнак, якого Бог у цю мить нагородив молодістю, силою і красою, так зацідив дверима, що ледь не відрубав катові другу руку.

— Ну-ну, легше там, — пробурчав водій і запитав, куди їхати.

Вітер на прощання покидав машиною то в один, то в інший бік і повернувся назад, у ратушу, щоб жити собі далі.

«Жити — щоб жити! Бо все у житті головне!» — такий справедливий закон вивели за чаркою спогадів у львівській ратуші привид безрукого ката і вітер, якому судилося бути прив’язаним до будівлі через те, що одного разу втрапив у її розхристані протяги, які тепер уже не відпускали…

— Кажете, на Франка, 80? — перепитав водій. — Добре. Гарний район. Дорогий. Додому?

— У парк, — буркнув юнак.10 11

— М-да, молодість розумом не збагнеш, — філософствував водій. — З одного дубака в інший. Нехай. Мені все одно. Я таксист. Їду, куди скажуть…

Кат подумки подякував вітрові. Ще недалеко від’їхали, може, почує. Що спеціаліст, то спеціаліст, провів відмінну роботу, бо… Саме на Франка, саме на «80» треба йому чимшвидше дістатися, щоб почати свою велику місію без збою!..

Було слизько, машина їхала повільно. Але для ката й ця швидкість була космічною. Будинки пробігали повз, як навіжені. Він належно оцінив перевагу автомобіля перед возом. Швидко, тепло і зручно.

BLUE_LINE

У ратуші кат часу не марнував. Тих знань, що назбирав за час чекання, вистачило б не на один десяток професорських голів. Тут було у кого і з чого повчитися. Він перелопатив усі архіви, видимі й невидимі, не кажучи вже про офіційну бібліотеку і стоси щоденних паперів, що, наче вир, крутилися у міській раді. В її численних управліннях, відділах, секторах, комітетах і звичайних кабінетах. Кат особисто був знайомий з мером та всіма депутатами, не раз бував на засіданнях. Помітив, що у головах тих, хто турбується про народ, століття нічого не змінили. Як був бардак, так і залишився. Скований приміщенням, кат кожну нову інформацію старався підтвердити наочно: розглядав малюнки, фото.

Останніми роками навчився вмикати комп’ютера. Передивився гори фільмів, різних навчальних відео. Проте найціннішу інформацію він почерпнув з диска, знайденого у розбитому вікні підвалу. Його наче хто умисно вкинув туди, аби озброїти ката перед великою битвою.

Не раз ні в чому не винні працівники діставали наганяй від начальства за те, що залишали на ніч увімкнену техніку. Як не відпиралися, що то не вони — не помагало. Факт є факт. А подумати, що комп’ютера міг увімкнути привид, нікому не приходило у голову. Які ті людище заземлені!.. Коли нарешті Бог дозволить їм користуватися своїми мізками на всі сто?.. Кат, правда, теж мав трохи совісті — користувався комп’ютерами по черзі, щоб не підставляти зайвий раз переляканих службовців, що тремтіли за свої робочі місця. Ото комедія була, коли вони міняли паролі, які тільки комбінації букв і цифр не вигадували і як приховували їх від колег! Були випадки, що й самі забували… А привид усе бачив. Стояв поруч і запам’ятовував.

Так що до нового життя теоретично кат підготувався бездоганно. Тепер час застосувати свої знання на практиці.

BLUE_LINE

Таксист, не зумівши розговорити змерзлих пасажирів, увімкнув музику. Зболений голос Славка Вакарчука обіцяв, що «не здасться без бою». Кат теж був рішуче налаштований, тому повністю підтримував співака. Хоча здаватися взагалі не збирався. Але й не був категоричним, бо піти з фізичного життя так, як зробив це свого часу він, можна до певної міри розцінювати, як те, що він здався. Кат дослухав пісню до кінця і дмухнув на програвач. Той захрипів і замовк.

— Знов зламався! — вигукнув водій і вдарив долонею по стертих кнопках. Кришка програвача тріснула і відлетіла.

Хлопець із дівчиною переглянулися. Дівчина, як дві краплі води, була схожа на одну знайому блудницю з колишнього життя, якій кат відрубав голову.

Водій ката дратував. Якби його воля, він би його трохи помучив. Щоб не був таким набридливим.

— Ви що, посварилися? — звернувся таксист до хлопця. — Чого мовчите, як закляті?

— Дурня якась! — вигукнув хлопець. — Я рік чекав зустрічі, а все рухнуло вмить. Якийсь холод пробіг — і все! Я в шоку! Вона — не вона! Хоч убийте, якщо вона справжня! — юнак щосили перекрикував захриплого мотора, щоб його омріяна красуня прийшла до тями. Може, схаменеться?..

— Думаю, краще спитати у неї, чому у тебе шок? — порадив водій. — І взагалі, ти сам розумієш, що ти мелеш?..

Дівчина мовчала. На зло хлопцеві і водієві та на радість катові.

— То чого тобі в парк, коли вона тебе кинула? — не вгавав таксист. — Хочеш її… покарати? — хихикнув.

— На кпити… — нарешті заговорила дівчина. — Невиховані люди, як правило, додають: «щоб питали такі дурні, як ти»…

Таксист скипів: — Розумниця знайшлась! — і налетів на юнака. — Та всі вони однакові! Висади її до дідька, виклич собі дівчину та грійся! — радив. — Моя колишня мене нині так само кинула. Вигнала як пса!.. Тому й таксую, ніби приблуда… Що?.. — вишкірився водій у дзеркало заднього виду до дівчини.

Чому він «щокнув» і що хотів цим сказати — залишилося загадкою, бо дівчина з лівої так стусонула таксиста у вухо, що той втратив кермо, машина загуляла від бордюру до бордюру і врізалася в стіну.

— Стоп. Приїхали, — спокійно мовила дівчина і відчинила дверцята.

Поки спантеличений юнак і водій приходили до тями, збираючись вивернути купу лайки на миле дівча, на дах автомобіля звалилося щось важке.

Таксист згадав Бога.

— Господи, та що ж це таке! — вигукнув він.

Але було вже пізно.

Якби не вчасно відчинені дівчиною дверцята, довелось би, напевно, викликати еменесників і розрізати авто, бо машину так приплюснуло, що все заклинило.

Вилазили через одні дверцята. На даху машини розпласталося закривавлене тіло. Поки таксист лаявся, погрожував дівчині і нарікав на долю, а хлопець вивергав з себе з’їдене, кмітлива красуня встигла викликати «швидку» та позамотувати шарфами, яких поздирала з тих же отетерілих попутників, кровоточиві рани потерпілого.

BLUE_LINE

Привид не знав, що робиться, аж поки не подивився на стіну будинку. Там красувалася свіжа, як нинішній сніг, вивіска «ІВАНА ФРАНКА, 80». Аж тепер все стало на свої місця! Примчала «швидка». Як на диво — швидко. Рятували, як могли. Нічого не допомагало. Пульс потерпілого все слабшав і слабшав. Нарешті лікар мовив чи то до колег, чи до себе, чи до Бога:

— Все. На жаль…

Чоловік був років тридцяти п’яти. Височезний, широкоплечий, м’язистий. Смоляні кучері, що певно досягали до плечей, тепер купалися у власній крові на засніженому асфальті. В правій руці чоловік уперто тримав паспорт, а лівої у нього не було. Точніше, кисті не було. Рука стирчала, як обрубок.

— Лев Безрукий, — мовив лікар, гортаючи паспорт.

Кат побачив, як перелякана душа покидає тіло господаря. І втікає, наче за нею женуться привиди. Кат знав, що душі, як правило, прив’язані до тіла, довго не хочуть іти в надії на повернення. А ця… Певно, розуміє, що її місце вже зайняте…

Коли тіло голосно видихнуло, а з рота потерпілого пішла цівка крові, і лікар закрив перестрашені очі мерця, привид закрутився дзиґою, став згустком ивної енергії і… вселився в Безрукого. Той смикнувся ще раз. Лікар без ентузіазму попробував пульс.

— Є!—щосили вигукнув, аж затремтіла земна куля. Наче за командою, вдарили блискавки на медичних апаратах, застрибали стрілки, і почалася друга серія рятування.

Катом затрусило у новому тілі. Йому було мало місця. Все сковувало, обмежувало. Здавалося, тіло тріщить по швах.

Особливо важко було у голові — мізки закипали. Кат зрозумів, що у фізичному тілі його сторічні знання не вкладаються. Він, наче комп’ютерна програма пошуку, почав вибирати основне, найпотрібніше, на його думку, для здійснення призначення, і записувати у мозок свого нового тіла. За мить той йому видав, що місця вже немає, зайнято…

— Темнота… — подумав кат. — Стільки знань пропало. Де той їх оспіваний прогрес?! — і втратив свідомість.

Нове життя почалося, як все у світі. З мук…

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi