Vivat

«Точка нуль» Чеха: книжка, що розвертає обличчям до нас самих

26.11.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Чех. А., Точка нуль: збірка есеїв – Х.: Віват, 2017 – 224 с.

У ці дні чорної ганьби та пекучого сорому прочитав книжку Артема Чеха про війну — «Точка нуль». Мені було тяжко наважитися її читати, з багатьох причин. По-перше, я особисто з ним знайомий, хоча це й давня історія, але все одно посилює докори сумління: «Він воював, а ти — ні». По-друге, я читав всі його ранні книжки й погано собі уявляв, як той стиль і та манера підійдуть під цю тему (конкретно ці побоювання виявилися даремними). Частково через все це, а частково ще й тому, що тема надто близька та болюча, я не міг «тримати дистанцію», необхідну для більш-менш «чистого» сприйняття тексту як літератури. Гадаю, це буде помітно — чи й уже помітно.

 

Хоча жанр книжки визначений видавництвом як «збірка есеїв», на мій погляд, це в точності те, що називається «документальною прозою». Можна було б навіть сказати «репортажною прозою», якби йшлося не про війну і не про аж настільки «внутрішнє спостереження», що воно вже ніяке не спостереження, а участь — участь солдата у війні. Це знову трохи про дистанцію, так? Щоби мати змогу сформулювати свої враження, мені доведеться розділити свою реакцію на дві частини — на «прозу» та на «документальність».

 

Одна з найбільших літературних чеснот «Точки нуль» полягає в тому, що автор максимально наявно та відчутно «вбудований» в текст. Ми не просто бачимо реальність його очима, а добре розуміємо та відчуваємо, чиї саме це очі. Довга школа «суб’єктивного письма» дозволила Чеху майстерно побудувати «авторську оптику», і це, крім всього іншого, моментально «вмикає» читача в текст. По суті — це військовий щоденник, який чітко слідує за географією та хронологією призовної історії автора. Крім того, що в ньому «є автор», Чех також прекрасно «архівує», «зазіповує» сюди купу різної, сказати б, «соціології» — хто такі його персонажі, яка їхня передісторія, на якій базі вони сприймають те, що відбувається. Це цінне саме по собі, але на додачу ще й робить наше сприйняття гранично прозорим. Ці люди, ці типи дуже впізнавані — не знаю, як буде за 10-20 років, але зараз ці персонажі красномовні, вони майже як символи.

 

Стиль ретельно відшліфований. В якомусь сенсі аж настільки, що починаєш гадати: це скелет чи броня?

 

Можливо, ця злагоджена машина письма дозволила автору висловити щось таке, що інакше, без всього цього захисту іронії, самоіронії, майже обов’язкових парадоксальних «досказань» після речення, залишилося б у мовчанні. Це, мабуть, знову про дистанцію, необхідну для художнього висловлювання, але емоційно на війні надто проблематичну. Трохи заважає те, що це добре знайомий «стиль укрсучліту», що якось зовсім далекий від теперішньої реальності, в якій вже й самого укрсучліту — як дивного явища альтернативного мейнстриму — фактично нема. Ну, з іншого боку, на що ж іще спиратися, як не на «попередню літературу»? Так, надто далекий був укрсучліт від війни, але нечесно йому цим дорікати. Ми майже всі були такими ж.

 

Що стосується документальності, винятково вільної від викривлень та деформацій (завдяки рельєфно виписаним суб’єктивностям автора, персонажів, та навіть пейзажам чи ситуаціям), вона більш ніж похмура. Ця книжка — про деморалізацію війська і суспільства в цілому, і вона добре (доречніше, мабуть, буде сказати «жорстоко») пояснює, чому ми програли саме той раунд, коли шанси на перемогу якраз почали збільшуватися.

Можна почати з того, чого у книжці нема. Нема в ній, наприклад, боїв, хоча ми здогадуємося, що автор не обмежується сліпою стріляниною в пітьму. В ній бувають поранення, хоча тільки як далека обставина, і є навіть смерть, але єдина виписана — це самогубство офіцера. Так само і головна зображена травма — це біла гарячка (може, навпіл з воєнним психозом, але про це нам залишається хіба здогадуватися). Загалом п’ють солдати страшно — хто хоче, звісно, але можливості завжди є. Як і можливості не воювати, навіть знаходячись безпосередньо на фронті. Прикметно, що в автора це не викликає особливого обурення чи засудження, — що різко контрастує з ненавистю, наприклад, до «нациків на блокпостах», які чіпляються до солдатів, що їдуть з фронту.

 

Саме по собі важке та страшне перебування на передовій є прощенням майже всіх гріхів, крім «крисятництва» хіба. Можна сказати, що в книжці й ворога як такого нема, хоча «звідти стріляють», звідти постійно прилітають міни та снаряди, і автор час від часу вдається в питання, хто ці «люди з того боку». Відповіді нема, є тільки розуміння своєї місії: «ми тут для того, щоби вони, хто б вони не були, не посунулися далі». Помітно, що цього розуміння досягли далеко не всі солдати на передовій. Безперечно, це злоякісний наслідок розкладеної, хворої свідомості цілого суспільства, яке боїться і не може визначитися, з ким воно воює, і тому воліє не воювати й знецінювати саму війну.

 

Значно більше і детальніше, ніж про бойові небезпеки, написано про побутові проблеми у війську, майже несумісні з життям.

 

Холод, спека, погане харчування, відсутність води, погане речове забезпечення, погана медицина, жахливі умови існування тощо. Характерно, що провина за це зависає в повітрі, — принаймні вона точно не пов’язується з ворогом. Показовим є також ставлення місцевих — воно ніби «вирівнює» наших вояків з тими, хто стріляє з того боку; це все «хлопцы». І хоча немає жодних сумнівів, що з того боку фронту окупаційно-терористичним військам ніхто не розповідає, як тут страждають «такі ж самі» «хлопцы», той бік так і залишається закритим «туманом війни».

 

У якийсь момент нас чекає розділ «Сімнадцять мішків із пасками». Ось цитата: «Бувало, на солдата видавалося по три кілограми твердого сиру на тиждень. Що вже говорити про сотні банок консервованих бичків або згущівки, з яких ми вибудовували цілі піраміди. І це при тому, що в інші періоди не було часом навіть найнеобхіднішого». Навіть виснажливе «перемир’я» змінюється наступом і відвоюванням певних ділянок у «сірій зоні» (опису цього в книжці нема, тільки згадування). Але: «Я на своєму шляху не зустрів жодного солдата, якого оминули б зневіра, розчарування й тотальна недовіра до держави». Навіть конкретніше: «…грає в патріота та батька нації, виголошуючи сльозливі промови, а на ділі є об’єктом ненависті всіх мобілізаційних хвиль та тих, хто необачно підписав контракт до завершення АТО». Здогадайтеся, хто це, і чи допомогли б йому менш сльозливі промови.

У книжці є розділ про кошеня, яке солдати взяли до себе в бліндаж, але воно виявилося хворим і неприємним, отже стосунки не склалися. Крім того, що це характерний прояв іронії, руйнівної для міфів (скажімо, «абрикоси Донбасу» виявляються завезеними з Молдови), виглядає цей епізод трохи як метафора стосунків із державою тих років — і солдатів, і всього нашого суспільства. Між тим, ділянка фронту, яку тримав автор і його військові брати, — це якраз ті місця, які ми тепер здаємо ворогу. Боляче це усвідомлювати, і я навіть уявити не можу, що відчувають зараз вони — ті, хто роками собою захищав цю нашу територію.

 

Книжка унікальна — наскільки я розумію, поки що чи не єдина «професійна» велика проза учасника війни, тобто написана тим, хто до фронту вже був письменником. Може, тому це не стільки книжка про війну, скільки книжка про людину на війні, людей на війні, країну на війні. Зрештою, чесніше буде (хоча це гірко і соромно) сказати значно стриманіше — про нашу країну під час війни. Хоча на фронті автор весь час дивиться на ворога — у бік ворога — його книжка розвертає нас обличчям до нас самих.

 

Читайте також: Дивитися на ворога: воєнна проза Артема Чеха

 

Фото: Юлія Вебер для Meridian Poltava

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект