Ніка-Центр

Сміття і люди: чому суспільство добробуту приречене жити на звалищі

30.03.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Томас Гілланд Еріксен. Сміття і люди. Зворотній бік споживання. – Київ: Ніка-Центр, 2016. – 244 с.

Книжка знаного норвезького вченого-антрополога Томаса Гілланда Еріксена «Сміття і люди» – це розгляд різних аспектів співіснування людської ойкумени та світу відходів. Попри свою назву, це зовсім не екологічна розвідка й не інструкція порятунку світу від забруднення та різних відходів. Автор розглядає сміття як невід’ємну рису людського способу існування. Мало хто знає зазвичай, скільки реально сміття ми виробляємо. Мало кому відомо, що під час створення одиниці більшості пластикових предметів продукується більший об’єм відходів, аніж об’єм самої тієї речі. Усвідомити і відчути реальність сучасного виробництва та, що головне, споживання – ось те, що пропонує нам Еріксен, і, звичайно ж, пуститись у роздуми разом із ним.

У сьогоднішньому уривку ми дізнаємося про те, як сміття протягом усієї історії цивілізації здійснює своєрідний кругообіг, переходить від одних суспільних верств до інших та стає сировиною для виготовлення нових предметів, які колись знову перетворяться на нове сміття.

Метафора дорожнього руху дуже підходить до проблематики сміття. Колись, коли у світі ще було багато місця, шкода, яку могли заподіяти люди, була незначною. Певна річ, у локальних масштабах усе могло виглядати досить серйозно — наприклад, у ХІХ столітті Темза була нестерпно смердючою мертвою рікою, а кочівники-скотарі вже давно повирубували ліси на всьому Аравійському півострові, — але у глобальному вимірі у світі було не все так погано. У наш час незаселених місць практично не залишилося, тож стає дедалі важче знаходити собі нову домівку, коли наша стара розвалилася або її завалили сміттям. Здається, роман-антиутопія Кнута Фалдбаккена «Руїна», де описується, як нещасні уцілілі живуть практично на смітнику, з кожним роком наближається до реальності. Переробка сміття вже сьогодні стала проблемою, яку політики можуть використовувати у передвиборних програмах. У наші дні дедалі легше порівнювати Землю з космічним кораблем, аніж із безконечним простором: актуальним стає регулювання використання місця на планеті.

 

Сміття стає як більше, так і менше (але переважно більше). Більше — бо ми все більше викидаємо, менше — бо в країнах, де викидається найбільше, все ширше застосовується переробка сміття (а частково й через те, що вони нарощують експорт сміття у бідні країни). Певна річ, навіть якщо й позірно переробка сміття вирішує проблему, переробка пластикових пляшок — це все одно, що пісати у море, навіть якщо й приємно уявляти собі, що твоя куртка виготовлена зі старих пляшок з-під мінеральної води. Крім того, свого часу соціолог Мартін О’Брайєн довів, що нові підприємства з переробки сміття, які дедалі частіше з’являються в європейських містах, насправді керуються не міркуваннями екологічної доцільності, а бізнес-інтересами.

Найбільше сміттєзвалище Європи — Фреш Кіллс (Fresh Kills) на острові Статен-Айленд — простягається на 20 квадратних кілометрів, а заввишки сягає кількох сотень метрів. У 2001 році, коли сміттєзвалище закрили, це була найбільша структура в світі, яку люди колинебудь створювали. Водночас у Токіо вже давно намостили узбережжя сміттям і вже декілька років шукають нові місця, де б іще насипати побутових відходів, аби розширити місто. Ми у Норвегії у 2010 році викинули вдвічі більше сміття, ніж у 1992-му. Контейнери для сміття стали більшими, і тепер їх набагато частіше випорожнюють, аніж два-три десятки років тому. До того ж тепер у кожної речі набагато більше шансів перетворитися на сміття, ніж колись. До прикладу, мій знайомий розповів, що придбав собі дешевий сканер, а той почав заїдати. Знайомий зателефонував компанії-виробникові, вони й кажуть: «Візьміть із собою чек і підходьте до нас в офіс, видамо вам новий». — «А що робити зі сканером, який я придбав годину тому?» — спитав знайомий. «А що хочете, можете викинути». Він так і зробив, відводячи погляд і борючись зі сумлінням, хоча дистриб’ютор насправді зобов’язаний прийняти прилад назад на переробку.

 

Виготовити новий сканер у Китаї й доставити його в Осло коштує менше, ніж відремонтувати. Цілком імовірно, що цей бракований сканер таки опиниться на кораблі, який перевозитиме сміття у Китай, де розсортують метал і скло й переплавлять його на деталі для нового сканера. В такому випадку маємо цікавий екологічний кругообіг, за якого всі зацікавлені гравці економлять кошти завдяки нерівномірному розподілові багатства у світі.

 

Нещодавно у газетах повідомляли про кризу в Аргентині, про те, що 40 тисяч мешканців мальовничого міста Буенос-Айрес були змушені заробляти собі на життя збором сміття на переробку, переважно паперу та картону. Деколи вони натрапляли на залишки їжі, яку могли доїдати. Для них це було падіння на самісіньке дно. Для глобального середнього класу діти, які живуть на смітнику, — одна з найнеприємніших картин із бідного світу, так званого Півдня.

 

З іншого боку, антропологічні дослідження показують, що люди, які живуть з того, що знаходять на смітнику, часто можуть навіть більше собі дозволити, ніж інші бідняки. Крім того, під екологічним кутом зору дуже позитивно, що те, що багаті викидають, хоча б частково переходить до бідних. Сто років тому практично всі лишки переходили від багатих до бідних.

 

Надлишок їжі доїдала домашня худоба, слуги або жебраки, зламані речі ремонтувалися, ніхто нічого не викидав. У більшості західних держав існував невеликий прошарок дорослих і дітей, які жили з того, що знаходили на смітнику й здавали за копійки. Із клаптиків тканини кращої якості шили килимки. Одяг шили вручну, тож це була дуже дорога покупка, і коли він протирався, його латали. Газети та рекламні каталоги використовували як туалетний папір. Крім того, упаковки практично не використовували. Коли ж щось і продавали в упаковці, то цій коробці чи дерев’яному ящикові було легко знайти застосування. Багато компаній, які продавали муку та корми для тварин у мішках, свідомо вибивали на них свої барвисті логотипи, сподіваючись, що мами пошиють із них одяг для своїх дітей. Навіть більше, виробники конкурували поміж собою, змагаючись, у кого кращий малюнок на мішках. Ця практика тривала у США аж до 1960-х років, багато десятків років потому, як крій і шиття перейшло у розряд рідкісного хобі. Важливий у кількісному відношенні чинник — якщо порівнювати сьогоднішню ситуацію з реаліями початку ХХ століття — це те, що за тих часів підгузки й прокладки прали й використовували по декілька разів.

На відміну від інших видів сміття, такі одноразові речі рано чи пізно доводиться таки викидати. Але існує ціла низка інших — як-от, наприклад, коробки з-під взуття, картонка, яка колись була рекламним проспектом, або безкоштовні іграшки з «Бурґер Кінґа». Один приклад переробки сміття у різних країнах ладен нагадати нам, що, власне, визначення того, що є сміттям, залежить від контексту. Те, що, як мені здається, лежить не на своєму місці, a matter out of place, комусь може здаватися цілком адекватним. Наприклад, у Китаї, де люди взагалі не переймаються сміттям на узбіччі, людські екскременти використовують як добриво у сільському господарстві. У деяких країнах майже нічого не викидають, а в нас щодня продукується по пластиковому пакету сміття на душу населення — і це якщо враховувати лише побутові відходи домогосподарств.

 

Сучасне суспільство добробуту випереджає всі інші соціальні моделі за цілою низкою параметрів і насамперед у сфері, про яку нам якнайменше хочеться згадувати, — виробництво сміття. Деякі країни намагаються вирішити проблему шляхом експорту відходів — купівлі місця для зберігання побутових чи навіть радіоактивних відходів у бідних країнах. Інші ж простотаки «підмітають його під килим», викидаючи у відкрите море або закопуючи у пустелях чи безлюдних місцях.

 

Однак світ швидко меншає, і у наш час тотальної міграції, безпровідної телекомунікації, міжнародного руху капіталу й глобальних екологічних проблем планета дедалі більше скидається на поле для гольфу, аніж на безкраї горизонти неторканих полів. Вивезене на експорт сміття рано чи пізно повернеться. Західна Німеччина відчула це на собі декілька десятків років тому, адже свого часу з неї було вивезено великі обсяги шкідливих відходів до НДР, і після повернення останньої отримали все це назад на свою голову. Якось Тур Хейєрдал розповідав, що, коли він перетинав Тихий океан на своєму «Кон-Тікі» наприкінці 1940-х, він міг днями, тижнями пропливати повз острови, на яких не було навіть сліду людського втручання.

 

Коли ж двадцять років потому він подорожував на плоті «Ра», вони щодня наштовхувались як не на пластикові пакети, то на нафтові плями й інший антропогенний бруд. Кажуть, етичні чесноти суспільства найкраще визначити через ставлення до своїх етнічних, релігійних і сексуальних меншин. Може й так, але мало хто здивується, якщо через декілька поколінь людство оцінюватиме наших сучасників за тим, як вони поводяться зі своїм сміттям. Під цим кутом зору переробка сміття — цікавий і перспективний проект, якщо перейматися іміджем нашої цивілізації перед лицем нащадків, навіть якщо й справжня мета переробки сміття — економічна вигода, а не турбота про майбутнє планети. Ми досі підсвідомо віримо у те, що коли щось викинути, то про це можна просто забути. Існує багато причин припустити, що таке ставлення досить поширене. Як довели науковці, ймовірність того, що ти у цю мить вдихаєш хоча б один атом повітря, яке видихнув Юлій Цезар декілька тисяч років тому, сказавши своє легендарне «І ти, Бруте!», становить майже 100 відсотків. Може бути, що папір, на якому надрукований цей текст, містить молекули підгузка, якого твої батьки викинули багато десятків років тому. Саме так житимуть у майбутньому всі багаті країни світу, переповненого речима, які хтось колись викинув.

 

Читайте також: «Дім — нуль відходів»: як жити без сміття та бути щасливим

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості