Йван Козленко

Український Танжер: гуляючи Одесою Йвана Козленка

22.07.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Чи можна потрапити у часопростір книжки, якщо потрапити у простір, в ній описаний? Чи можна стати одним з персонажів роману, якщо ходити тими ж вулицями, якими ходять герої книжки, відвідувати ті ж місця й відчувати на собі те ж саме сонце й морський вітер? Марія Немес прогулялася Одесою з романом Йвана Козленка «Танжер», щоби глибше зануритися у текст автора, а в деякі моменти навіть стати його частиною.

Intro

Сиджу на лавці навпроти Тещиного мосту. У руках тримаю «Танжер» Йвана Козленка. Де ще можна читати книгу про Одесу, як не в самій Одесі? От і мене прибило разом із нею до цих степових чорноморських берегів. Сонце вже майже в зеніті й добряче припікає попри те, що ще лишень прикінець травня.

Розгортаю першу сторінку, а там – фактично такий же пейзаж, як і переді мною. Від літер у тексті віє морським бризом, літом і прихованими спокусами, а це значить, що ми із текстом подружимося. Це – гарний знак для нас обох, адже нам із ним ще два дні перебувати пліч-о-пліч під склепінням цього лагідного одеського неба «кольору Марта», а на такі авантюри все-таки краще надаються друзі, а не вороги.

 

Епізод 1.

Зазвичай я ніколи не спілкуюся із сусідами в купе – поїзд собі їде, я дивлюся у вікно або читаю книжку. Так було завжди, але не цього разу. Зі мною їхало два старших чоловіка – один трохи дивакуватий і схожий на серіального актора, а інший – інтелігентний інженер-конструктор. «Танжер» мирно собі лишився лежати на столику, оскільки інженер вирішив почати оповідь про літаки, а дивакуватий чоловік з акторською зовнішністю вклинився з оповідками про своїх сусідів. Відмовчатися мені не вдалося – вийшло таке собі тренування майбутньої лекції про наукове кіно. Інженер пожвавився, «актор» уважно слухав.

Купе наповнилося оповідями про експерименти Фелікса Соболева, історією заснування кінооб’єднання «Техфільм» та короткий вступ до еволюції кінотехніки з певними технічними подробицями, що вичитані нещодавно в журналі «Der Kinotechnik» за 1929 рік. Якихось пів години й інженер застиг у німому захваті, а «актор» багатозначно змовк. Секунда – і промайнула думка, що вони от-от мені зааплодують. Чоловік з обкладинки «Танжера», тим часом, ніби поглядав крадькома через спину – ми під’їжджали до Одеси. 

 

Епізод 2.

Врешті таки відчитала свою лекцію про наукове кіно в Університеті. Бреду понівеченим хідником Французького бульвару й думаю, яка ж усе-таки важлива ця тема – наукове кіно. Аж раптом мені сліпить очі білосніжний особняк на протилежному боці вулиці, що стоїть трохи поодаль кінофабричних левів. Він беззаперечно привертає мою увагу, я дістаю з кишені спідниці телефон і починаю фотографувати. У голові промайнули кілька годин тому прочитані рядки:

 

«Зліва, у заростях дубів та сосен, сховався елегантний білий будинок із коринфським портиком, за ним іще один, у неоготичному стилі, – колишні вілли одеських аристократів. Вишукано оздоблені бароковими елементами, вони увінчувалися мезонінами та вежами, з яких колись відкривався неповторний морський краєвид».

 

Шкірою пробіг легкий холодок, але вчасно зрозуміла, що мій особняк – у псевдомавританському, а не неоготичному стилі й з певною «єврейськістю», з якою цей стиль мені перегукується. Авторські примітки вказували на те, що Орест – головний персонаж роману – вийшов із пляжу біля особняка Ашкеназі – того самого, який засліплює своєю білизною глядачів з екрана, коли вони дивляться «Суворого юнака», знятого за повістю Олеші, а от Google підказав, що мій особняк – це ще один особняк колишньої одеської аристократії – дача Макареско, до того ж, сильно понівечена і перекроєна так званою «реставрацією» на початку 2010-х. Але це вже було не важливо, бо до кінофабрики він ще ближчий, а з іншого боку фасаду так само вчувалося море. Я вирішила піддатися спонтанному бажанню й пішла на його шум і запах. 

Обрана мною стежка «вела до асфальтової дороги», і я опинилася на паралельному до Французького бульвару шляху. Це була вона – Траса здоров’я. І тут на мене чекав черговий сюрприз – раптово мої роздуми наздоганяє на велосипеді Юля і майже збиває з ніг фразою: «яка знайома спина». Довго обіймаємося і йдемо далі вбік «Отради» уже втрьох – я, Юля і велосипед. У голові паралельно проноситься думка – це ж саме тут одного серпневого вечора прогулювалися Орест, Гордій та Марта, тільки у протилежному напрямку – в «Аркадію».

І саме тут для них і починалося те небо дивного кольору із жіночим ім’ям. А перед очима, хоч іще тільки травень, відкривається раптом такий самий пейзаж, як і на обкладинці книжки, лише без чоловіка у блакитних плавках – того самого, який підглядав за моєю розмовою із сусідами у поїзді з-за спини й ніби сповіщав про наближення Міста. Юля, тим часом, спочатку фотографує мене, потім разом із книгою в руках на тлі моря і жовтого піску, після чого тілом пробігає якийсь дивний імпульс, який штовхає зняти із себе взуття та зайвий одяг (у межах розумного, звісно, бо повітря все-таки ще далеко не літнє) і зійти з траси на пляж.

 

Епізод 3.

… починається злива, я йду Грецькою і вже фактично влітаю у першу-ліпшу таверну, ховаючись від дощу. Одразу замовляю мускат, розгортаю книгу (поспішати мені нікуди) і пронизуюсь наскрізь наступними рядками:

 

«Одного дня Михайль покликав мене до своєї улюбленої грецької кав’ярні на однойменній вулиці, поблизу його помешкання. Звідси він щодня вирушав трамваєм на кінофабрику, але ранок його традиційно розпочинався чашкою міцної кави, за якою курилася перша за день люлька. Властиво, він ніколи не виймав її з рота, навіть якщо вона згасала. Вороне волосся вступало в німу куртуазію з сизим димом, і довкола Михайля утворювався перламутровий ореол матових напівполисків. Попиваючи каву, він сповістив про своє рішення вертатися до Києва і запропонував мені посісти місце редактора на кінофабриці… Згодом ми вже проводжали його. У грецькій кав’ярні влаштували поетичні читання, що переросли в бенефіс метра. Він декламував власні вірші, а також Маяковського».

 

У скронях уже пульсує алкоголь і нав’язлива думка: а що, якщо це та сама кав’ярня, те саме місце, куди ходив Сем? А що, як я сиджу зараз за тим столом, на тому самому місці, де майже століття тому любив сидіти він? До речі, мені зараз саме мають подзвонити з кінофабрики в одній важливій справі пошуку плівок, а звідси ж – із Грецької – починався Семів шлях на Французький бульвар.

Здається, до мене потроху доходить – це не я читаю роман, а він читає мене. Зчитує і веде за собою. Вперше не пручаюся і повністю йому віддаюсь. Моя найцікавіша мандрівка Одесою починається:

 

Портові сигнали морського часу
Марш машин
Цирк du Soleil
Волога, що входить у шкіру повільно
Але впевнено немов пристрасний коханець у розпашілу ніч
Марш машин
Рухомі носи
Коліщатка
Марш машин
Щебінь у горнятках кранів
Немов морські камінці у долоньках
Білявого хлопчика що сидить на піщаному березі
Такому ж світлому як і павутина волосся на його смаглявій голівці
Марш машин
Наш із тобою джазовий марш
Де ти кружляєш мене навколо своєї осі
Як ці портові крани свій непідйомний вантаж
Марш машин
Маш-марш
Ма-мар
Ма-ра
Ма…
Ма…
Ма…

Епізод 4.

Нарешті Ланжерон. Переді мною відкривається безпрецедентний краєвид – порожній травневий пляж і надвечірнє море. Трохи боязко, але впевнено ступаю у воду – вона, звісно, крижана. Проте мені байдуже – я, нарешті, там, де прагнула бути. Ходжу туди-сюди вздовж берега, поки вода не зводить м’язи аж до судом – поволі, але неохоче вертаюсь на берег. 

Знаходжу порожній катамаран, вмощуюся на нього якомога зручніше і дістаю роман – продовжую пожадливо читати, зупинившись якраз на тому місці, де про нічні купання Іти, Сашка та Гео. Море, тим часом, хвилюється раз, хвилюється два, хвилюється три й лагідно викидає дрібні хвильки на берег. Вже уявляю собі їхні молоді, красиві та голі тіла, які занурюються у воду вздовж місячної доріжки, аж раптом якась невідома сила змушує мене обернутися назад – спинним мозком відчуваю цю різку і непереборну потребу. О Боже – ось! Знову якесь дивовижне потрапляння саме в те місце дії роману, про яке йдеться на прочитаній щойно сторінці.

 

Виявилося, що просто позаду мене розташувалися дві симетричні, білосніжні кулі – старий центральний вхід на пляж, який зберігся ще з незапам’ятних часів і яким романна трійця й спустилася на золото прибережного піску в далеких-близьких двадцятих:

 

«Ми спустилися до моря на «Ланжероні», поминаючи величну арку й дві гігантські кулі, що розташувалися обабіч невеликих сходів. Повний місяць увінчував чорне шатро неба, вигравав на воді. Було фантастично світло, але кольори вкрав місяць. Арку та кулі посріблило холодне сяйво, й вони виступали з темряви опукло та схематично, ніби щойно виведені на картині Магріта. Було тихо. Вода маленькими імпульсивними накочуваннями лагідно облизувала вогкий берег у такт стисканням серця. Це були навіть не хвилі, а колискові гойдання, як у маленькій купелі в знелюднілій після хрестин церкві».

 

Моєю спиною миттєво пробігся мороз – чи то від чергового здивування, чи то просто весняний морський бриз зайшов за шкіру. Я уповільнююся в думках, застигаю й кілька хвилин (а, може, насправді, годин?) не можу відвести погляду від двох білих симетричних куль й надпису «ЛанжеронЪ» коло них.

Знову такий точний збіг (хіба?) – вже третій за два дні. Проте чому я і досі ще дивуюся? Ще у «Гречці» все стало зрозуміло – я блукаю не Одесою, якою її бачать тисячі туристів щороку, і не тією Одесою, яка постає перед нами з усім відомих анекдотів, а Одесою Довженка, Шкурупія та Семенка – Голлівудом над Чорним морем, тією Одесою, яку прожив, любив та переклав на папір Йван. І от читаєш спершу ці окремі слова, що виструнчуються в рядки, а потім переростають у сторінки, яким немає кінця-краю, як і цьому широчезному морю, і ловиш себе на думці, що теж не можеш її не любити з першого зимового крижаного подиху три роки тому, з першого літературного фестивалю й холодних жовтневих купань, медитації на море й човни в яхт-клубі, першої дискотеки в «Шкафу» аж до світанку, ночівлі, чи то пак, радше світанкового сну в «Брістолі», бігу за Андруховичем біля Лондонської, розмов із Жаданом про літературу Одеси, крокуючи Ланжеронівською…

Так дивно, але мені на мить здалося, що мої власні одеські спогади раптом переплелися із сюжетом роману, і у ці два любовні трикутники – Сашко-Гео-Іта та Орест-Марта-Сева – вплівся ще й третій: Я-Автор-Одеса. Але це вже інша історія та інше кіно, в якому хочеться лишитися, яке неможливо покинути.

 

Outro

Мені ще жодного разу чомусь не вдалося самостійно розхитати Тещин міст. Скільки б я на ньому не стрибала – нічого не виходить. Але цього разу все було інакше – я, нарешті, це зробила силою думки. Читаю роман і ось я вже лечу разом із Мартою, Севом та Орестом мостом і навіть лавочкою, на якій сиджу просто навпроти мосту.

 

Навкруги пролітає місто ч\б, у голові звучить саунд-трек з епіграфа до одного із розділів і за сумісництвом улюблені Depeche Mode (чергове, якесь соте чи вже навіть тисячне співпадіння-попадання в ціль), міняються краєвиди і кадри – перший, другий, двадцять п’ятий… Внизу – Потьомкінські сходи, армія Григор’єва, море, Лондонська, крізь вікно якої видно ніч кохання – menage a trios – хитросплетіння трьох молодих, гарячих тіл, де вже й не розбереш, хто є хто, трамбаки, в яких гудять заборонені опіумні вечірки, а, може, то вже Аркадія сто років по тому? Чи Чкаловський нудистський пляж, де розважалася богема «нульових» і засмагав-купався прекрасний Орест, який за описом немов Аполлон з роману «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського – чи не перший гомоеротичний роман в українській літературі (ох вже ці алюзії, що виникають в голові між цим текстом і тим при несміливих натяках на лірично-еротичний зв’язок двох чоловіків)?

Ні, переді мною рахманні (о, слівце із лексикону Юрія Косача!) апокрифи степу, які постають в уяві іще з часів прочитання праць Дмитра Багалія про історію, колонізацію та культуру українського Півдня, і які тепер перегукуються з численними авторськими екскурсами в минуле Одеси, уривками з улюблених текстів Яновського та Сосюри (у них теж стільки знайомих і близьких серцю одеських місць!) та примітками, які розширюють рамки тексту, втім, зовсім його не обтяжуючи. А ще вражають своєю гротескністю і приковують до себе увагу авторські вірші, які Йван хитро вплітає у текст, і ось ти вже й справді відчуваєш, що:

 

ПІД ОДЕСОЮ ТОСКНО,
ХОЛОДНО.
МЖИЧКА.
ПОЛЕ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА БО ЛО ТО!
В НЬОМУ БОРСАЮТЬСЯ
БЕЗПОРАДНІ ЗУАВ ТА ГРЕК
                     – ЯКО МУХИ, ЩО ВТРАПИЛИ
В РОЗПЕЧЕНЕ ОЛОВО.
В ЧУЖИЙ МЕД.

 

А потім, наприкінці книги й літа – після усіх слів, зміни кольорів, локацій та кадрів, раптових і завше несподіваних розривів плівки, з тобою трапляється післямова, яка зачіпає кожен твій нерв, який відтепер пронизаний Танжером. І тобі раптом стає так мало води у морі, так мало сонця і тепла, коли дочитуєш останні додатки до роману, що хочеться вхопити, і ті два весняні дні, проведені в Одесі наприкінці травня 2017 року, і літо, яке вислизає крізь пальці разом із останніми сторінками цієї неймовірної книжки. І все, що по ній лишається – це тонкий дзвін літа і найщемкіша та найінтимніша пригода серця.     

 

Читайте також: Де Одеса, а де Танжер? Новий роман Йвана Козленка

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект