Володимир Єрмоленко

Чому для есею сюжет не менш важливий за ідею

22.01.2019

Марія Бліндюк

Марія Бліндюк

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Коли PEN Ukraine отримали заявки цьогорічних кандидатів на Премію імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики, то зрозуміли одне: питання жанру есей залишається актуальним. Тетяна Терен, віце-президентка Українського ПЕН, розповіла, що частину отриманих книжок можна було класифікувати як малу прозу, інші були схожі на збірки афоризмів. Саме тому спільно з Києво-Могилянською Бізнес-Школою вони вирішили провести цикл лекцій та дискусій, що розповідатимуть про есеїстику. 

Першу лекцію «Есей як біографія ідей» прочитав Володимир Єрмоленко, лауреат премії Шевельова у 2018 році, автор книжок есеїстики «Плинні ідеології» та «Далекі близькі». Ми занотували найважливіше.

Якщо говорити про етимологію, у Мішеля де Монтеня «essais» українською перекладається як «проби» – і це слово найбільш адекватне. Есей – це початок, а не кінець; він передбачає певну незавершеність, інтуїцію та блискавичність. Це спроба відштовхнутися від якогось конкретного образу й зробити з цього історію.

 

Філософський есей – це все ж таки не трактат. Трактат претендує на універсальність, досконалу мапу інтелектуальної території. А от есей інший, він більш літературний. У книжці «Далекі близькі» підназва «Есе з філософії та літератури» – це моя постійна спроба побудувати між ними двома місток, можливість подивитися двома способами на одну річ.

Чому «Божественна комедія» – це ще не роман на відміну від «Дон Кіхота»? Бо це енциклопедія реальності, через яку проходить герой, проте він не змінюється. Зараз наша культура набагато більше сконцентрована на темі сюжету, оскільки ми живемо в динамічнішій реальності, ніж Данте. Початок цієї динамізації можна простежити на різних етапах розвитку людства; для мене великим симптомом став текст «Феноменологія духу» Фрідріха Гегеля: звісно це трактат, який претендує на абсолютну істину, але він написаний у формі роману. Концепти так само розвиваються, як і люди – певною мірою теж сюжет.

 

Ідеї теж мають біографію. Вони народжуються в певному контексті, ідуть у школу, мають пубертатний період, кризу середнього віку – усе це відбувається з поняттями, метафорами, темами.

 

Читайте також: Як написати хороший нон-фікшн: 7 порад від Ростислава Семківа

 

Сюжет з’являється там, де персонаж зустрічається з іншим, невідомим. У пізнішій літературі ХІХ-ХХ століть є ідея перетворення персонажа – в авантюрному романі XVII-XVIII століть цього немає. Сюжет має момент необхідності. Відмінність життя від літературного твору в тому, що в житті багато необов’язкових речей. Сюжет має наслідки.

Згадайте історію Дон Жуана. Це тема, яка зароджується в Іспанії й стає дуже популярною у XVII столітті з текстом «Севільський трикстер, або камінний гість», і вона має безліч інтерпретацій. Ключовим тлумаченням для мене є текст Лесі Українки «Камінний господар», хоча, звісно, є й прекрасна опера Моцарта «Дон Жуан», і дивного німецького автора Амадея Гофмана чомусь цікавить ця тема.

 

У «Дон Жуані» є три основні частини сюжету: зустріч з іншим (Донна Анна, яка кидає виклик), перетворення (зустріч із камінним гостем, відповідно – світом мертвих) та загальна мораль (історія з порушенням правил закінчується погано).

 

Якщо розглядати Дон Жуана як персонажа, то він на своєму шляху обростає іншими темами. Наприклад, Дон Жуан і Фауст – герої, які уособлюють модерну людину: вони долають певні правила, постійно змінюються, не мають чіткої природи й адаптуються до певних обставин.

 

У Лесі Українки увага переакцентовується на камінного господаря, замість камінного гостя. Камінний гість – це символ світу мертвих, він карає. Натомість камінний господар – це уособлення світу землі, у ньому зображені консервативні принципи. Дон Жуан Лесі Українки – романтичний герой: він шукає свободи, долає правила й може пожертвувати собою, а Донна Анна – ніцшеанський образ, вона жадає влади. Тут закладений цікавий меседж: ви можете мати байронівський чи ніцшеанський образ в історії літератури, але завжди буде повернення консервативного.

Інша реінкарнація Дон Жуана в європейській літературі – це Іван Мазепа. У культурі ХІХ століття він з’являється не як гетьман, а через поему Джорджа Байрона. Ще у Вольтера в «Історії Карла ХІІ» згадується легенда про Мазепу: його оголеного прив’язали до коня й пустили в українські степи, де його знайшли й виходили запорожці. Байрон обирає саме цей сюжет, і для нього Мазепа стає персонажем, який зрісся з природою, із тим конем. Поему Байрон пише одночасно з «Дон Жуаном», і ці двоє героїв справді подібні.
Таке розгортання теми – це приклад погляду на світ ідей не абстрактно, а конкретно.

 

Читайте також: Тарас Прохасько про те, для чого люди займаються літературою

 

«Плинні ідеології» – це така собі біографія однієї ідеї. Я ставлю собі питання: «Що відбувається, коли ідея проходження через смерть зустрічається зі своїм іншим – соціально-політичним світом після Французької революції? Що відбувається, коли релігійна метафора воскресіння застосовується до земних процесів?» Цей образ народжується у Франції ХІХ століття, коли люди намагалися зрозуміти, як реагувати на революцію як смерть та драму, як осмислити народження після смерті. Це дало поштовх до народження європейського романтизму. Така метафора не думає, як повернути життя в мертве тіло, а усвідомлює, що для здобуття нового спершу треба вбити – ключова думка початку ХХ століття. Без цієї метафори ми не зрозуміємо ані Голодомор, ані Голокост.

 

Чому важливі сюжети? Навіть у підході до інтелектуальної теми, концепту й ідеї. Важливо давати не просто карту території, а й розповідати історії. Перевага нашої епохи в тому, що ми розуміємо недостатньо з теорії, у нас більша увага до конкретики. Жодна теорія не опише реальність. Ми дивимося на світ через призму історій інших.

Тут є й дилема. Наскільки історія одного переселенця з Донбасу показує загальну картину переселення? Хороший сюжет завжди має ознаки інтертекстуальності й загальності. Есей – це мікроісторія. Починаєте з чогось конкретного, мікроскопічного, але воно є дзеркалом чогось загального. Зміна образу Дон Жуана від Моцарта до Українки дає нам зрозуміти, як змінився світ.

 

Есей – певна ін’єкція в літературу філософського й концептуального. І навпаки – хороший літературний текст стає спробою сильно зануритися в реальність.

 

Маргеріт Дюрас вважала, що романи, які всуціль побудовані на ідеях, нудні. Але на мою думку великі романи якраз концептуальні. Есей набагато цікавіше читати, ніж трактат. Перетворення наукового дослідження в есеїстику – це прекрасний спосіб його популяризувати. Є приклади, коли наукові дослідження перетворюються на романи: «Компас» Матіас Енар. Не варто думати, що есей – це спрощення та симпліфікація. Навпаки, він дає змогу дати ширший погляд й мати більше свободи – отже зробити унікальні висновки.

 

Кожен хороший автор публікує хороші есеї. З філософських есеїстів люблю Алана де Боттона. У сучасній українській літературі потужними есеїстами є Віталій Жежера та Андрій Бондар. У нобелівського лауреата Маріо Варгаса Льоси є прекрасні есеї – цікаво подивитися, як письменник пише про інших письменників – тут же тексти Мілана Кундери. Геніальний історик Тоні Джадт також пише хороші есеї.

 

Читайте також рецензію на книжку есеїв Вано Крюґера

Фото: Юлія Пацьора

 

Зображення: Юлія Пацьора

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект