Борис Віан

Як Колен зустрів Хлою у шумовинні днів

07.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Борис Віан. Шумовиння днів: роман /Борис Віан; переклад з французької Петра Таращука. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2019. – 176 с.

 

 «Шумовиння днів» ― ніжна й поважна, комічна і гнітюча, чарівлива і незабутня історія кохання. Це казка епохи джазу,  кумедна і в’їдлива водночас, сповнена щастя і трагічності, феєрична й повна розпачу. В цьому зухвалому творі Дюк Еллінґтон ― наче герой мультфільму, Жан-Поль Сартр ― бурлескна маріонетка, а смерть прибирає подоби білого латаття. Цей роман окреслює речі  вічні й тріумфальні: несказанне щастя абсолютного кохання і музику чорних американців.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося, як Колен вийшов з дому з бажанням закохатися і зрештою потрапив на вечірку, де познайомився з Хлоєю. До речі, якщо ви 20-го вересня завітаєте на вечірку Читомо «Піна днів» у Львові,  то матимете шанс не лише зустріти своїх Хлою чи Колена, але й незабутнє десятиліття нашого проєкту. 

 

«Я б хотів закохатися, — казав собі подумки Колен. — Ти б хотів закохатися. Він би хотів idem (закохатися). Ми, ви хотіли б також. Вони теж хотіли б закохатися…» 

 

 Колен зав’язував краватку перед дзеркалом у ванній кімнаті. 

 

 «Лишилось одягти курточку і пальто, фуляр, рукавичку праву і рукавичку ліву. І ніякого капелюха, щоб не зім’яти зачіски». 

 

 — А ти що тут робиш? 

 

 Колен звертався до сірої чорновусої мишки, що вочевидь залізла куди не слід і стояла в склянці з зубною щіточкою, зіпершись на її край і задивившись у далеч. 

 

 — Припустімо, — сказав Колен, сідаючи на край ванни (емалевої, жовтої, прямокутної), щоб бути ближче до мишки, — що я побачу в Труїзмонів свого давнього приятеля Шоза… 

 

 Мишка кивнула головою. 

 — Припустімо, — чом би й ні? — що в нього є куховарка. Вона була б одягнена в білий джемпер, жовту спідницю і звалася б Ал… Онесім… 

 

Мишка схрестила лапки й начебто здивувалася. 

 

 — Це ім’я і справді не дуже гарне, — пояснював Колен, — але ж і ти — мишка, а маєш вуса. Отож? 

 

 Колен підвівся. 

 

 — Уже третя година. Бачиш, я через тебе згаяв час. Шик і… Шик, певне, буде там зарані. 

 

 Колен облизав палець і підняв його над головою, майже зразу опустивши вниз. Бо вгорі пекло, ніби в печі. 

 

 «Повітря виповнене коханням, — виснував він. — Через те й так гаряче…» 

 

 ― Я підводжусь, ти підводишся, він підводиться, ми, ви, вони підводимось, підводитесь, підводяться. Ти вже хочеш вилізти? 

 

 Мишка довела, що нікого не потребує, самостійно вибралася зі склянки й відгризла собі шматочок мила у формі льодяника. 

 

 — Тільки не позамащуй ним усього, — попередив Колен. — Яка ж ти ласунка! 

 

 Колен вийшов із ванної, ступив до кімнати, надяг курточку. 

 

 «Ніколя, мабуть, пішов. Він, напевне, знає дивовижних дівчат… Кажуть, ніби отейські дівчата йдуть до філософів у служниці й виконують усю чорну роботу». 

 

 Колен вийшов і причинив двері. 

 

 «Підкладка лівого рукава трохи надірвалась. У мене більше нема ізоляційної стрічки… Не біда, цвях заб’ю…» 

 

 Двері за Коленом захряснулись так, мов хто ляснув долонею по голій сідниці, і від цього звуку він здригнувся. 

 

 «Треба думати про щось інше. Припустімо, я на сходах зламаю собі карк…» 

 

 Ясно-бузковий сходовий килимок був вичовганий лише на кожній третій сходинці, бо Колен і справді спускався вистрибом через дві сходинки. Раптом він зашпортався за нікельований стрижень, що тримав доріжку, і насилу встиг ухопитися за поручня. 

 

 «Це навчить мене не плескати дурниць. Чудово. Я, ти, він — дурень!» 

 

 На спині щось муляло. Дійшовши до низу, Колен з’ясував причину і дістав з-за коміра пальта той клятий стрижень. 

 

 Двері на вулицю зачинились за ним із звуком, що скидався на поцілунок в оголене плече… 

 

 «Що можна побачити на цій вулиці?» 

 

 Передусім Колен побачив двох землекопів, що грались у класики. Коли стрибав огрядніший із двох гравців, його черево немов плигало в протилежний бік. За невелике било в них правило червоне пофарбоване розп’яття, якому бракувало хреста. 

 

 Колен проминув гравців. 

 

 Праворуч і ліворуч здіймалися гарні споруди з лампачів, відкриті фрамуги нависали, неначе ножі ґільйотин. З одного вікна вихилялася жінка. Колен послав їй поцілунок, а вона струсила йому на голову чорно-сріблястий мольтоновий килимок: він лежав перед ліжком, і його страшенно не любив її чоловік. 

 

 Жорстоку непривітність великих кам’яниць трохи звеселяли крамниці. Коленову увагу привернула вітрина з причандаллям для факірського ремесла. Колен зауважив, що проти минулого тижня зросла ціна на салатне скло і цвяхи для набивання матраців. 

 

 Назустріч Коленові трапився собака, а потім ще дві людини. Холод прикував людей до домівок. Ті, кому пощастило вихопитися з обіймів холоду, залишали в його лабетах клапті одягу і помирали від анґіни. 

 

 Поліцай на перехресті закутав голову в просторий плащ. Він скидався на велику чорну парасольку. Довкола нього, щоб зігрітися, танцювали подавальники з кав’ярні. 

 Двоє закоханих цілувались у підворітті. 

 

 «Я не хочу їх бачити. Я не хочу, не хочу їх бачити… Які вони нестерпні…» 

 

 Колен перейшов на другий бік вулиці. Двоє закоханих цілувались у підворітті. 

 

 Колен заплющив очі й побіг… 

 

 Дуже швидко він їх розплющив, бо бачив під повіками табунці дівчат і через них збивався з дороги. Тепер перед ним була лиш одна дівчина. Вона йшла в той-таки бік, що й він. Видніли її гарненькі литки в білих смушкових чобітках, манто з добротної харцизової шкури й хутряна шапочка. З-під шапочки визирали руді коси. Через манто, що метлялося круг дівчини, вона видавалася широкою в плечах. 

 

 «Треба перегнати її. Я хочу побачити, яка вона з лиця…» 

 

 Колен перегнав і заплакав. Жінка мала принаймні п’ятдесят дев’ять років. Колен сів на край хідника й затужив ще дужче. Це дало йому велику полегшу, сльози з дрібним тріскотом замерзали й розбивалися об гладенький ґраніт хідника. 

 

 Хвилин за п’ять Колен помітив, що сидить навпроти будинку Ізіди Труїзмон. Повз нього шурхнуло двійко дівчат і зайшло до вестибюля кам’яниці. Коленове серце переповнилось, позбулося туги, підвело його з землі, і він слідом за дівчатами ступив до будинку. 

 

Уже на другому поверсі чувся невиразний гомін товариства, що зібралося в Ізідиних батька-матері. Сходи тричі оберталися навколо власної осі й посилювали звуки в сходовій клітці, немов лопаті в циліндричному резонаторі віброфона. Колен піднімався, мало не стромляючи носа під п’яти обох дівчат. То були гарненькі п’яточки з нейлонової плоті, туфлики з тонкої шкіри на високих підборах і ґраційні кісточки. Вище довгими гусенями повзли ледь поморщені панчішні шви, виразно проступали ямочки під колінами. Колен зупинився і пропустив дві сходинки, потім рушив. Тепер він уже бачив верхній грубіший край панчіх дівчини, що йшла ліворуч, підв’язки й притінену білість стегон. Складчаста спідниця другої дівчини такої розваги не дозволяла, проте під бобровим манто її сідниці випиналися крутіше, ніж сідниці першої дівчини, і формували раз по раз бентежну западину. Колен задля пристойності став дивитися тільки на ноги й побачив, що вони зупинилися на третьому поверсі. 

 

 Колен увійшов за дівчатами, що їм уже відчиняла двері покоївка. 

 

 — Добридень, Колене, — привіталась Ізіда. — Як ся маєте?

 

― Добридень і вам! ― відповів Колен. ― З днем народження!

 

 Колен притяг дівчину до себе й поцілував її в коси — і які ж запашні! 

 

 — Та це ж не мій день народження! — запротестувала Ізіда. — Сьогодні Дюпонове свято! 

 

 — Де той Дюпон? Зараз я його привітаю! 

 

 — Сталася прикрість, — знітилася Ізіда. — Сьогодні вранці його повели до перукаря, щоб бодай трохи причепурити. Потім його скупали і все таке інше, але о другій годині прибігло троє його приятелів з гидкою старомодною торбинкою кісток і забрали його. Ну, а тепер уявіть собі, в якому стані він повернеться! 

 

 — Зрештою, це його день народження, — зауважив Колен. 

 

 Крізь амбразуру двостулкових дверей Колен бачив дівчат і хлопців. Кілька пар танцювало. Проте більшість молоді поставала парами однієї статі, позакладала руки за спину і непевно обмінювалась сумнівними враженнями. 

 

 — Скидайте ж пальто, — проказала Ізіда. — Ходімо, я поведу вас до чоловічого ґардероба. 

 

 Колен пішов за Ізідою, побачивши по дорозі двох інших дівчат, що, клацаючи сумочками й пуделками на пудру, виходили з Ізідиної кімнати, оберненої в жіночий ґардероб. Зі стелі звисали позичені в різника залізні гаки, а щоб було веселіше, Ізіда позичила ще й дві оббіловані баранячі голови, які всміхалися по краях низки гаків. 

 

 Чоловічий ґардероб, улаштований у кабінеті Ізідиного батька, мав за прикмету скасування меблів. Одяганку скидали просто на підлогу, й на цьому процедура закінчувалась. Колен учинив так само й загаявся перед дзеркалом. 

 

 — Ну ж, ходімо! — підганяла Ізіда. — Я познайомлю вас із чарівними дівчатками. 

 

 — У вас сьогодні дуже зваблива сукня, — проказав Колен, узявши Ізіду за зап’ястки і притягши до себе. 

 

 То була коротенька проста вовняна сукня барви зеленого мигдалю з великими позолоченими керамічними ґудзиками і наспинною вставкою — решіткою мов з кутого заліза. 

 

 — Тож вам сукня сподобалась! — усміхнулась Ізіда. 

 

 — Вона дуже зваблива, — повторив Колен. — А коли за ті ґрати руку просунути, там ніхто не вкусить? 

 

 — На це не сподівайтеся, — вивільнилась Ізіда, взяла Колена за руку й повела до центру впрівання. Вони наткнулися на двох нових прибульців загостреної статі, ковзнули, повернувши, в коридор і потрапили до осередку квартири через двері їдальні. 

 

 — Слухай! — похопився Колен. — Аліса і Шик уже тут? 

 

 — Так, — кивнула Ізіда. — Ходімо, я вас познайомлю… 

 

 З середньоарифметичною дівчиною з гурту присутніх цілком варто було знайомитись. Проте одна з них вирізнялася: дівчина у вовняній сукні барви зеленого мигдалю з великими позолоченими керамічними ґудзиками, на спині в неї видніла вставка своєрідної форми. 

 

 — Познайомте мене насамперед із цією, — попросив Колен. 

 

 Ізіда струснула Колена, щоб він угамувався: 

 

 — Може, вже годі дурниць? 

 

 Колен тим часом накинув оком уже на іншу і смикнув свого проводиря за руку. 

 

 — Це Колен, — сказала Ізіда. — Колене, знайомтеся, це Хлоя. 

 

 Колен проковтнув слину. Йому дерло в горлі, немов він наївся перепечених пиріжків. 

 

 — Добридень, — мовила Хлоя. 

 

 — Добр… А вас уже аранжував Дюк Еллінґтон? — запитав Колен і мерщій утік, бо в нього з’явилась переконаність, ніби він бовкнув дурницю. 

 Шик зловив Колена за полу курточки. 

 

 — Куди ти так поспішаєш? Ти що, вже тікаєш звідси? Подивись!.. 

 

 Шик дістав із кишені невелику книжечку в червоній сап’яновій палітурці. 

 

 — Це перше видання Партрових «Парадоксів блювотини». 

 

 — Ти його все-таки знайшов? — запитав Колен. Тоді згадав, що тікає, і втік. 

 

 Дорогу йому заступила Аліса. 

 

 — Отже, ви тікаєте, не потанцювавши зі мною жодного разу? — запитала вона. 

 

 — Перепрошую, — мовив Колен, — я повівся мов йолоп, і мені соромно лишатися. 

 

 — А проте, коли на вас дивляться отак, ви просто змушені скоритися… 

 

 — Алісо!.. — застогнав Колен, обійнявши дівчину і потершись щокою об її коси. 

 

 — Що, мій друже? 

 

 — А нехай йому грець! Чортова оказія! Нехай йому біс! Бачите он ту дівчину? 

 

 — Хлою? 

 

 — Ви знаєте її? — запитав Колен. — Я бовкнув їй дурницю і через те й утікаю. 

 

Він не додав, що у нього в грудях немов грає німецький військовий оркестр, з усіх звуків якого долинає тільки гупання великого барабана. 

 

 — Правда ж, вона гарненька? — запитала Аліса. 

 

 У Хлої були червоні вуста, каштанові коси, щасливе обличчя, а її одяг не мав ніякого значення. 

 

 — Я ніколи не наважуся! — зітхав Колен. Потім лишив Алісу й пішов запрошувати Хлою. Дівчина глянула на нього, засміялась і поклала йому на плече праву руку. Колен відчув на шиї її холодні пальці. Зменшив відстань між своїм і Хлоїним тілом із допомогою скорочення правого двоголового м’яза плеча, сиґнал надійшов від мозку вздовж пари розважливо вибраних черепних нервів. 

 

 Хлоя знову глянула на Колена. Вона мала сині очі. Струснула головою, відкинувши назад лискучі кручені коси, і рішуче й твердо притулилася скронею до Коленової щоки. 

 

 Навколо залягла густа тиша, все інше — і товариство, і світ — стало безвартісним. 

 

 Але, як і слід сподіватися, платівка зупинилася. Тільки тоді Колен повернувся до справжньої реальності й помітив, що стеля має просвіти, крізь які зазирають пожильці з верхнього поверху, що підніжжя стін укриває густа облямівка болотних півників, що з отворів, просвердлених тут і там, вириваються струмені барвистого газу і що його приятелька Ізіда стоїть перед ним і пропонує йому тістечка на герцинському плато. 

 

 — Дякую, Ізідо, — відмовилась Хлоя, струснувши кучерями. 

 

 — Дякую, Ізідо, — мовив Колен, беручи невеличкий еклер, що мав два балкони і еркер. 

 

 — Ви даремно не взяли, — сказав він Хлої. — Вони дуже смачні. 

 

 І одразу ж закашлявся, бо, на лихо, наколовся на запечену в тістечку їжакову голку. 

 

 Хлоя розсміялася, показавши гарненькі зубки. 

 

 — Що сталося? 

 

 Колен мусив покинути її і відступити вбік, щоб уволю накашлятись; зрештою йому стало легше. Надійшла Хлоя з двома келишками. 

 

 — Випийте, — запропонувала вона, — це вас покріпить. 

 

 — Дякую, — зворушився Колен. — Це шампанське? 

 

 — Це суміш. 

 

 Колен ковтнув чималеньку порцію й захлинувся. Хлоя аж заходилася з реготу. До них підійшли Шик і Аліса. 

 

 — Що з ним сталося? — поцікавився Шик. 

 

 — Він не вміє пити! 

 

 Аліса поплескала Колена по спині, і здалося, немов залунав балійський ґонґ. Усі враз припинили танцювати й пішли до столу.

 

 — От і чудово, — мовив Шик. — Нарешті ніхто не заважатиме. А що як поставити гарну платівку? — підморгнув він Коленові. 

 

 — Може, станцюємо навскосяка? — запропонувала Аліса. 

 Шик став порпатися в купі платівок біля програвача. 

 

 — Шику, танцюй зі мною, — сказала йому Аліса. 

 

 — Ось зараз, тільки платівку поставлю. 

 

 То було буґі-вуґі. 

 

 Хлоя чекала. 

 

 — Невже ви затанцюєте навскосяк під цю мелодію? — вражено запитав Колен. 

 

 — Чом би й ні? — здивувався Шик. 

 

 — Не дивіться на них, — сказав Колен Хлої, обійняв її, і вона заховала очі коло коміра його бежевої курточки. Колен ледь нахилив голову й поцілував її між вушком і плечем. Дівчина здригнулась, проте голови не відсмикнула. Колен і поготів не відводив уст. 

 

 Натомість Аліса й Шик чудово витанцьовували навскосяк у негритянському стилі. 

 

 Платівка крутилася дуже швидко. Аліса вивільнилась і шукала, що ставити далі. Шик повалився на диван. Виявилось, що перед ним стоять Колен і Хлоя. Шик схопив їх за ноги і спонукав сісти біля нього. 

 

 — Ну що, голуб’ята, — спитав Шик, — усе гаразд? 

 

 Колен сів, а Хлоя затишно вмостилася поруч із ним. 

 

 — Правда, ця дівчина дуже мила? — знову озвався Шик. 

 

 Хлоя всміхнулася. Колен промовчав, але обійняв Хлою за плечі і знічев’я став гратися першим ґудзиком її сукні, що розстібалася спереду. 

 

 Підійшла Аліса. 

 

 — Шику, посунься, я хочу сісти між Коленом і тобою. 

 

 Аліса дуже вдало вибрала платівку. То була «Хлоя» в аранжуванні Дюка Еллінґтона. Колен покусував Хлоїні коси біля вушка й бурмотів: 

 

 — Це достеменно ви. 

 

 Перш ніж Хлоя встигла відповісти, всі знову пустилися в танок, збагнувши зрештою, що сідати до столу ще рано. 

 

 — Ох! — застогнала Хлоя. — Як шкода!..

 

Читайте також: 11 легендарних літвечірок, на які ми не потрапили, але дуже хотілось

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект