Гнат Хоткевич

Літературна резиденція в Харкові: Хоткевич, будинок «Слово» та гуцульський театр

23.01.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Перша учасниця Харківської літературної резиденції – письменниця і перекладачка Люба-Параскевія Стринадюк – розповідає, як її прийняло місто і як вона познайомилася із Гнатом Хоткевичем –  рідним другом гуцулів, який ходить Харковом з бандурою на плечі.

 

Ми з Хоткевичем

15 листопада 2018 року я прибула до Харкова, щоби пробути тут місяць на Харківській літературній резиденції. На ранковому вокзалі мене вже чекала Тетяна, кураторка резиденції, щоби супроводити до харківського «Миру», готелю, в якому я замешкаю впродовж моєї резиденції.  

 

Вже наступного дня з-поза ранку з’являється сам Хоткевич, задля якого я й прибула в це місто. Який й організував мені цю резиденцію – приїзд на його рідну Слобожанщину, де я по черзі знайомлюся з місцями, з ним пов’язаними. Штудіюю архівні матеріали з біографії та творчості митця, виявляючи при цьому особливий інтерес до свідчень про гуцульський період Гната Хоткевича – заснування, діяльність та гастролі його Гуцульського театру, зорганізування Хоткевичем гуцульської майстерні у Харкові на Холодній горі.

Хоткевич провадить мене містом, знайомить з Харковом, розповідає. Він – вправний оповідач. Жвавий й енергійний. Ясний й чіткий. Втрапляє в ціль. Зацікавлює мою увагу літературними місцями Харкова, історією окремих будівель, осередків. Вулиць. Пам’яток архітектури.

 

– У Харкові я змінив майже десяток помешкань. Винаймав житло на Німецькій вулиці, що тут поруч. Чернишевській. Дівочій. Але назви вулиць позмінювалися. Будемо дивитися, як вони тепер називаються.

 

Прямуємо з ним до будинку «Слово» по вулиці Культури. На боковій стіні будівлі у вигляді розгорнутої книжки встановлена меморіальна дошка з іменами письменників та митців, які в 1920-1930-ті роки жили тут у будинку «Слово»: «Це неповний список імен. А небавом чи не всі мешканці будинку були репресовані, заслані в табори. Знищені. Арештовували не лиш митців, що замешкували в «Слові», а й друзів-літераторів, що приїздили до них в гості».

Від будинку «Слово» ми крокуємо до площі Молодіжного парку, затримуємося біля могили Миколи Хвильового, Марка Кропивницького, пам’ятного знаку жертвам Голодомору: «На місці парку тут колись було міське кладовище. Пізніше могили попереносили на інші цвинтарі міста. Лише кілька могил залишилось тут, посеред парку».

 

Алеєю Молодіжного парку йдемо у напрямку до корпусів Харківського технологічного інституту, де колись навчався Гнат Хоткевич: «Відрахували з інституту, а через рік знову поновили. Але я часу не гаяв. Метнувся до Києва. Відшукав Миколу Лисенка, який якраз був у турне з хором. Заграв йому тут же на бандурі. Лисенко був вражений грою. І відразу взяв мене солістом-бандуристом до свого хору».

 

Якогось дня мого перебування в Харкові ми з Хоткевичем вибралися на Холодну гору, до місцевості, де він народився і згодом заснував гуцульську майстерню.

– Ми проводили тут гуцульські вечори. Колядували. Співали гуцульських співанок. Грали на гуцульських музичних інструментах. Данцували. Виготовляли художні вироби з дерева та шкіри. Була ціла програма. І це із кількома гуцулами. А що би було, якби перевіз сюди весь свій Гуцульський театр. Дотепер ‘ми банно, що так не сталося.

 

Часто впродовж моєї резиденції ми зустрічаємося з Хоткевичем у «Централі» – кав’ярні в центрі Харкова. Хоткевич приходить з бандурою на плечі. З повною торбою книжок. Цікавих і предивних. Гортаю їх неспішно. Завжди принесе щось інтересне. Ще й зачитує окремі уривки зі своїх рукописів. Виразно. В такт. Мелодійно інтонуючи текст: «Або ще одна інтересна черта. Гуцул – скотовий пастух – зберіг у своїй вдачі навіть черти кочівника. Часть року не сидить дома, бо треба пасти скот в полонині, або косить траву на віддалених верхах, а відтак часть року збуває коло накошеного сіна, доки скот не з’їсть усього запасу. А відтак йде у бутин знову на два-три місяці з дому. І ніхто так часто як гуцул не вибирається на зарібки, і ніхто дальше від гуцула не заходить в чужі краї».

 

Читайте також: «Тіні забутих предків. Графічні історії». Спроба порозумітися зі спогадами

 

Хоткевич говорить зі мною гуцульською. Дивиться, як я ‘му реагувати на його бесіду. Він вже, як той гуцул, жваво жестикулює при розмові, притупцьовує ногами, плескає в долоні від подиву й зачудування: «Бо я вже не лиш говорю гуцульською, а й думаю, як сам гуцул». Мені весело. Радісно. Почуваю до нього довір’я, а заодно й до Харкова, міста, яке приймає мене, в якому є Хоткевич, рідний друг гуцулів.

– Залюбивси я в цесу мою любу Гуцульщину навіки. Ни сходит вна ‘ми з гадки ні вдень, ні вночі. Й не перестаю думати про театр свий Гуцульський, про моїх рідних гуцулів-акторів. З усіх сил старавси їх талант та й красу всему світу показати.

 

Хоткевичу важлива не тільки моя дослідницька діяльність на резиденції,  пошук й опрацювання матеріалів, пов’язаних з його постаттю. Він також дбає про мої відчування у цьому місті, про затишок і мій щоденний побут.

 

Читайте також: Гуцульський текст: регіональна ідентичність та сірий кардинал Шекерик-Доників

 

– Тебе завтра переселять у теплішу кімнату, бо в цій дує з вікон. Тобі тут студінь, ти тут мерзнеш. Там тобі буде тепло. І затишно.  

 

В останній день моєї Харківської літературної резиденції Хоткевич з’являється рано-вранці в холі «Миру», щоби провести мене на вокзал, упевнитися, що я щасливо та мирно відбула з Харкова додому. Ми ще маємо час на розмову, на казання, чого не сказалося.  

– Розізнав, що ти ще можеш скористатися з пошуків у Львівському центральному архіві або в бібліотеці Стефаника у Львові.

 

Там також мають бути матеріали по Гнату Хоткевичу, відомості про його перебування на Галичині на еміграції, про його Гуцульський театр.

 

– Якби не резиденція, можливість бути тут у Харкові, вашому рідному місті, я б не наважилася взятися за Гуцульський театр. Не знайшла б у собі достатньо відваги заінтересуватися ним глибше.

 

Хоткевич також встигає поділитися своєю мрією. Він багато думає про постійну мистецьку резиденцію в його садибі у Високому біля Харкова. Мріє, щоби туди приїжджали митці, перебували там і займалися своїми проектами.

 

– Знаючи, як хутко вмієте втілювати свої задуми, у мене не має сумнівів, що Ваша мрія здійсниться, і то найближчим часом.

 

Тисну Хоткевичу руку, дякую за ці дні дружби, спілкування. За Харків, Слобожанщину, яких без нього не мала б. І вже вимріюю нашу наступну зустріч із Хоткевичем – в гуцульськім чи слобідськім краї.

 

Харківська літературна резиденція – спільний проект Українського ПЕН та Харківської обласної державної адміністрації, покликаний підтримувати вітчизняних прозаїків та промотувати Харків і його культуру в Україні та світі.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект