Карл Саган

Щеплення від пітьми: 3 книжки популяризаторів науки

03.12.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Відомий британський письменник, вчений та винахідник Артур Кларк свого часу писав таке: «Єдиний спосіб визначення меж можливого — це крок за них, у неможливе». Побіжний огляд новинних сайтів, присвячених науковим досягненням, свідчить, що ця межа долається практично щодня — згадати хоча б успіхи Ілона Маска. Вченим повсякчас доводиться не лише працювати в лабораторіях та обсерваторіях, а й вести активну просвітницьку діяльність. Особливо майстерних лекторів титулують популяризаторами науки. Карл Саган, Річард Докінз і Ніл Деґрасс Тайсон, чиї книжки з’явилися на українському ринку протягом останнього року, представляють еліту сучасної науки. Вони можуть виступити чудовими екскурсоводами світом незвіданого.

 

Не слухай темряву в опівнічну добу: Астрофізика для тих, хто цінує час

Ніл Деґрасс Тайсон. Астрофізика для тих, хто цінує час / переклад М. Сидоренка, Дениса Пілаша. — К. : КМ-Букс, 2018. — 200 с.

 

Наука досі викликає острах у тих, хто охоче користується її здобутками, і це одна з найбільших проблем сучасного суспільства. Люди, стискаючи в руках новенькі айфони, щиро не тямлять, що «розумаки» з мензурками у руках можуть їм дати. Таке нерозуміння призводить до ворожості, яка штовхає в обійми забобонів і гальмує прогрес.

Більшості середньостатистичних громадян важко вкласти в голові все, що пропонує їм хімія, геологія чи астрофізика. Люди губляться у лабіринті формул та рівнянь, не маючи дороговказів. І ось на порятунок приходить «Астрофізика для тих, хто цінує час».

 

Ніл Деґрасс Тайсон — всесвітньо відомий вчений, який очолює планетарій Гайдена та є науковим співробітником відділу астрофізики Американського музею природознавства. Саме завдяки його зусиллям Плутон позбавили статусу планети, і хоча у Деґрасса Тайсона немає відкриттів «нобелівського» рівня, все ж його вклад в науку неможливо переоцінити. Він виступає обличчям сучасної астрофізики.

 

Активна пропагандистська діяльність на ниві науки подарувала йому статус справжньої телезірки: він з’являється у різноманітних гік-шоу на кшталт «Теорії великого вибуху» чи знаходить на прохання DC планету, яка б відповідала характеристикам Криптона, а потім і сам стає персонажем коміксу і допомагає Супермену.

 

Авторські колонки в спеціалізованих журналах, низка документальних програм, які спрямовані на абсолютно різну аудиторію, виступи на радіо та читання публічних лекцій покликані, за його власними словами, «принести Всесвіт на Землю, аби він так захопив аудиторію, щоб вона захотіла іще».  

 

Його «Астрофізика…» не тільки «для  тих, хто цінує час», а і для тих, хто не мав можливості ознайомитися з нею раніше. Книжка орієнтована на читачів, які не є спеціалістами в цьому питанні. Легко й невимушено Деґрасс Тайсон розповідає, як зароджувався наш Всесвіт: які елементи виникли в ньому, як вони взаємодіяли й що вони утворили. Не менше уваги відомий вчений приділяє питанню дослідження безмежних просторів космосу. Замість вантажити читача тоннами спеціалізованої лексики та термінології, Деґрасс Тайсон намагається максимально полегшити життя своєму уявному співрозмовнику, наповнюючи текст несподіваними порівняннями та цікавими байками.

 

Наприклад, астрофізик повідомляє, що назву для дивних та незрозумілих елементарних частинок кварків взято із не менш дивного та незрозумілого речення із «Поминок за Фіннеганом» Джеймса Джойса: «Три кварки для містера Марка». Можливо, саме ця історійка допоможе якомусь затятому філологу зацікавитись астрофізикою.

 

Ніл Деґрасс Тайсон говорить про чисту науку, але кожен розділ його книжки завершується філософськими розмірковуваннями про те, що такі, на перший погляд, абстрактні знання дарують звичайним людям. Скажімо, можливість втерти носа нахабному офіціантові, який подав какао без збитих вершків, заявивши, що ті потонули. І до чого тут універсальні фізичні закони Всесвіту?

 

Читайте також: «21 урок для 21 століття»: технологічний прогрес та непотрібність людини

 

Запали свічу тоненьку, хай померехтить: Світ повний демонів. Наука як свічка у пітьмі

Карл Саган. Світ повний демонів. Наука як свічка у пітьмі / переклад Миколи Климчука. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 384 с.

 

Майже всі популяризатори науки насамперед прагнуть не так втокмачити своїй аудиторії список хімічних елементів, із яких складаються наднові зірки, як пробудити в ній допитливість. Вони хочуть не дати голодному рибу, а навчити його рибалити. Книжка іншого відомого астрофізика, Карла Сагана, «Світ повний демонів. Наука як свічка у пітьмі» розповідає про те, без чого неможливе ні вивчення всесвіту, ні виживання як таке — а саме про критичне мислення.

 

Карла Сагана вважають батьком науково-популярної літератури. Він один із перших, хто у 20 столітті не тільки вирішив розказати про досягнення науки, а й робив це вельми успішно. Автор понад десятка книжок, учасник програм космічних досліджень Венери та й просто справжнісінький «фанат» науки, він писав: «Для мене не пояснювати науку людям — ненормально. Коли ти закоханий, то хочеш розповісти про це всьому світу».

 

Американський астроном переймався проблемою, яка не втрачає актуальності й донині: культура, освітня система й засоби масової інформації доносять до своїх споживачів інформацію про науку в спотвореному вигляді. Вона завжди висвітлюється як щось складне та нудне, що треба зазубрити, але не зрозуміти. Через це в шаленій кількості плодяться забобони, містицизм, віра в надприродні явища. Потяг до дива реалізовується через примітивне штукарство, а справді дивовижні речі — ігноруються.

 

У книжці Саган поступово розбирає різноманітні псевдонауки (на кшталт цереології), розповідає, що справжня наука думає про так звані «загадки Всесвіту» й демонструє, що більшість із них — не такі вже й загадки, а результат, з одного боку, свідомого перекручування фактів, а з іншого  — легковірності. Учений пропонує застосовувати здоровий скептицизм у побуті.

 

Наче античний Прометей, Карл Саган  несе вогонь знання простим смертним. Якоїсь миті книжка про дива наукового пізнання стає філософським трактатом про свободу — зовнішню та внутрішню, адже тотальний містицизм — надзвичайно зручний інструмент для маніпуляції свідомістю:  у ньому «дуже зацікавлені ті, хто хоче щось продати, впливати на громадську думку, здобути владу».  

 

В одному з розділів Саган скаржиться на низький рівень викладання точних дисциплін у школах, а вже в іншому, який називається «Шлях до свободи», цитує борця за права темношкірого населення Фредеріка Бейлі: «Щоб раб був задоволений своїм життям, він не має думати. Треба загасити його розум і моральну свідомість, а то й узагалі знищити будь-яку здатність мислити». Паралель очевидна.

 

Саган зосереджує увагу на різноманітних фундаменталістських сектах, уфології та побутовому містицизмі. Однак, що об’єднує всі ці, на перший погляд, такі несхожі речі, які часом одна одній суперечать? Можна довго і вперто не помічати слона в кімнаті, але рано чи пізно хтось таки згадає про Бога і релігію, які консолідують навколо себе старі забобони і продукують нові.

 

Читайте також: Від мрій до неймовірних винаходів: чотири книжки для дітей про історію технологій

 

Не моліться вже більше до бога: Ілюзія Бога

Річард Докінз. Ілюзія Бога / переклад Тараса Цимбала. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 432 с.

 

Певно, жодна інша організація в суспільстві не має такого виняткового статусу, як Церква, і певно, жодна інша абстрактна ідея, окрім Бога, не обстоюється настільки ревно. І коли щодо Церкви як інституції можна почути вряди-годи критичні коментарі, то Бог лишається недоторканим. У масовій свідомості глибоко засіла думка, що він є наріжним каменем будь-якої моральної особистості. Але Річард Докінз в «Ілюзії Бога» ставить цю тезу під сумнів.

Послідовно, із розділу в розділ, він деконструює «незаперечні істини», якими обросла ідея Бога протягом тисячоліть свого існування. Зокрема, звертає увагу на незаслужену повагу, яку суспільство проявляє до чиїхось релігійних почуттів.

 

Можна скільки завгодно сперечатися з людиною, яка має інакші політичні погляди, але критика її віри — табу. Ба більше, окрім поваги релігія користується надмірними привілеями.

 

Докінз розповідає, наприклад, про те, як «21 лютого 2006 року Верховний Суд Сполучених Штатів виніс постанову, якою звільнив одну церкву в штаті Нью-Мексико від дотримання обов’язкового для всіх закону, який забороняє вживання галюциногенних речовин», бо парафіяни вірили, що поїдаючи отруйні гриби, єднаються зі своїм Богом.

 

Те саме стосується і моралі. Докінз демонструє, що релігія не може бути джерелом моральності, оскільки повсякчас виступає на засадах «печерного традиціоналізму», закликаючи до бузувірств стосовно жінок, до цькування ЛГБТ-спільнот та відмови від інновацій на користь давніх укладів. Аргумент про те, що на сьогодні вона давно не постулює такі жахіття, не спрацьовує, оскільки єдине, що змушує церковників усіх мастей маскувати свої переконання, — це шалений тиск світської громадськості.

 

Якби не він, ніхто б не мав наміру змінюватися, бо там, де цього тиску немає, панують ІДІЛ та інші схожі організації. Чим вища релігійність, тим менше громадянських свобод пропонуються суспільству. Статистика свідчить, що ці показники обернено пропорційні. Ситуація з абортами у Польщі та Північній Ірландії тільки підтверджує тезу.

 

Навіть поміркована релігійність, за Докінзом, не є панацеєю, оскільки також торує шлях до фанатизму. Прищеплення людям думки про безапеляційну віру як чесноту  позбавляє права «гудити Осаму Бен Ладена чи терористів-смертників». Будь-який теракт, здійснений в ім’я віри, викликає шквал коментарів про те, що такі дії суперечать «справжньому» християнству, буддизму чи ісламу (потрібне підкреслити). «Але як можна говорити про спотворення віри, якщо віра, відмовляючись від об’єктивного обґрунтування, не має доказового стандарту, відносно якого вимірювалося би спотворення?» Докінз, зокрема, виступає проти думки, що наука не може давати експертної оцінки вірі та богам.

 

Докінз заперечує доречність не лише проявів релігійності, а й поняття Бога як такого. Застосовуючи науковий метод та знання про природний добір, британський вчений  демонструє логічну вбогість такої концепції.

 

На горіхи дісталося всім: від Томи Аквінського до Паскаля. Окрім того, вчений звинувачує релігію в авторитаризмі, нетерпимості та підбурюванні до жорстокості: воєн за віру в історії вистачає, а от за атеїзм — не було.

 

Книжку «Ілюзія Бога» можна розглядати як практичний підручник з атеїзму та як громадський маніфест. З одного боку, він непогано підсумовує основні положення філософської концепції атеїзму, а з іншого — гучно заявляє про права атеїстів і закликає їх вийти з клятої шафи.

 

Прикметно, що всі ті проблеми, про які говорить Докінз, настільки ж актуальні для України, як і для Великобританії чи США. У нас постійно намагаються прийняти або вже навіть приймають постанови, які прямо суперечать Конституції. Наприклад, на Прикарпатті облрада рекомендує закладам освіти щотижня починати заняття з молитви. У Львові одна з фракцій з четвертого разу змусила депутатів облради проголосувати за звернення до вищих державних органів щодо обов’язкового викладання в школах предмету «Основи християнської етики». Показово, що саме ця фракція тепер виступає за таке саме звернення щодо ухвалення Закону України «Про заборону пропаганди гомосексуалізму».

Йдеться про загрозу не лише суспільному буттю, а й фізичному. Найчастіше батьки відмовляються робити щеплення дітям саме з релігійних переконань. Наприклад, за даними 2013 року, в Сарненському районі на Рівненщині був утричі вищий рівень захворювання на кір, ніж у решті області. У селі Цепцевичі, де відмова через релігійні вподобання виявилася найвищою, захворіло найбільше дітей. Байдуже, у що вірять ці люди — у всесильне божество, у великого творця чи в зелених чоловічків. Усе це ланки одного й того самого ланцюга, розірвати який може лише критичне мислення.

 

Приємно, що у нас поступово з’являються книжки, які пропагують науковий підхід до життя. Добре, що вони отримують якісний переклад та якісне оформлення. Пілаш та Сидоренко («Астрофізика для тих, хто цінує час»), Климчук («Світ повний демонів. Наука як свічка у пітьмі») й Цимбал («Ілюзія Бога») чудово впоралися, іноді доповнюючи оригінальний текст цікавими та важливими примітками. Лишається сподіватися, що таких книжок виходитиме все більше і що вони матимуть публічний розголос.

 

Автори: Анатолій Пітик, Катерина Пітик

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект