есеїстика

Джойс проти Таноса: правила хорошого тексту від Павла Казаріна

12.02.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У межах мініфестивалю «Дні есеїстки», організаторами якого були Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа, відбулася серія лекцій знаних письменників і журналістів про те, як написати вдалий есей. Відомий журналіст і публіцист Павло Казарін у своїй лекції «Журналістика особових займенників» розповідав про співтворчість, вибір між сповіддю й проповіддю, а також про те, як створити якісний ілюстративний матеріал. Читомо послухало, занотувало і ділиться найцікавішим.

Публіцистика ― дуже пограничний жанр, це щось між журналістикою і письменництвом, і незрозуміло, чого найбільше у цьому коктейлі. Авторські колонки надто суб’єктивні, щоб рахувати їх традиційною журналістикою, і часто досить емоційні, щоб вважати їх безпристрасною і неупередженою журналістикою.

 

На 2004 рік багато моїх колег вважали публіцистику низьким жанром. У багатьох країнах Заходу її й досі вважають низьким жанром. Але сьогодні, можливо, публіцистика перетворилася у щось високе. За словами польських колег, у них під час виборчої кампанії структура газети виглядає досить просто: на перших сторінках ― великий аналітичний матеріал про те, що взагалі сталося і хто переміг; потім, наприклад, йде хороше інтерв’ю з головою ЦВК або з соціологом, який пояснює, як ці вибори вплинули на польське суспільство. Тож авторські колонки, у найкращому разі, розміщені на 3-4 сторінках. В Україні ж усе навпаки: якщо зайти на будь-який сайт, то на головній сторінці найважливіше місце відведене авторським колонкам. І це, з одного боку, девіація української реальності, а з іншого ― ця девіація скоро може стати спільною для усіх.

 

Трансформація ролі публіцистики в сучасній журналістиці сталася буквально на моїх очах, як і трансформація журналістики як такої. Завдяки різним технічним новинкам сучасний світ дуже швидко змінюється, і це дуже схоже на той процес, який відбувався після XV століття, коли Ґутенберґ винайшов друкарський станок. Ґутенберґ винайшов не технічний засіб для друку книжок, він винайшов реформацію, релігійні війни, вестфальську систему, буржуазні демократії і все те, що дозволило потім Мак-Люену написати книжку «Галактика Ґутенберґа», в якій він аналізував наслідки винайдення цього технічного засобу. Бо відтоді змінилася навіть культура споживання інформації.

Культура багаточитання змінила культуру багатознання, адже до цього одну книжку прочитували безліч разів у пошуках прихованих сенсів, тобто був «Новий завіт» і величезна кількість трактувань до нього. А після цього люди перемкнулися на інший тип споживання інформації, коли за життя можна було прочитати не одну, а багато різних книжок.

 

Нам випало жити у світі галактики інтернету, бо це теж не історія про технічні винаходи, це історія про середовище, що змінює весь наш звичний побут. І одним із перших під удар потрапила журналістика. Раніше у журналістів була монополія на посередництво між виробниками контенту і споживачами. Якби 40-50 років тому ви б захотіли щось розповісти, то йшли в редакцію газети, радіо чи телеканалу і намагалися переконати, що ваша точка зору має право на існування. Тоді вас підпускали до мікрофона чи телекамери для того, аби ви спілкувалися зі своєю аудиторією.

 

Журналісти були головним інституційним посередником на шляху поширення контенту. А поява інтернету повністю все змінила, бо тепер кожен може вести свій блог на YouTube чи сторінку у Facebook, що дозволяє спілкуватися зі своєю аудиторією напряму, обминаючи інституційне посередництво.

 

А це дуже сильно розхитало стійкість і традиційну монополію журналістських колективів. Змінилася сама природа журналістики.

 

Довгий час головним завданням журналістики було повідомлення новин. Журналістика часів Конан Дойла чи Гемінґвея складалася з того, щоб піти кудись, щось дізнатися, описати факт, побігти до телеграфа, відправити у ранкову газету повідомлення про новину і потім можна було йти гуляти. Сьогодні ж завдання повідомлення новин не актуальне, за нас його вирішують користувачі соціальних мереж, прес-служби тощо. Традиційна журналістика вже не стільки повідомляє новини, як контекстуалізує їх.

В українських медіа, на жаль, є професійна девіація. Якщо ви зайдете на сторінку будь-якого медіа, то це традиційно одна й та ж модель: стрічка на 40 новин і 5―7 текстів за день. Сьогодні вже не потрібна така велика стрічка новин. Системи змінилася, а спосіб мислення ні. Найпершою на пострадянському просторі почала змінювати формат «Медуза», зменшивши стрічку новин до 5―7, із яких зрозуміла загальна картинка. В Україні потім так почало працювати видання «theБабель». Сьогодні людині не потрібно знати всіх новин, їй потрібна контекстуалізація, бо всі інші новини виступають у ролі білого шуму, і через них люди не розуміють, що відбувається.

 

На зміну традиційним журналістським жанрам, таким, як інтерв’ю, репортаж чи розслідування, починають приходити авторські колонки й публіцистика, бо й вона серед іншого також може розтлумачувати, що відбувається. Нова реальність, пов’язана з інтернетом, призвела до того, що ми живемо в умовах дуже жорстокої конкуренції контенту.

 

А уявімо Францію 70-х років, де існує всього два десятки газет, і сучасну реальність, коли навколо вас безкінечна кількість ЗМІ, блогів та Telegram-каналів.

 

В умовах цієї постійної конкуренції за читацьку увагу, рано чи пізно всі ЗМІ починають доходити до сумного висновку, що в суспільстві найкраще продається «зрада», і продається вона набагато краще, ніж «перемога». Торгівля неврозами, страхами, фобіями і тривогою ― сьогодні це найкращий спосіб продати контент. У результаті стається так, що люди у всьому світі думають, що реальність набагато гірша, ніж вона є насправді. Люблю наводити ці цифри: французи запевняють, що 25% їхніх співвітчизників мусульмани, а насправді ― всього 8%; у США думають, що в них безробіття 15%, а насправді ― 4,7%.

 

Ми ніколи не жили в такій мирній, комфортній і безпечній реальності, в якій живемо сьогодні. Однак якщо ви вийдете на вулицю і спитаєте першого зустрічного про те, що відбувається навколо, він розкаже вам про прийдешнє друге пришестя. Кілька цифр: у 2012 році від голоду в світі помер 1 млн осіб, від ожиріння ― 3 млн; у 2016 році від насилля по всьому світу (плюс війни, організована злочинність, Сирії, Сьєрра-Леоне тощо) померло 620 тис. осіб, від діабету ― 1,5 млн осіб.

 

Читайте також: Журналістика з відеокамерою: як знімати якісно та ефективно

До чого тут публіцистика? Сьогодні в неї такий собі ренесанс усього через одну причину: емоції завжди продаються дуже круто. В умовах надміру новин, завжди є дуже великий попит на роз’яснення реальності. І це важливо, бо якщо ви захочете прийти в журналістику як професію, то рано чи пізно зрозумієте, що тут є великий попит на авторську думку і на людей, які можуть що-небудь пояснити.

 

Є люди, яким не обов’язково вміти писати. Якщо ви Кім Кардаш’ян чи Ілон Маск, то все, що ви напишете, уже апріорі прекрасне. Це прочитають, це обов’язково всі поширять і навіть процитують. Якщо ж ви не Кім Кардаш’ян чи Ілон Маск, то вам доведеться дізнатися про деякі правила. Наприклад, що спільного в кіно, театру, літератури, журналістики й, наприклад, анекдоту? Це все ― розповідання історій.

 

Добрий оповідач анекдотів так само цінний, як і добрий журналіст. Коли в нас є амбіція написати який-небудь текст, то ми, найперше, розповідатимемо історію.

 

Колеги жартують, що в журналістиці є три головних щастя. Перше з них ― написати текст, який буде «відкривати» тему. До вас на неї ніхто не звертав уваги, а як тільки ви написали ― всі звернули увагу. Друге журналістське щастя ― написати текст, який буде «закривати» тему. Після вас уже неможливо щось додати. І третє щастя ― написати текст, який буде водночас «закривати» і «відкривати» тему. Але зробити такий текст ― як знайти священний Грааль.

 

Сьогодні ми живемо в ситуації дуже швидкого й поверхового читання. Говорять про так звані періоди вимушеного читання у великих містах, а це час із 08:20―30 і десь до 10:00 ранку, коли люди їдуть на роботу в метро чи громадському транспорті. Так само і ввечері, десь із 18:00 до 20:30, коли люди їдуть з роботи і їм треба чимось себе зайняти. Найчастіше вони лазять у Facebook, тож можуть наштовхнутися і на ваш текст. Досвід показує, що, на жаль, у сучасна реальність допускає для авторських колонок 3000―5000 знаків ― це те, що «вистрілює». Я би дуже хотів, щоб вистрілювали лонгріди, і, можливо, в нас уже створені умови, однак поки ніхто до цього не підступається.

Авторська колонка, на мій погляд, це завжди бесіда з уявним співрозмовником. Коли ви сідаєте її писати, ви маєте розуміти, кому ви це говорите. Якщо ви це зрозумієте, то у вас відразу визначаться багато речей, пов’язаних із інтонацією, лексикою, внутрішньою ритмікою тощо. У мене багато текстів народжується як відповідь на репліку, на яку я натрапив у соцмережах, або на чийсь текст. Мені тоді легко й комфортно, коли я чітко розумію, хто мій уявний співрозмовник.

 

З приводу інтонацій ― усі тексти у світі діляться на два типи: сповідь і проповідь. Тому ви повинні найперше визначити, що будете писати. Однак потрібно розуміти, що на інтонацію проповіді треба мати певну легітимність в очах аудиторії. Тобто ми готові були слухати проповідь від Любомира Гузара, але не від Михайла Поплавського. Сповідь у такому сенсі універсальна, бо ви ніби здираєте з себе всі ці соціальні кокони і вилазите з хітинової бульбашки. У форматі сповіді багато речей і думок легше продати своїй аудиторії.

 

Один із моїх улюблених форматів у категорії публіцистки ― це лист розумному другові. У мене є друг, який зараз живе в Лондоні, час від часу він просить мене розповісти, що тут відбувається. Тобто мені не потрібно переконувати його в чомусь, і я ставлюся до нього з достатньою повагою, щоб ним не маніпулювати. Я пишу лист розумному другові й розповідаю, наприклад, що у нас сталося за останній місяць багато різних подій, але мені здається, що оця та оця якимось чином пов’язані, а також, що це може мати такий чи такий ефект. Читач дуже добре зчитує емоції й маніпуляції. Для деяких видань, із аудиторією яких ви маєте спілкуватися як з розумними людьми, цей метод написання статей дуже підходить.

 

Журналістика, на мою думку, ― вміння просто розказати про складні речі, нічого при цьому не спрощуючи. Завжди дуже важливо розуміти, для якої аудиторії ви пишете і наскільки ця аудиторія «в темі».

 

Я називаю це «величиною пропуску». Що відрізняє хорошого розповідача анекдоту від поганого? Хороший розповідач анекдоту знає, коли зупинитися. Коли ти пишеш для іноземної аудиторії, наприклад, про анексію Криму, то муси щоразу все розписувати: «після лютого, коли протестувальників у центрі Києва розстріляли, Янукович покинув країну, а російські війська захопили Раду Міністрів…» ― тут мінімальна величина пропуску. А для більш підготовленого українського читача пишеш просто «після лютого 2014», ― тобто величина пропуску збільшується. Тому завжди потрібно розуміти, якою є аудиторія і яку величину пропуску ви можете собі дозволити. Інакше ви будете наче розповідач анекдоту, який пропустив комічний момент.

 

А як виглядає ідеальний анекдот? Це коли розповідач завершує, півсекундна пауза і потім всі починають сміятися. Все тому, що ідеальний текст, спектакль чи творча комунікація завжди передбачає співтворчість. Ми любимо наших друзів, бо ми за ними договорюємо фрази. Коли ж ми бачимо, що на одній хвилі із зовсім незнайомою людиною, це викликає велику емоційну ейфорію. Хороший анекдот не потребує проговорення всіх моментів, він змушує слухача додумати комічний момент, і від цього ще смішніше. Хороший текст ― це також історія про співтворчість, коли ви можете «кинути» якусь аналогію, алегорію чи відсилання на фільм, не роз’яснюючи, але ваш читач її «прочитає» і в нього з’явиться відчуття, що вони з автором на одній хвилі. Тож інколи варто дозволяти вашій аудиторії додумувати ваші образи.

Для кожної аудиторії потрібна своя образна мова. Якось я передивлявся радянський кінематограф 30―40-х років, бо мені потрібна була образна мова, щоб спілкуватися з поколінням бабусь та дідусів. Коли моя аудиторія ― люди, які на 10―15 років молодші від мене, я ілюструю анексію Криму через Гаррі Поттера. А там були горокракси ― амулети, які створює злий чарівник, а без їх знищення не можна знищити чарівника. У політиків також бувають свої горокракси, і у Володимира Путіна їх чотири: перемога над регіональним сепаратизмом і виграна друга чеченська війна ― основа першого президентського строку; нафтодолари, які дозволили йому збільшити виплати бюджетникам ― основа другого; горокраксом третього строку стала боротьба з внутрішньою п’ятою колоною, перемога над Болотною площею й імідж «ми у кільці ворогів»; а четвертим горокраксом стала анексія Криму. Хороші алегорії та історичні паралелі насправді дуже економлять час коштом співтворчості та дозволяють налагодити емоційний зв’язок із читачем.

 

Алегорії та паралелі з літературою, історією, кінематографом спрацьовують дуже яскраво, тому що емоційний ряд дуже добре запам’ятовується. Тож якщо ви хочете писати актуальні тексти, то обов’язково дивіться весь сучасний кінематограф, включно з блокбастерами. Коли ми з колегами намагалися пояснити іноземцям, чому Росія не віддасть Крим, ми просто сказали, що Крим для Росії ― це кільце всевладдя, ти не можеш добровільно від нього відмовитися, але чим більше його носиш, тим більше воно перетворює тебе на Голума. І більше нічого не треба.

 

За допомогою Таноса можна проілюструвати значно більше і значно легше, ніж за допомогою Джойса. Інтелектуальний снобізм під час розмови з аудиторією зовсім не потрібний.

 

У будь-якому підручнику з журналістики писатимуть про те, що журналістика потрібна для того, щоб читач приймав правильне рішення. Це неправда. Чого у нас в країні не існує економічної журналістики? Бо коли український користувач купує IPhone, він найперше «зносить» програму з котируванням акцій. В Україні не потрібна економічна журналістика, бо у нас немає різних моделей інвестування для споживачів. Бо в більшості українців є тільки дві моделі інвестування: купити долари або взяти кредит на однокімнатну квартиру. У нас немає моделі купівлі цінних паперів чи гри на біржі. А в США дуже розвинутий фондовий ринок, є навіть цінні папери, які випускають міста чи штати. Тож навіщо нам знати хитросплетіння економічних нюансів, якщо ми на основі цієї інформації не можемо ухвалити якихось раціональних рішень? А ті люди, які мають можливість у щось інвестувати, орієнтуються на інсайти з кабінетів, а не на економічну аналітику.

 

З політичною журналістикою у нас в країні те ж саме. Бо в нашій країні (та й не лише в нашій) журналістика не слугує основою для ухвалення правильних рішень. Журналістика слугує основою для підтримання світських бесід. Приходить на роботу менеджер із продажу металопластикових вікон, десь о 12-й годині він іде заварити собі каву. На кухні збирається кілька колег і мова заходить про формулу Штанмаєра, і тут менеджер за три хвилини переказує колегам ваш учорашній текст. І він відразу виростає в їхніх очах, бо справляє враження цікавої, розумної та алегоричної людини. Якщо ви даєте людині методичку для холіварів чи спосіб справити враження на колег в офісі, вона завжди буде вас читати і прибігати до вас, як до арсеналу.

 

Читайте також: Не давати риби, а дати вудку: Тарас Прохасько про написання есеїв

 

Редагування: Анастасія Кузьо

 

Фото: Ната Коваль

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект