есеїстика

Поміж вигадкою та істиною ― практика написання есею від Тетяни Огаркової 

03.03.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У межах мініфестивалю «Дні есеїстки», організаторами якого були Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа, відбулася серія лекцій знаних письменників і журналістів про те, як написати вдалий есей. Літературознавиця, викладачка НуКМА, що спеціалізується на французькій літературі, Тетяна Огаркова під час своєї лекції «Есей з другої спроби» розповіла про те, як важко наважитися на перше слово, а потім перечитувати свій текст, і поділилася думками щодо цінності кожної унікальної історії. Читомо послухало, занотувало і ділиться найцікавішим.

 

Проблема жанру есею полягає насамперед у тому, що немає чіткого визначення, що таке есей. Немає ейдосу есею, який би слугував взірцем, на який можна було б орієнтуватися й використовувати. Немає теорії, але існує територія есею. Есей ― це щось середнє між художньою літературою, фікцією, а також академічним, науковим письмом, яке претендує на істину. Але треба відмежувати територію есею від території, яку займає публіцистика, журналістика тощо. Так, в есеї ми досить часто вдаємося до певних художніх прийомів, але водночас там може бути й пошук істини, і погляд автора на те, про що він розповідає, і, найголовніше, ― баланс між усіма складовими. А намацати цей баланс доволі складно.

 

Есей з французької ― це спроба, вправа. Нам здається, що в есеї менше відповідальності, бо немає претензій на об’єктивну істину, і менше амбіцій, бо немає претензій до того, що усе викладається якоюсь системою. Есеї пишуть ті, хто хоче спробувати, а не досягти певного результату. Автор, пишучи есей, не претендує на те, щоб сказати останнє слово у тій проблемі, яку він порушив, не претендує на вичерпність чи ґрунтовність.

 

Досить часто есей ― це не про результат, а про процес письма. Тому це вправа, вправляння в стилі, вправляння в захопленні. Колись французький письменник румунського походження Еміль Сьоран написав «Вправляння в захопленні» ― серію есеїв, присвячену письменникам, яких він любив.

 

«Я пишу не для того, щоб мене зрозуміли, а й щоб зрозуміти самому», — цитує англомовний дослідник Дональд Мюррей іншого дослідника. І це дуже добре резюмує те, що таке есей ― це вправа, у процесі написання якої, ми починаємо краще розуміти. Це жанр дуже динамічний, дуже потоковий, у нього треба «ввійти», а вже у процесі проходження й писання, деякі речі стають зрозумілішими не лише читачеві, але й самому автору.

 

Есей ― це індивідуальна вправа. Є людина, яка бачить свій предмет і викладає свою думку, і тут важить не тільки те, що людина пише, а й хто вона, звідки вона прийшла, з якого життєвого досвіду або його відсутності, з якого горизонту прочитаного і не прочитаного.

 

Коли ми пишемо чи читаємо есей, відразу видно, які тексти за ним стоять, а яких текстів там немає.

 

Хороший есей — це ерудований есей, за яким стоїть якась історія читання. Робота прожектора, який кидає світло на якісь темні моменти, — дуже важлива. Існує питання стилю і питання тону. Це дуже особистісні речі, які не можуть виникнути просто так, вони також виробляються в процесі тренування, тому що всі письменницькі навички — це інтелектуальні м’язи.

 

Есей ― це завжди трохи про інтроспекцію. Тут можна згадати класичні проби Мішеля де Монтеня, адже він пише простою мовою для себе і для родини, там є його портрет, його біографія, є його життєва ситуація. Тож коли ми пишемо есеї, є оця частина унікального досвіду, а ми всі претендуємо на певну унікальність. В есеї цього набагато більше, ніж в наукових студіях. Оскільки есей є жанром індивідуальним, певною мірою біографічним, він більш відповідальний. Дуже важко наважитися на своє власне слово, не прикриватися класичними конструкціями чи колективними пошуками істини, а говорити своїм голосом. Це претензія на те, що твій погляд на проблему, твоя оцінка може бути комусь цікавою і важливою. Тож есей певною мірою жанр егоцентричний.

 

Есей не лише про логос, тобто раціональність, але й про голос того, хто виголошує ту чи іншу тезу, оцінку подій. Тому в есеї дуже важливий не лише пункт призначення, але й сам шлях думки від пункту А до пункту Б. І мистецтво шляху, мистецтво розвитку власних аргументів й робить цей есей унікальним. Якщо наукова робота ― це подорож літаком, то есеїстика ― це подорож автівкою чи автобусом. Це поступове розгортання аргументу, де процес пересування з одного пункту в інший.

 

Есей ― спроба з другої спроби, тому що перша спроба часто буває не дуже вдалою. І це нормально, що вона буває різною, бо тут головне, щоб вона взагалі була.

 

Есей такий жанр, де професійна робота починається тоді, коли перша версія вже готова, коли начебто все сказано і поставлення крапка. Але ідея другої проби суперечить загальнофілософському питанню про те, що є письмо.

 

Упродовж багатьох століть було заведено вважати, що письмо пов’язане з натхненням, самовираженням, із міфом про творчу особистість, яка несе в собі частку істини. Справа лише в тому, щоб викласти це все на папері. А протилежною ідеєю стало те, що письмо, творчість — це механіка, певна ремісницька робота, спрямована на створення потрібного ефекту. Йдеться швидше не про самовираження, а про те, що потрібно будувати свій текст із розрахунком на ефект, який він справить на аудиторію. І тут стає важливим прийом, метод, постає питання, як це зроблено. 

 

Перша спроба — це про те, щоби змусити себе щось написати. Багатьом із нас знайоме це дискомфортне почуття, яке можна назвати «страхом білого аркуша». Я наче й хочу щось сказати, але дуже страшно почати.

 

В історії було дуже багато спроб і технік, які показували, як це можливо. Французькі сюрреалісти винайшли таку корисну річ, яка нам зараз може стати в пригоді. Називається вона «автоматичне письмо». У 1919 році Андре Бретон і Філіп Супо впродовж шести тижнів пишуть текст під назвою «Магнітні поля». Суть методу: взяти цей зловісний білий аркуш й писати максимально швидко, щоб вийти за межі раціональності, щоб розум не встигав чинити жодного спротиву.

 

Вони чомусь вважали, що це психоаналітичний метод, близький до Фройда. А Фройд, коли побачив усі ці експерименти, дуже сміявся, адже його терапевтичний метод вільних асоціацій є дещо іншим і має абсолютно інші цілі. Психоаналіз ― це про те, щоби повернути людині психічну рівновагу. Для сюрреалістів, які вважають себе послідовниками Фройда, але які ними не були, метод автоматичного письма — це метод, який допомагає бодай щось написати. Коли ми сьогодні читаємо «Магнітні поля», — це тексти, які порушують усі мислимі й немислимі правила всього: від синтаксису до граматики, семантики, сенсу написаного. Але це створює великі масиви тексту.

 

Читайте також: Не давати риби, а дати вудку: Тарас Прохасько про написання есеїв

 

Сюрреалісти вважали, що світ не поділяється на людей обдарованих і не обдарованих. За їхньою теорією, люди поділяються на людей, репресованих суспільством і власним супереґо, і людей, які здатні звільнитися й дати своєму голосу говорити вільно. Вони вважали, що будь-хто здатний до творчості й будь-хто може бути Віктором Гюго. Щось у цьому є, бо всі наші спроби писати пов’язані з системою освіти, страхом помилки, яка йде ще зі школи, страхом перед червоною ручкою, страхом сказати не те, бути нецікавим або банальним. Страх писати може бути подоланий за допомогою оновленого автоматизму. Хтось каже, що можна просто сказати собі: «Ось я беру ручку чи сідаю за комп’ютер, і 30 хвилин пишу. Я починаю перше речення і ставлю крапку». Але при цьому завжди є думка, вбудована у цю спробу, яка говорить: «у мене ще буде друга спроба для цього тексту, я не мушу боятися, бо я можу потім його вдосконалити».

 

Коли ми говоримо про другу спробу, то йдеться і проте, як себе перечитувати. Мені подобається метод Букчина Мюррея, він говорить про два етапи. Перший ― етап завершеного тексту та внутрішньої ревізії. Це коли ми перечитуємо текст щоби зрозуміти, чи він відповідає задуму, чи все зрозуміло, чи ми сказали те, що хотіли. І другий етап ― етап зовнішньої ревізії. Це прийом відсторонення, прочитання власного тексту таким чином, ніби ти читаєш його очима іншого й намагаєшся зрозуміти, чи працює ефект.

 

Яким має бути хороший есей? Якими є правила перечитування, ревізії й переписування? Перше й найголовніше питання, яке потрібно собі поставити, коли ми підходимо до тексту з другої спроби, це питання теми: що я хотів сказати й чи мені це вдалося? Якщо не вдалося, то чи не варто зараз сфокусуватися, відійти на крок назад і подивитися по-іншому?

 

Коли я писала дисертацію, у мене було коло друзів, які теж писали дисертації з різних дисциплін, тож ми розказували один одному про наш прогрес. Тоді у нас був дуже поширений жарт, що хороша дисертація це та дисертація, суть якої ти встигнеш пояснити сусіду, поки ви їдете в ліфті. Те ж саме стосується й есею.

 

У назві есею і в підході має бути подив, парадокс, щось, що дуже «чіпляє». Нікому не цікаво читати якісь самоочевидні речі, які не тримають уваги. Коли перечитуємо, треба поставити запитання: а в чому особливість чи цікавість моєї оптики, мого погляду на це питання? Що викликає подив? Бо має бути інтрига, але інтрига збалансована. Письмо ― це не лише самовираження, це ще й комунікація. Ми пишемо для того, щоб хтось нас почув.

 

Якось Оля Брюховецька поділилася зі мною цікавою метафорою, яку вичитала в одній американській книжці, Почати писати ― це як увійти в аудиторію, в якій усі між собою розмовляють. Спочатку ти не розумієш, про що йдеться, починаєш дослуховуватися до реплік, і на якомусь етапі виникає бажання комунікувати й сказати свою репліку.

 

Усю історію культури можна назвати нескінченною балаканиною. Чому діти, які приходять у цей світ, якимось магічним чином починають говорити? Не тому, що їх цьому вчать, а через те, що вони чують, як говорять інші. Коли ми слухаємо, багато читаємо, то на якомусь етапі розуміємо, що в нас теж є що сказати. І здатність побачити свій текст як репліку в якомусь діалозі ― дуже важлива. Звичайно ж важлива і ерудиція, бо коли ми читаємо тексти інших, то хочемо почути щось таке, чого ми не знаємо. Тому хороший есей ― це також річ просвітницька, це текст до оцього загального столу, загального діалогу-бенкету, який приносить нові історії та претендує на унікальність.

 

Читайте також: Джойс проти Таноса: правила хорошого тексту від Павла Казаріна

 

Фото: Ната Коваль

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект