Translatorium

Ранкова кава з перекладачами: навіщо розмовляти з цукорницею і безпритульними

29.10.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Ранкова кава з перекладачами» — це формат дружніх розмов, започаткований літературно-перекладацьким фестивалем TRANSLATORIUM у 2018 році. У неформальній атмосфері фахівці діляться своїм перекладацьким досвідом. Цьогоріч про перекладацькі інструменти, авторство й емоційні потрясіння розповідали Ярослава Стріха та Гєник Бєляков.

Спілкування «Ранкова кава з перекладачами» у межах Освітньої програми фестивалю TRANSLATORIUM відбувалось два дні — 5 та 6 жовтня. Модераторки — Вероніка Ядуха та Таня Родіонова.

Як усе починалось

Г.Б.: Насправді так сталося, що я філолог. Я йшов-йшов вулицею, побачив ін’яз і подумав: треба туди вступити. Нічого особливого — просто здав українську, англійську. Перекладати почав, коли вчився в університеті. Так сталося, що мені дуже близька була поезія Чарльза Буковскі, потім потроху переклав два його романи в стіл. Смішно, бо є такий офігенний перекладач Борис Превір, який теж зі мною вчився на 5-му курсі, він переклав той самий роман, що і я. Ми не домовлялися. Але його роман вийшов у видавництві «КМ-Букс», а мій — у «Всесвіті». Це було моє перше замовлення. Після цього отримував пропозиції від журналу, а потім — від видавництв. Такий собі трамплін.

 

Кожен наступний твір здається мені кращим, ніж попередній. Цей момент дивний, але фішка в тому, що ти завжди прогресуєш. Перший переклад не такий класний, там мухи, блохи, ляпи. Цього року вийшов мій 10-ий, ювілейний «Лийтеся, сльози, сказав полісмен» Філіпа К. Діка, от він класний. А ті речі, які перекладаєш в стіл або плануєш на потім, просто забуваються.

Я.С.: Напевне років у 12 я прочитала якесь фентезі й одразу ж у зошиті почала його перекладати. Про те, що переклад — це багато стратегії, я замислилась, коли захопилась Толкіном і прочитала всі переклади: російською, польською, англійською. Кожен чимось сильно відрізнявся від інших. І тоді, в свої 19, я подумала «ну нічого собі!»: ти обираєш стратегію, є купа слів, і мусиш з них створити якийсь конструкт, використовуючи не всі наявні засоби, а за потребою кожного тексту обираєш лише частину. Отак у підліткові роки зрозуміла, чому хочу займатися перекладом.

 

Складно згадати, але припускаю, що першим перекладом була «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів» Анджея Сулими Камінського — дуже важлива, дуже хороша книжка. Шкода, відтоді не перевидавалася. Що ми, власне, знаємо про Річ Посполиту зі шкільного підручника? Як пригноблювали православних, заколочували двері церков, утиски, все погано. Анджей Сулима Камінський пропонує таку корисну протиотруту до цієї редуктивної трагічної місії, він показує її як країну, яка творилася кількома рівноправними народами, була мультикультурним простором ще до того, як слово «мультикультуралізм» увійшло в наші словники. 

 

Перекладачкою я стала від жадібної любові до літер. Іноді настільки подобається якийсь текст, що просто хочеться взяти його і з’їсти. Оскільки більшість сімейних лікарів вам скажуть, що не варто так з літературою, то я вирішила, що краще перекласти, розкласти на запчастини, зрозуміти, як це працює, і зібрати засобами іншої мови.

 

Перекладацької формальної освіти в мене немає, лише літературознавча. При перекладі не вдасться передати всього. Завжди щось втратиш, якщо не алюзію, то звукопис, якщо не іронію, то якийсь функціональний стиль. Завжди мусиш робити вибір, що для тебе важливо в тексті зберегти, чим можна пожертвувати, а за що будеш боротися до останнього. Отут у гру входить літературознавство, щоб зрозуміти, як текст зроблений, що в ньому найважливіше в межах твого прочитання.

Про досвід, ґулі й навички

Г.Б.: Тут така штука, що я працюю з видавництвом Komubook, яке робить дуже маленькі наклади. Коли наклади закінчуються, видавець робить другий, але в новій редактурі. Його вичитують ще раз. Тут можна втрутитись, і якщо на виході виявилось не так, як ти хотів: протупив, помилка, є варіант зробити краще. І видавництво це дозволяє. 

Я.С.: Гадаю, перекладачами стають внаслідок набивання всіх можливих ґуль. Я цим займаюся дуже довго і зробила значну частину тих помилок, які теоретично можеш зробити в цьому ремеслі, тому зараз доводиться винаходити якісь нові, нечувані мною способи помилятися. Наші перекладацькі університети виглядають як «maybe we’ll be better next time»: тут помилились, наступного разу помилимось краще або геть інакше, бо всі ми здобуваємо освіту таким чином.

Автор і перекладач: хто кого?

Г.Б.: Гєник-автор і Гєник-перекладач один одному не заважають. Коли я працюю над перекладом, Гєник-поет відпочиває в умовній Туреччині десь, скажімо. Коли пишеш своє, то відповідаєш на запитання «що?», а коли перекладаєш, відповідаєш «як?». У перекладі не замислюєшся над тим, що саме писати. По суті, це твір, який ти створюєш за мотивами чогось іншого.

 

Я.С.: Чому я не автор? Тексти в собі я люблю більше, ніж себе в текстах. З одного боку, професія перекладача — зовсім невидима, ризик мінімальний, а з іншого боку можливість працювати з хорошим текстом. Буквочки поскладати — велика радість. 

 

Можливо, колись-таки щось напишу, але не про переклад. У нас цю функцію в родині виконує інша людина. Я безумно люблю епоху кінця XIX – початку XX століття, хотіла б про це зробити фікшн або нон-фікшн. Скажімо, про першу українську книгарню, відкриту у 1896 році на вулиці Петлюри у Києві. Там були абсолютно химерні люди — прекрасний книгар, який повторював, що кожна інтелігентна людина мусить тримати вдома порошок від бліх і мідний чайник.

Знаєте, чому? Бо інтелігентну людину в 1898 році в Російській імперії могли посадити будь-коли, тому щоб довго не шукати, береш свій чайник, порошок від бліх — і марш у в’язницю. Йдеться не про гумор, це цілком прагматично, цей анекдот я знаю зі щоденників Чикаленка, який якраз перебував у камері з цим книгарем і страждав від нестачі порошку. Я б хотіла щось таке почитати, але оскільки ніхто не любить цю епоху настільки, щоб мені про це написати, то мабуть в якийсь момент доведеться самій.

 

Читайте також: Писати чи не писати: програми підтримки перекладів в Україні

Поточна ситуація на ринку перекладу й умови праці

Я.С.: Колись видавництво «Дух і літера» просто розвішували оголошення в Могилянці: шукали перекладачів, у чиї добрі руки можна віддати хороший текст. Думаю, зараз інша ситуація. Зараз розвинутіший ринок, де є цивілізовані механізми. Наприклад, у багатьох видавництвах можна випусковому редактору сказати: дайте мені пробний переклад, я хочу працювати. А з іншого боку, складніше, бо більше гравців на ринку, важче закріпитися, але це здійсненно. 

 

Г.Б.: Я не можу працювати з книгою об’ємом в 400–500 тис. знаків півроку, бо я не матиму що їсти, навіть комуналку не оплачу. Бо ж ринкова ціна 6 доларів/1800 знаків. Хіба подужати такий роман за три місяці, і тоді можеш якось жити. Йдеться про об’єм, а не про тексти. Беруся за різне, табу в плані жорстких текстів немає, я просто відсторонююсь. Адже переживаю їх, коли читаю, а коли перекладаю, то сприймаю як дане. Не відчуваю стресу — чим жорсткіше, тим краще насправді.

 

Є такі тексти, за які не берусь. Кажу: мені потрібно більше часу, а якщо не дають — відмовляюсь.

 

От з Керуаком, наприклад. Це не найскладніший роман, але нелегкий. Там не стільки текст розповіді, скільки звукопис, це бібоп, записаний літерами, складами скоріш. Ритм треба передавати, от я і роблю дві сторінки в день максимум. 

Про перекладацьку практику

Г.Б.: Сьогодні мій перекладацький день відбувався не так, як мав. Бо я  прокинувся не об 11:00, а о 8:00. Дві години втраченого часу, які б міг поспати. Я прокидаюсь, роблю свою улюблену яєчню з сосисками, потім можна сісти перекладати, десь на 5–6 годин.

 

Мене надихає до роботи цей момент, коли сідаєш за комп’ютер врешті-решт і бачиш дві сторінки, зліва — текст, а справа — немає. Ти пишеш, і там з’являються літерки, чорним по білому. Не знаю, як це працює, але відчуваєш якийсь транс, а потім — гоп, і 6 годин як не було.

 

Я.С.: Я трохи перекладала з польської, а зараз повільно працюю з їдишем, бо це абсолютно прекрасна мова. Література мовою їдишу, особливо та, яка творилася на наших теренах, це як таке задзеркалля: з одного боку, ніби всі ці реалії знайомі з української літератури, але погляд з іншого. Скажімо, коли ми уявляємо якогось Нечуя-Левицького, то поїзди — це не перше, що згадується в українській літературі, вони, поїзди, не доїхали до нашої літератури. От у Стефаника, здається, є кілька оповідань і у Франка. В їдишній літературі поїзди — це дуже важливий локус, це те, що поєднує людей з дуже різних прошарків, які опиняються в замкненому просторі. Це те, що привносить модерність в усталений і архаїчний світ. 

 

Типологічно література мовою їдиш схожа на українську, бо обидвом мовам закидали, що це не мова, а діалект, суміш інших мов, тому автори часто вживають схожі стратегії. Ясно, що всі ці автори білінгвальні, їм треба обґрунтувати цей вибір, тому це часто говоріння в лапках, говоріння під псевдонімом, згадується багато авторів, які вживали типологічно схожі стратегії… Ну, і англійська, бо я лінива і знаю дуже мало мов, а наш простір настільки насичений англійською, що ти її вивчиш так чи інакше. 

 

Г.Б.: Я дуже довгий час працював з однією редакторкою, яка відсіяла багато помилок. Але фішка в тому, що для мене чим більше правок, тим більше мені видається, що редакторка працювала. Так було в роботі над «Осиною фабрикою» Ієна Бенкса. Здаю переклад, а потім мені надсилають редактуру, де побіжні виправлення, наприклад «у» на «в». Тоді я попросив: «Дайте мені іншого редактора, який мені все почервонить. Там майже не було редактури. Дайте ще, нехай вона мене загнобить». Я сам нариваюсь. Завжди можна зробити більше і краще. І таки вдалося, текст передали другому редактору, і все було шикарно, я задоволений.

Я.С.: Переклад я здала нещодавно, працювала над ним у Харкові. Там заснували прекрасну Літературну резиденцію, куди письменників і перекладачів запрошують працювати і познайомитися з містом. Це було корисно, не тому що давало можливість працювати, а тому що змушувало так чи інакше відриватись від роботи. От ти перекладаєш скількись денних сторінок, а після того мусиш піти чи поїхати в Сковородинівку, де залишився маєток XVIII століття, саме там помер Сковорода. Там залишки англійського парку, але заростаючи, він лише набуває шарму. От так мусиш вилізти зі своєї голови, з перекладу і подивитися на світ навколо. А Харків дуже пасував до мого перекладу Кейт Аткінсон, бо він такий дуже рваний, колажний, там різні часові пласти існують поруч. 

 

Г.В.: Скоріше виснажуєшся від того, що багато перекладаєш — книжка за книжкою. Я намагаюсь відсторонюватись від важких текстів. Сприймаю це як інструмент. 

 

«Осина фабрика» — важка книга, наприклад. Особливо тим, хто любить тварин. Багато чорнухи, насильства. Я від неї відсторонювався, просто разів 5–6 прочитав цей текст перед початком. Спершу російською, а потім вже англійською. 

 

Я. С.: Люблю поговорити про переклад, я дуже занудна в цьому плані. Соціальне життя всіх нас страждає від того, що кнопочки «вимкнути» на перекладачі немає. Якщо вже перекладачка чи перекладач почали говорити про своє ремесло, зупинити їх в середньому може лише апокаліпсис, зомбі або ще якісь форс-мажори. А викладання це та безпечна ситуація, коли люди з кімнати не вийдуть. Тобто твої друзі можуть якось тихенько перекочувати за сусідній столик в кафе, і ти там вже сидиш з цукорницею, пояснюючи їй, як складно передавати діалекти у перекладі. Коли ти викладаєш, то ці люди нікуди не втечуть, вони взагалі на оцінку очікують. Мусять слухати і посміхатися. 

 

Г.Б.: В принципі, на мою точку зору, що більше перекладів того твору, що ти перекладаєш, прочитаєш, тим краще для тебе. Я перекладав роман «Джанкі» Вільяма Берроуза (прим. ред. — ідеться про книгу «Наркота», що вийшла у видавництві Komubook 2016 року), але спершу прочитав оригінал, а також іспанський, португальський, німецький і російський переклади. Таким чином складається певна палітра. Знаєш, як хто бавився з текстом, як перекладено той і той зворот. Можна щось запозичити. Ставлюсь до цього, як до робочих інструментів. Я пробував робити з нуля, але чим більше інструментів залучаєш — тим краще виходить.

 

У мене не було таких спеціалізованих текстів, коли я б звертався до якогось орнітолога, щоб запитати, як ця пташка називається. Але була якось проблема: я не знав, як варити «чорний» (прим. ред. — сленгова назва опіоїдної наркотичної речовини). Що поробиш, пішов у перехід на станції метро Льва Толстого до якихось бомжів. Ми з ними сіли, поговорили. Вони кажуть: у нас є, можемо тобі набарижити, а я такий — нє, мені цікавий сам процес, розкажіть. Таке було занурення в середовище.

 

Перекладацькі плани і пошуки текстів

Я.С.: У мене є якийсь wishlist у голові. Я не планую, але вірю, що якось ті романи прийдуть до мене. Для себе перекладаю, якщо знаю, що переклад візьмуть у добрі руки. Я перекладаю Давида Бергельсона, це такий класик їдишного модернізму, текст абсолютно тавтологічний і тому ламає всі наші рефлекси, які ми відпрацьовуємо як перекладачі, як автори. Ми уникаємо тавтології, а цей роман весь на них побудований. Це текст, де нічого не відбувається, але ми пам’ятаємо, яке визначення події у Юрія Лотмана: «Подія це те, що відхиляється від очікувань». Ми чекаємо, що в романі щось мусить відбуватися, тому коли не відбувається нічого, то це теж певною мірою подія, бо відходить від наших очікувань про текст. Це роман про розпад старої культури, самогубство Бога і оце все. Зокрема, це прекрасний стилістичний текст. І його я перекладаю не під контракт, а з любові до буквочок. 

 

Г.Б.: Тексти самі до мене приходять, я не обираю. Автори самі притягуються до перекладача. До мене постійно тексти якихось наркоманів і алкоголіків липнуть, я завжди думав: «Гаразд, це лінія видавництва така». Але різні видавництва, а трапляється суцільний Генрі Міллер. Ніби зговорились. Насправді, я почав перекладати з поезії, бо там менше літер. Я дуже довго ставився до поезії як сноб. Ну, що ви там можете написати? Але я познайомився з поезією Буковскі. От людина може написати все, що потрібно, на одній сторінці і більше того, якось так, що ти сам переживаєш це. Може, це просто мій автор. Та це верлібри, неримована поезія, а як римовану берусь перекладати, то нічого не виходить. 

 

Не можу сказати, що про щось мрію, але маю напрацювання. От Дженіфер Клемент хотів видати, але видавництво не змогло домовитись про права. Мені хотілося б, щоб вона вийшла.

 

Читайте також: Чого хочуть перекладачки? III фестиваль TRANSLATORIUM відповів

 

Освітня програма ІІІ літературно-перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM відбулася за підтримки Українського культурного фонду.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект